Етнічний туризм

Для підтвердження тенденції  дозростання популярності етнографічного туризму нами було проведено соціологічнедослідження ліцензованих підприємств туріндустрії Чернівецької області. Метоюанкетування було виявлення туристичних фірм міста Чернівці, що надають послугиетнографічного туризму; види послуг, що надаються і кількість туристів, щопридбали такі послуги. Із 102-х зареєстрованих в області суб'єктів туристичноїдіяльності було опитано 71, тобто близько 70% від загальної кількості. Із даноївибірки лише 20 турпідприємств надають послуги етнографічного спрямування, апланують впровадження таких турів у майбутньому ще 7 туристичних фірм.

Серед послуг ми виділили такі тури: 1)пізнавальні з відвідуванням  етнографічних музеїв; 2) пізнавальні  звідвідуванням ярмарків та фестивалів; 3) пізнавально-обрядові; 4)етнографічно-побутові (майстер-класи). Пізнавальні тури з відвідуванняметнографічних музеїв, ярмарків і фестивалів надають всі 20 фірм: тури переважнодо м. Коломия з відвідуванням музеїв «Писанка» та «Гуцульщина ім.Кобринського», м. Косів з музеєм «Гуцульщина», с. Криворівня «Музей-Гражда» тамузей Івана Франка, м. Вашківці - музей народної буковинської вишивки Г.Гараса, с. Підзахаричі «Етнографічний музей Гуцульщини», смт. Верховина«Приватний музей Гуцульщини Романа Кумлика» де господар демонструє гру на всіхнародних інструментах, представлених в музеї, доповнюючи гру співом, а такожвідвідування сувенірних ярмарків у м. Яремче, відвідування фестивалів«Буковинська Маланка» в м. Вашківці, «Захарецький гарчик» в с. Підзахаричі,«Вихід на полонини» смт. Путила та «Гуцульський фестиваль». Ці послугиетнографічного туризму одні з найпопулярніших серед туристів і надаються такимитуроператорами та турагентами міста, як «Німчич», «Навколо світу»,«Чернівці-Турист», «Бона-СВ», «Кнаус», «Калімера», «Туркомпас», «Мавіді», «Золотіворота», «Sky-tour», «Гранд Вікторія» та ін. А туроператор «Чернівці-Турист»започаткував і вже двічі проводив єдиний поки що у світі фестиваль вогню, звикористанням етнічно-обрядових дійств та файєр-шоу.

 Пізнавально-обрядові  тури пропонуютьтільки 7 фірм, послуги передбачають відвідування народних свят та обрядів,участь в них. Найпопулярнішими є святкування Різдва в Карпатах з народнимигуцульськими традиціями, святкування Великодня, участь в інсценованомугуцульському весіллі та різноманітних народних гуляннях.

Найбільш рідкісною послугою етнотуризмуна ринку туристичних послуг міста є етнографічно-побутові тури, що передбачаютьорганізацію майстер-класів для туристів з того чи іншого виду народногоремесла, народної творчості тощо, або побут в гуцульській родині. Такі видипослуг надає туристичний оператор «Навколо світу» та туристичний комплекс«Німчич». Зокрема останній пропонує тур «В гостях у Гуцулки Ксені», щопередбачає відвідування гуцульської родини, ознайомлення з її побутом, обід знародними гуцульськими стравами та супровід народної музики – гра на сопілках увиконанні господаря [2].

Проведене опитування показало, щобільшість підприємств туріндустрії краю зовсім не займаються розробкою чивпровадженням етнографічного турпродукту, в той час як саме ця послуга набуваєвсе більшої популярності у світі. Інтерес до етнотуризму виявляють і державніуправлінські структури, зокрема відділом з питань туризму ОДА розробленапрограма розвитку етнотуризму в області. Для порівняння зазначимо, що лише одинтуроператор м. Івано-Франківська «Карпати. Туризм. Відпочинок» не тількипропонує більше десятка історико-етнографічних турів, фестивальних турів, атакож організовує етнофестивалі й свята[1].

