Архітектура борокко

Найвідомішим  бозетто є дерев'яна статуетка  св. Юрія з колекції Національного  музею у Львові. її зазвичай приписують Йоаннові Пінзелю — авторові кінної статуї, що завершує собор св. Юра, хоча між бозетто і статуєю існують великі стильові відмінності. Можна допустити, що це бозетто виконав сам архітектор Бернард Меретин, котрий, як і більшість львівських архітекторів того часу, був також скульптором. Скульптурні якості бозетто не ліквідувалися при виконанні великомасштабних статуй, а збільшувалися, зберігаючи технічні ефекти різьби у дереві, — широкі заломи площин, несподівано глибокі перепади планів, загострення граней, складок, їх динамічний рух, вишукане маневрування пластикою тканини, розвіяної вітром.

Віртуозна техніка різьби по дереву, зокрема рослинно-орнаментальної, також не уникла європейських впливів. Передусім йшлося про майстрів іконостасної різьби, що працювали і в рококовій пластиці. Зрештою, у предметний арсенал цієї скульптури входило виконання не лише статуй, а й вівтарних, іноді складних за архітектурною побудовою композицій, елементів оздоблення храмів — лавок, проповідальниць, дверей, різьблених канделябрів тощо.

У добу рококо скульптура в  Україні набувала значення інтегрального  культового елемента оздоблення храмів східного обряду. Неодмінний сакральний компонент інтер'єру становить низька вівтарна перегородка, яка впродовж XII-XVI ст. трансформувалася в іконостас — високу багатоярусну, заповнену іконами і декоративною різьбою стіну. Іконостас поділяв наву і вівтар храму на дві частини. Вівтар містився за іконостасом і не дуже чітко проглядався з нави церкви через отвори царських врат і дияконських дверей. Водночас іконостас, царські врата, дияконські двері задіяні у процесі відправлення літургії. Іконостас замикав кубічний простір нави. Рококо передбачало вихід у відкриті простори інтер'єру, й архітектори запропонували нові форми іконостасних архітектурних модифікацій. Передбачалося, з одного боку, зберегти існування намісних ікон, царських врат і дияконських дверей, з іншого — зробити над намісним рядом вільний простір, де проглядається головний вівтар і апсида церкви, на стінах якої можна розмістити сюжети, потрібні для завершення іконостасу, тобто постать Христа-Архієрея, апостолів, пророків. їхні зображення виконувалися у техніці горельєфа, круглих статуй або живописних полотен в овальних медальйонах, підтримуваних грайливими фігурками, різьбленими у дереві путті. Прикладом цього є рококове скульптурне оздоблення іконостаса Успенської церкви у Львові, яке виконав Франсіск Олендський. Подібно творилися скульптурні й архітектурно пишні споруди проповідальниць, часто у формі човнів, з яких звисають рибальські сіті.

У церквах східного обряду набули розвитку форми бокових вівтарів, оздоблені об'ємними фігурами, рельєфними антипедіями (прикрашення нижньої частини престолу), орнаментикою, завершальними композиціями з променями, путті, що символізують торжество ідей католицької чи православної християнської конфесій. У православному світі форма рококового розкритого іконостаса майже не практикувалась, — ширше застосовувалася у високих триярусних іконостасах рокайлева орнаментика кручених колон, складна форма кронштейнів рельєфних сюжетних композицій.

Як відомо, рішенням царського  уряду (1686) Українська Православна церква на теренах, що опинились в XVII ст. у кордонах Росії, була ліквідована. Із українських церков викидалось усе, що, на думку нових господарів, було "не-канонічним", зокрема скульптура. Центральною в композиційних інтер'єрних храмових рококових комплексах була композиція великих вівтарів, на яких зосереджувалась увага віруючих. Тут зазвичай розміщували головні об'єкти локального культу храму — чудотворні ікони, мощі святих, інші винятково цінні храмові реліквії. Великі вівтарі церков і костелів найбагатше композиційно та сюжетно запрограмовувалися, до їх реалізації запрошували найвідоміших митців.

