Життєвий рівень населення України та шляхи його підвищення. Регіональний аспект

Стаття на тему: Життєвий рівень населення України  та шляхи його підвищення. Регіональний аспект. 

Перебудова економічних  відносин в Україні, яка триває протягом усього часу існування незалежної української  держави, призвела до зниження рівня  життя переважної частини населення, зменшення його платоспроможності, спричинила розшарування суспільства за рівнем доходів. Нині Україна прагне більш активно включитися у світові суспільно-економічні процеси, інтегруватися в європейське співтовариство. Проте нерівномірність регіонального розвитку і рівня життя населення створює передумови для соціальної напруги в суспільстві, уповільнює ринкові перетворення та знижує їх ефективність. На теперішній час, регіони України мають різні рівні життя населення. 

У зв’язку з  цим актуальною є сьогодні політика спрямована на створення умов для поетапного подолання диспропорцій соціально-економічного розвитку регіонів. 

 Єдиним узагальнюючим  показником, який характеризує рівень  розвитку регіонів і розраховується  органами державної статистики починаючи з 1996 року, є показник валової доданої вартості на душу населення. Аналіз регіонів за цим показником підтверджує факт поглиблення диференціації територіального розвитку. Так, якщо в 1996 році співвідношення мінімального (Закарпатська область - 07 тис. грн.) та максимального (м. Київ – 1.9 тис. грн.) значень показника валової доданої вартості на душу населення в регіонах України становило 2,7 раз, то у 2005 році розмах варіації становив 3,9 раз, мінімальний – Чернівецька область (1,5 тис. грн.) та максимальний – м. Київ (5.8 тис. грн.). [Використана у статті цифрова інформація узята зі статистичної звітності, а деяка розрахована авторами.] 

Таке співвідношення вдвічі перевищує показник міжрегіональних  відмінностей країн Європейської Співдружності, що становить 1:2. 

Групування регіонів за величиною відхилення валової  доданої вартості на душу населення  від середнього рівня по країні в 2005 році виявило групу лідерів (5 областей та м. Київ), що об’єднує області, середньодушові обсяги валової доданої вартості в яких становлять 110% загальнодержавного рівня. Це м. Київ (157,5%), Запорізька (140,7%), Дніпропетровська (125,0%), Полтавська (125,1%), Донецька (125,1%) та Київська (116,8) області, тобто індустріально розвинені регіони. 

Питома вага першої групи областей у загальному обсязі валової доданої вартості становить 46,6%. Друга група представлена 7 областями, що за зазначеним показником відповідають середньому по країні рівню або мають незначне відхилення (від 110 до 90%): Харківська (105,6%), Одеська (102,0%), Сумська (99,8%), Черкаська (97,5%), Чернігівська (95,2%), Миколаївська (94,5%), Луганська (94,4%). Їх частка становить 25,7% валової доданої вартості. До складу третьої групи увійшли 12 регіонів, показник валової доданої вартості на душу населення яких становить менше 90% від середнього рівня по країні: АР Крим (69,9%), Хмельницька (85,9%), Житомирська (85,5%), Вінницька (82,4%), Кіровоградська (81,6%), Рівненська (79,0%), Херсонська (76,8%), Івано-Франківська (72,5%), Волинська (68,5%), Тернопільська (64,5%), Закарпатська (52,3%) області та м. Севастополь (66,3%). На долю цієї групи припадає 27,7% загальної валової доданої вартості. 

Поглиблення міжрегіональних  відмінностей відбувалося на тлі  загального спаду розвитку економіки  починаючи з 1991 року. У переважній більшості регіонів України позитивна динаміка за показниками виробництва у промисловості (у 24 регіонах) та сільському господарстві (у 22 регіонах з 25) почалося лише з 2000-2002 року. 

За 1991-2005 роки загальний  індекс промислового виробництва становив 51%; при цьому в 13 областях обсяг виробництва промислової продукції зменшився більше ніж вдвічі порівняно з 1990 роком. Найбільший спад відбувся в Львівській (майже в 3 рази) та Житомирській (38% рівня 1990 року) областях, найменший – в м. Києві (97% рівня 1990 року). Лише в Запорізькій області починаючи з 1996 року відбувається стійке п’ятирічне зростання виробництва продукції промисловості і в 2000 році обсяг промислового виробництва в цьому регіоні досяг рівня 1990 року. 