Зараз перед областями  Карпат, як іперед іншим цивілізованим світом, стоїть дилема: як підвищити матеріальнийдобробут населення та якість його життя, і в той же час, як зберегти тараціонально використовувати багате біорізноманіття та культурну спадщинурегіону? На сьогодні тут немає простих відповідей. Але практика переконливозасвідчує, що етнотуризм є важливим чинником створення відповідного науковогоґрунту для національно-культурного відродження і розвитку Карпатського регіонута ефективним засобом збереження його культурно-історичної спадщини.

Етнокультурні регіони

Етнокультурні регіони стають складовою ідентичності населення  України-Русі починаючи з 11 століття. Про перші з них згадується в давньоукраїнських літописах, виокремлюючи із загальної спільності Рустію, Галицьку землю, Надбужжя, Холмщину (Забужжя), Підляшшя (Підлісся), Перемишлянщину, Надросся, Переяславщину, Київщину, Надпоріжжя, Підкарпатську Русь. Згодом, у 12-13 століттях історичні документи фіксують і такі утворення: Червону Русь, Покуття, Поділля, Волинь, Чернігівщину, Полісся, а у пізніші часи, з 14 до 16 ст. — Запорожжя, Басарабія, Північне Причорномор'я, Берестейщину, а відтак, у 17-18 ст. — Донщину, Гетьманщину, Задунайську Січ, Слобожанщину, Новоросію, Таврію, Кубанщину.

Історичні та етнографічні регіони  України

  Історико-географічні  області України

У теперішній час у складі України можна умовно виділити низку  історико-географічних регіонів, які  складались протягом століть під  впливом різноманітних факторів: кліматичних, політичних, географічних, історичних, етнічних. Протягом часу кордони, назви і чисельність таких  регіонів мінялись; зокрема, в теперішній час зазвичай вживаються назви регіонів, які походять від назв існуючих більше півстоліття областей (Львівщина, Хмельниччина, Луганщина, Сумщина, Одещина тощо). Це свідчить про те, що формуються нові регіони з своїми внутрішніми  зв'язками навколо обласних центрів. У той же час ще широко вживаються і назви регіонів, які складались протягом попередніх століть (наприклад, Галичина, Буковина, Слобожанщина, Поділля). Однозначний перелік регіонів України  скласти важко, але більшість  історичних областей є загальновизнаними.

Західна Україна — в  широкому сенсі охоплює Галичину, Західну і центральну Волинь, Закарпаття та Буковину — тобто землі, які  більшу частину своєї історії  до минулого століття знаходились під  владою держав — західних сусідів  України: Польщі, Угорщини, Австрії. У  вузькому розумінні — тільки Галичина та західна Волинь (тобто землі, які  було відібрано у Польщі у 1939 р.). Конфесіональні особливості — багато греко-католиків («уніатів») та католиків.

Галичина — ядро Західної України у басейні Верхнього  Дністра і Північному Прикарпатті. Серед українських земель зазнала  найбільшого впливу Польщі (XIV — XVIII ст., 1918 — 1939 рр.). За переконанням М.Гімбутас Галичина (в тому числі Західна) — батьківщина праслов'ян. У повоєнні роки — основний регіон повстанського антирадянського руху. Сільске, лісове господарство, видобуток бурого вугілля, нафти і газу; туризм (Карпати, мінеральні води). Основні міста: Львів (промисловий, культурний і духовний центр всієї Західної України), Тернопіль, Івано-Франківськ (Станіслав), Дрогобич, Трускавець, Стрий, Самбір.

Волинь — землі у  басейні правих припливів Прип'яті (Стира, Горині, Случі). Північніше починається Прип'ятське Полісся, яке іноді долучають до складу Волині, а іноді виокремлюють у особливий регіон. Умовно Волинь ділиться на Східну, яка тяжіє до Центральної України (до Новограда-Волинського і Шепетівки) і Західну, яку було приєднано до УРСР 1939 року. Центральна частина регіону у роки 2-ї Світової війни — центр повстанського визвольного руху. Сільське і лісове господарство. Основні міста: Ковель, Луцьк, Рівне, Шепетівка, Новоград-Волинський, Житомир.