У XVIII ст. скульптура в інтер'єрах храмів — католицьких і греко-католиць-ких  — домінує над живописом. Вівтарні скульптурні акценти набули значної  активності й звучання пластичних якостей, що приглушали живопис, оперуючи лише засобами кольорових площин. Живописні вівтарні або іконостасні полотна виконували здебільшого (вже у візуально реалістичному плані) роль релігійних композицій, які майже не враховували зовсім невідповідного для них скульптурного оточення. Зрештою численні вівтарні композиції рококового періоду цілком позбавлені живописних елементів, їхня сюжетно-тематична програма виконана у скульптурних техніках: рельєфній, горельєфній та круглій пластиці (Hornung, 1937, s. 120). Кругла пластика становить сюжетно-пластично й естетично-найемоційніші акценти, і саме цій емоційній дії підпорядкований архітектурно-структурний, орнаментаційно-колірний та ідейно-сакральний задум храму. На скульптурних об'єктах, як центральних, побудовано храмове мистецьке оздоблення, композиційна гармонія й художній синтез.

У 30-40-х роках XVIII ст. на теренах  Галичини, зокрема у Львові, Станіславі та Ярославі (тепер Польща) працювали  скульптори з Німеччини. Серед них  найвідоміші — Тиміш Гуттер і Кіндрат Кученрайтер, які виконали довершене художнє скульптурне оздоблення храму бернардинів (Львів). Помітною особистістю був Иосиф Леблан. Збереглися виконані ним дві постаті з групи "Розп'яття" — статуї Марії та Йоанна Богослова (костел м. Жовкви), а також великі вівтарні статуї (костел єзуїтів у Львові). Для стилю згаданих майстрів характерні риси традиційного бароко, але вже з тяжінням до рококових елементів пластики. На ці роки й припадає діяльність скульптора із Франції Й.Леблана. Він працював у традиціях французької рококової пластики. Й.Леблан прибув до Галичини близько 1740 р. на запрошення князя Михайла Казимира Радзивілла (званого "Рибейко"). Князь забезпечував Леблана скульптурними роботами у своїх маєтках на теренах України та Литви. В середині XVIII ст. Леблан переїхав до Підгірець та Олеська. Тут він працював на замовлення братів Северина та Вацлава Жевуських, котрі запланували декорування скульптурами власних резиденцій, а також декоративні скульптури для замкового парку в Жовкві й цикли паркових скульптур в Олеську та Рівному. Авторству Й.Леблана приписують кілька статуй, що зберігаються у Львівському історичному музеї.

Починаючи з 40-х років XVIII ст. в Україні працюють (у стилі  бароко) видатні архітектори —  Варфоломій Растреллі та Бернард Меретин. Усі зведені ними споруди прикрашені скульптурною й архітектурною декоративною пластикою.

До старшого покоління  скульпторів львівської рококової  пластики належали три провідні митці  — Себастіан Фесінгер (?—1769), Антон  Осинський (бл. 1720-бл. 1765) та Йоанн Пінзель (?-?).

С.Фесінгер виконав кам'яні  статуї на фасадах костелів у с  Підгірці та Марії-Магдалини і Домініканського  костела у Львові. Його творчості  притаманні характерні прикмети статуарної пластики українського рококо, зокрема витонченість й контрастна збалансованість руху постатей. Творчість А.Осинського вирізняють динаміка й експресія скульптурних форм; зображені постаті заглиблені в молитві чи пориві екзальтованих рухів. Майстру властиве віртуозне володіння технікою різьби по дереву, витонченість руху постатей, вміння розкрити глибинні нюанси характеру зображувальних персонажів. Виконана ним статуя св. Ружа — приклад гармонії руху та грації; форма одягу вирішена динамічно, широкими заломами складок, що контрастують із м'якими, тендітними формами тіла. (Додаток 2, іл. 125).