Однією з найбільш негативних тенденцій розвитку економіки в 1991-2005 роках, що матиме довготермінові наслідки, є значна територіальна диференціація та зниження інвестиційної активності. Фізичний обсяг інвестицій в основний капітал в цілому по країні за 1991-2995 роки зменшився майже в 4 рази:13955 млн. грн. В 2000 році проти 55386 млн. грн. в 1990 році. 

Означений вище стан розвитку регіонів, диференціація  їх по значенню показника – додана вартість на душу населення – тісно  корелює з показником – рівень життя. Наприклад, регіональна структура виробництва впливає і на рівень зайнятості і на рівень оплати праці. 

Кризові процеси  в економіці протягом 90-х років, істотне скорочення валового внутрішнього продукту, зниження інвестиційної та інноваційної активності і науково-технічного потенціалу, ослаблення державного регулювання і контролю у сфері економіки, нестабільність правових механізмів, ускладнення соціального забезпечення та соціального захисту громадян спричинили в Україні процеси, які негативно вплинули на життєвий рівень населення. 

Соціально-економічна категорія “рівень життя населення” використовується в науковій літературі, у правових і нормативно-господарських  документах для характеристики ступеня  задоволення фізичних, духовних і  соціальних потреб людей у суспільстві, тобто якості життя населення, величини його добробуту і благополуччя і служить важливим соціально-економічним критерієм при виборі напрямків і пріоритетів економічної і соціальної політики держави. 

Рівень життя  населення визначається, з одного боку, складом і величиною потреб у різних життєвих благах (продукти харчування, одяг, житло, транспорт, різні комунальні і побутові послуги, освіта, медичне обслуговування, культурно-просвітні заходи і т.д.), з іншого боку – можливістю їхнього задоволення, виходячи з пропозицій на ринку товарів та послуг і реальних доходів людей, їхньої заробітної плати. У свою чергу і розмір реальної заробітної плати, і рівень життя населення визначаються ступенем ефективності виробництва на основі використання досягнень науково-технічного прогресу, масштабом розвитку і якістю сфери послуг, освітнім і культурним рівнем населення. 

Для аналізу  й оцінки рівня життя використовують різні показники, такі як величина валового і внутрішнього продукту, національного  доходу і реального доходу на душу населення, забезпеченість житлом, величина товарообігу й обсяг послуг на душу населення й інші. Про рівень життя побічно свідчать також показники народжуваності і смертності населення, середньої тривалості життя й інші. 

Найістотнішими чинниками, які кардинально впливають на зміну рівня життя населення, є політичні чинники. Вони включають характер суспільного (державного) устрою, стійкість інституту права і дотримання прав людини, співвідношення різних гілок влади, наявність опозиції, різних партій і так далі. 

Кризові явища  в політиці та економіці України  негативно вплинули на стан здоров’я людей, призвели до все більшого скорочення тривалості життя українців та зростання  смертності. 

Виходячи з  нагальної потреби поліпшення демографічної ситуації в країні, у вересні поточного року, Радою національної безпеки і оборони України були розглянуті питання демографічної ситуації та стану розвитку трудоресурсного потенціалу України.  Рада національної безпеки і оборони України доручила Кабінету Міністрів України у взаємодії з фракціями та комітетами Верховної Ради України врегулювати у нормативних актах питання удосконалення системи стимулів до ефективної та продуктивної праці, в тому числі забезпечення належних умов праці та її охорони, зниження ризиків для здоров’я і життя працівників, посилення відтворювальної, стимулюючої та регулюючої функцій заробітної плати, максимальної легалізації зайнятості. 

З метою підвищення рівня життя населення та дотримання законодавчо встановлених державних  соціальних стандартів та державних соціальних гарантій було б раціональним: 

— поліпшення планування сім’ї, вдосконалення системи надання  відповідної кваліфікованої медичної допомоги сім’ям, які бажають мати дітей; 

— поліпшення здоров’я населення, насамперед підлітків, молоді, а також зниження рівня професійних захворювань, побутового та виробничого травматизму населення; 

— відновлення  мережі дошкільних навчальних заходів, особливо у сільській місцевості, з метою забезпечення доступності  дошкільної освіти. 

Ці кроки щодо покращення здоров’я населення  неодмінно  стануть важливими чинниками  підвищення рівня життя населення, будуть сприяти зростанню ефективності і продуктивності праці українців  та валового внутрішнього продукту держави.