Полісся — особлива історико-етнографічна область на північних кордонах України  і в південній Білорусі — від  Бреста до Правобережжя Десни, частина  колишньої прабатьківщини слов'ян, давня етноконтактна зона. частина Полісся входить до складу Західної України, а центральна тяжіє до Наддніпрянщини. Північне Подесення географічно відноситься до Східного Полісся, але історично це — ядро Чернігівщини. Полісся — край прип'ятських лісів і болот. Основні міста: Ковель, Сарни, Коростень, Овруч.

Закарпаття — ділянка  земель у Центрі Європі між південними схилами Карпат і р.Тисою, з давніх давен населених українцями. Майже всю історію знаходилось під владою Угорщини і тільки після 2-ї Світової війни потрапило до складу УРСР, але, попри це, зберігло етнічну приналежність до України. Деяки дослідники виокремлюють місцеве українське населення у особливу етнічну групу і навіть народ русинів, але тривале проживання одного народу під владою різних держав ще не є обов'язковою умовою його розділення на окремі народи. Закарпаття — край виноградників, лісів, стрімких річок і гірських курортів; ворота до Центральної Європи — тількі тут Україна межує з Угорщиною і Словаччиною. Основні міста: Ужгород, Мукачеве, Чоп.

Буковина — верхів'я  річок Прут і Серет на правому  березі Дністра. Колись — порубіжжя Київської Русі. Пізніше отрапило під вплив Молдавського князівства, а згодом — Османської та Австрійської імперій. Після 1812 р. східна частина разом з Бесарабією увійшла до складу Російсьї імперії. У 1918 р., після краху Російської та Австрійської імперій, Буковина разом з Бесарабією була окупована Румунією. Вказані землі перейшли до складу СРСР тількі 1940 р. На Буковині розвинуте сільське і лісове господарство, тут одна з найвищих в Україні густота сільського населення. Поширена прикордонна (з Румунією) торгівля. Основні міста: Чернівці, Хотин (середньовічна фортеця).

Центральна Україна (також  «Наддніпрянська Україна»)— східна частина «Старої України», яка  у XIV—XVI століттях була у складі Великого князівства Литовського, а з 1569 року після Люблінської унії опинилась  у складі польських володінь. Переважно  у басейні Середнього Дніпра. Польській  вплив тут був незначний через  відстань від основних польських  земель та нетривалість знаходження  у складі Польщі. У 1654/1669 її лівобережна  частина (Полтавщина, Чернігівщина та м. Київ), а у 1793 р. і правобережна частина (Київщина, Поділля, Волинь) опинились  у складі Московського царства (Російської імперії). Зазначені історичні події  визначили подальший поділ Центральної  України на Лівобережну (яка остаточно  перейшла під контроль Росії наприкінці XVII ст.) та Правобережну, яка ще понад 100 років залишалась під владою Речі Посполитої. В подальшому поняття  «Лівобережної України» поширилось на всю Східну і Південно-Східну Україну (тобто на Слобожанщину, Донбас, Приазов'я, Запоріжжя/Придніпров'я), а  поняття «Правобережної України» іноді  стало поширюватись і на західні  регіони — Галичину, Волинь. Також  виявились спроби штучно розділити  український народ по Дніпру, протиставити потім дві його частини одна одній: Лівобережжя вдавалось більш  «руським», більш лояльним до імперського  уряду, ніж землі на захід від  Дніпра, які набагато більше часу знаходились  під «шкідливим» польськім впливом. Пізніше на тих же підставах і  з тією ж метою було умовно поділено українців на «східняків» і «западенців», а кордон було проведено по р.Збруч.

Поділля — українські землі  по берегах Південного Бугу (окрім  нижньої частини басейну), а також  на лівому березі Середнього Дністра. Заселені предками українців ще у  сиву давнину, але сусідство зі степом ніколи не робило життя тут спокійним. Зараз це — живописний сільськогосподарський  край. Міста: Вінниця, Хмельницький, Кам'янець-Подільський (старовинне місто-фортеця).