Геніальним скульптором  був Йоанн Пінзель, особа котрого  дотепер вважається загадковою для  дослідників, оскільки про нього  майже відсутні архівні дані. Збереглась велика кількість творів, які приписуються цьому скульпторові. Головні з них — статуї на фасаді собору св. Юра (Львів) та ратуші у м. Бучачі (Тернопільська обл.). Велика група вівтарних статуй, виконаних у дереві для костела м. Городенка (Івано-Франківська обл.), вівтарні композиції та фігури для інтер'єру костелів у селах Наварія та Годовиця (на Львівщині), вівтарні статуї для костелів у м. Монастириськ (Тернопільська обл.), численні оздоблені скульптурні об'єкти

брали участь співавтори і  помічники. На думку дослідників  творчості Йоанна Пінзеля, у середині XVIII ст. не було іншого скульптора, подібного до нього мистецьким талантом. Його діяльність тісно пов'язана з творчістю архітектора Б.Меретина та графом М.Потоцьким. Відомо, що у м. Бучачі, центрі маєтків М.Потоцького розміщувалась школа, де під керівництвом "старих майстрів" (треба гадати, Б.Меретина і Й.Пінзеля) виховувалося молоде покоління тодішніх скульпторів і архітекторів. Згідно з архівними даними, за стильовими ознаками з цієї школи вийшли М.Полейовський, Ф.Олендський, М.Філевич, С.Старевський (у деяких виданнях — Старжевський) (Возницький, Крвавич, 1971, с 27).

У 1760 р. освячено великий  костел у Городенці на Тернопільщині, де Й.Пінзель і, ймовірно, помічники  майстра виконали один з найбільших скульптурних комплексів. Працюючи під  керівництвом архітектора Б.Меретина і скульптора Й. Пінзеля, молоді майстри львівської рококової пластики (Ф.Олендський, М.Філевич, брати Матвій та Петро Полейовські, С.Старевський, І.Оброцький) створили значну кількість скульптурних інтер'єрних та екстер'єрних об'єктів. У Львові функціонує музей Йоанна Пінзеля.

Учень Пінзеля Матвій Полейовський виконав архітектурний проект і  ро-кокове скульптурне оздоблення іконостаса церкви Крехівського монастиря. Наголосимо, що рокайлеві мотиви, основу яких становить  спіраль, вперше простежуються у жовківській іконостасно-декоративній різьбі на початку XVIII ст. Відомі вони завдяки світлинам київського мистецтвознавця А.Прахова, виконаних під час обстежень одного з найбільших на Волині монастирів — Загоровського (побудованого наприкінці XV ст., з пізнішими перебудовами). Він зробив знімки рококового іконостаса, який створив у 20-х роках XVIII ст. жов-ківський різьбяр І. Карпович. Царські врата іконостаса — своєрідний шедевр зрілої рокайлевої різьби у дереві. Дотепер невідомо, до якої школи належав І.Карпович — майстер виняткового мистецького таланту, проте робота скульптора засвідчує, що він був готовий до виконання найскладнішої фігуративної пластики (Крощенко, 1996, с 215).

Із майстрів рококової  пластики, які працювали у центральних регіонах України, відомий скульптор Сисой Шалматов (?-?). Він працював по дереву; є автором іконостасу (1762-1765) собору Мгарського монастиря, розташованого неподалік м. Лубен, різьбленого іконостаса і статуй для церкви Покрови (1768-1773) у м. Ромнах (тепер Сумська обл.). Тут іконостас прикрашений скульптурами; фігури Арона, Захарії та Йоанна Хрестителя розміщені на кронштейнах третього ярусу, композицію іконостаса доповнюють сюжетні рельєфи і рослинна різьба.

Видається, що після XVIII ст. не було іншого періоду з такою кількістю декоративної різьби, архітектурної екстер'єрної ліпнини, статуарної кам'яної та дерев'яної пластики. Надзвичайні художні шедеври створювали творчі особистості, архітектори, скульптори, загалом майстри високого художнього таланту