Київщина — землі у  басейні Середнього Дніпра, по правому  берегу, в тому числі м. Київ з  околицями. Саме навколо Києва у  ранньому Середньовіччі склався  основний центр східних слов'ян, а пізніше — і центр першої східнослов'янської держави. Але  ще до монгольської навали 1240 р. цей  край почав втрачати минуле значення і, зокрема, внаслідок династичних  конфліктів на Русі. Поступове відродження  Києва почалося лише після того, як він опинився вглибині російської території, тобто з початку ХІХ  ст. У теперішній час — ядро українських  земель, всередині якого знаходиться  столиця України — м.Київ. Переважно сільськогосподарський край. Інші значні міста — Черкаси , Біла Церква.

Чернігівщина, також Чернігово-Сіверщина, або навіть взагалі Сіверщина. Давній край на лівому березі Дніпра, по Десні. Колишні землі племен полян і сіверян. Виокремились ще у ХІ ст. з утворенням Чернігівського князівства. Пізніше зі складу князівства виділилось Новгород-Сіверське (звідки і називають іноді схід Чернігівщини Сіверщиною). Чернігівщину також включають до складу Полісся в якості його східної частини. Розвинуті сільське господарство і лісозаготівля. Основні міста: Чернігів,Конотоп, Ніжин, Глухів, Новгород-Сіверський, Шостка.

Полтавщина — Лівобережна  Україна між Чернігівщиною, Слобожанщиною  та Запоріжжям (р.Оріль), її південна частина по ріках Сула, Псел, Ворскла. Вперше ці землі виокремились ще до монгольської навали як Переяславське князівство, яке було монголами ліквідоване. Край перетворився на спустошене степове порубіжжя і довгий час являв собою майже одне ціле з Чернігівщиною, особливо після того, як ці землі були разом приєднані до Россії у XVII ст. Полтавщина — край дивовижних краєвидів, широких ланів, перелісків і чистих річок між живописних пагорбів. Основні міста: Полтава, Кременчук, Лубни, Пирятин.

Південно-Східна Україна  — історичний край держави, заселений  українцями переважно протягом XVI — XIX cт. (на відміну від Центральної та Західної України, заселеної корінним населенням ще з давніх часів). Ще одна його особливість — це розташування майже повністю у степовій зоні України (решта території, навпаки, охоплює українські ліси і лісостепи); відповідно клімат тут більш посушливий, теплий і континентальний. Етнічна відмінність — менший відсоток українців: якщо в Центральній і Західній Україні вони становлять 90,7% населення, то у Південно-Східній Україні їх 64,3%; росіяни тут складають вагому частку — 29,1%, а у Криму становлять більшість населення — 58%. Відрізняється Південно-Східна Україна і розміщенням населення: у містах тут мешкає 77,3% всього населення (на Заході і в Центрі країни — 63,4%). Міста ці є основними промисловими центрами держави: Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Донецьк, Кривий Ріг, Маріуполь, Миколаїв, Луганськ. У імперських документах цей край, який складався раніше з земель Запорізького Війська, володінь Кримського ханства (Приазов'я і Крим) і володінь імперії (у Причорномор'ї), з XVIІІ ст. мав назву "Новоросія", що викривляло його етнічну приналежність, історичні зв'язки і територіальну наближеність до стародавніх українських земель.

Південно-Східна Україна  складається з наступних земель:

Слобідська Україна —  колишні російські прикордонні  землі від Сейму до Дону, заселені українцями переважно у XVII столітті під час гетьманських воєн в Україні. Як і у Гетьманській Україні, адміністративними  одиницями були полки, але вони підпорядковувались не гетьману, а російському уряду. В ХІХ ст. східна частина Слобідської  України (губернії) була передана безпосередньо  до складу Росії, де і залишається  дотепер (зараз це південна частина  Воронезької та південно-східна частина  Бєлгородської областей Російської Федерації). Частина, що залишилася, склала основу Харківської губернії. Основні  міста: Харків, Суми, Охтирка, Ізюм, Старобільськ.