Державне регулювання зайнятості населення України

5. Державне регулювання зайнятості населення України.

Зайнятість населення  являє собою діяльність частини  населення щодо створення суспільного  продукту (національного доходу). Саме в цьому полягає її економічна сутність

  Зайнятість  населення –найбільш узагальнена характеристика економіки. Вона відбиває досягнутий рівень економічного розвитку, внесок живої праці в досягнення виробництва. Зайнятість об'єднує виробництво і споживання, а її структура визначає характер їхніх взаємозв'язків.

   Соціальна сутність зайнятості відображає потребу  людини в самовираженні, а також  у задоволенні матеріальних потреб через дохід, який особа отримує  за свою працю. Згідно із Законом України "Про зайнятість населення" до зайнятого населення належать громадяни  нашої країни, які проживають на її території на законних підставах, а саме:

• працюючі за наймом на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, установах, організаціях незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні та за кордоном;
• громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їхніх сімей, які беруть участь у виробництві;
• вибрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління чи в суспільних об" єднаннях;
• громадяни, які служать у збройних силах, прикордонних, внутрішніх, залізничних військах, органах безпеки та внутрішніх справ;
• особи, які проходять професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; які навчаються у денних загальноосвітніх школах, середніх спеціальних та вищих навчальних закладах;
• зайнятті вихованням дітей, доглядом за хворими, інвалідами та громадянами похилого віку;
• працюючі громадяни інших держав, які тимчасово перебувають в Україні і виконують функції, не пов'язані із забезпеченням діяльності посольств і місій.

Ринок праці, як важлива багатопланова сфера  економічного і соціально-політичного  життя суспільства потребує кваліфікованого  регулювання з метою підвищення ефективності його функціонування. Саме створення дієвої системи регулювання  сфери зайнятості є одним з  основних соціальних заходів розвитку суспільства.

   Державна  політика зайнятості населення залежить від темпу і характеру ринкових перетворень. Вона передбачає систему  адаптації різних категорій незайнятого  населення до вимог ринку праці, а також систему соціального  захисту безробітних та осіб з  обмеженою конкурентоспроможністю.

Державне  регулювання зайнятості населення має  ґрунтуватися на:

• забезпеченні соціального партнерства суб'єктів ринку праці, тобто створенні рівних можливостей усім громадянам незалежно від їхнього походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії, реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до своїх здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів та суспільних потреб;
• сприянні забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганні безробіттю, створенні нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;
• добровільності й відсутності примушування громадян щодо вибору сфери діяльності й робочого місця;
• гласності на основі всебічного інформування населення про наявність вакантних робочих місць;
• дотриманні комплексності заходів щодо регулювання зайнятості населення;
• підтримці працездатних громадян у працездатному віці, які потребують соціального захисту;
• забезпеченні заходів запобіжного характеру щодо регулювання зайнятості населення та відтворення робочих місць;
• певної гарантії зайнятості, тобто гарантії збереження робочих місць і професії, гарантії одержання доходів.

Залежно від  стану економіки та ринку праці  передбачається здійснення активних та пасивних заходів регулювання зайнятості.

До  пасивних заходів  належать: виплата допомоги у зв'язку з безробіттям і надання допомоги членам сімей, які перебувають на утриманні безробітних.

До  активних заходів  належать:

• створення додаткових і нових робочих місць шляхом реструктуризації економіки, розвитку приватного бізнесу особливо малого й середнього, створення умов для іноземного інвестування та для самозайнятості населення тощо;
• профорієнтація, підготовка й перепідготовка кадрів;
• організація громадських робіт;
• посилення територіальної та професійної мобільності робочої сили;
• розвиток служби зайнятості тощо;

  Слід наголосити, що створення нових постійних  і тимчасових робочих місць у  сучасних умовах значною мірою залежать від розвитку малих підприємств  і кооперативів. Нині в Україні  на них припадає приблизно 60% загальної  кількості зайнятих у недержавних  структурах.

  Галузева  спеціалізація, розміри малих підприємств  мають визначитися структурними та соціальними пріоритетами розвитку окремих міст, областей з урахуванням  збалансованості регіональної економіки. Такі підприємства зможуть функціонувати  навіть за умови банкрутства підприємств-монополістів і формуватимуть ринкове середовище та розвиток конкуренції. Малі підприємства можуть створювати вивільнені з виробництва  працівники однієї або близьких спеціальностей.

  Перспективним напрямом є організація малих  підприємств шляхом залучення на них випускників профтехучилищ, технікумів з подальшим переведенням цих підприємств на оренду, викуп. Незважаючи на відносно меншу вартість робочих місць у соціально-побутовій  сфері, доцільно створювати нові підприємства у виробничій сфері, зокрема у  виробництві будівельних матеріалів, для перероблення м" яса, овочів, фруктів, заготівлі продукції, а  також у виробничій інфраструктурі.

  Про ефективність створення малих підприємств  свідчить і зарубіжний досвід. Із загальної  кількості нових робочих місць  у промисловості розвинених країн  від 60 до 80% припадає на малий бізнес. У Німеччині, наприклад, до 70% безробітних  отримують роботу саме на малих підприємствах. Прогресивним напрямом регулювання  зайнятості слід вважати пільгову кредитну і податкову політику щодо підприємств, які збільшують кількість робочих  місць і надають їх соціально  незахищеним групам незайнятого  населення.

  Важливим  напрямом активної політики зайнятості є професійна підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації працівників  з метою створення сприятливих  умов для широкомасштабного розгортання  процесів структурної та технологічної  перебудови економіки, запобігання  змушеному хронічному безробіттю, розв’язання  кадрових завдань, пов'язаних із раціоналізацією  зайнятості.

  Насамперед  необхідно здійснювати професійну підготовку й перепідготовку кадрів з наступним працевлаштуванням  тих професійних груп працівників, які становлять основну масу безробітних.

  Професійне  навчання має організовуватися насамперед для громадян, які особливо потребують соціального захисту; осіб, які тривалий час не працюють, інвалідів, молоді, одиноких і багатодітних батьків, жінок, які виховують дітей дошкільного  віку та дітей інвалідів, осіб передпенсійного віку, біженців, вимушених переселенців.

  Система професійного навчання безробітних  громадян і незайнятого населення  призначена головним чином для підготовки та перепідготовки дорослого населення, спираючись на їхні професійні знання та вміння, виробничий досвід. Молодь, яка вперше шукає роботу, мусить набувати професію або спеціальність, як правило, в навчальних закладах професійного навчання до початку трудової діяльності.

  Великого  значення набуває підвищення гнучкості  системи профнавчання і перекваліфікації, передусім шляхом розвитку прямих договірних відносин між підприємцями, підприємствами і навчальними закладами. При цьому плани і програми навчання слід орієнтувати на задоволення конкретних потреб замовника. 

  Необхідно удосконалити систему інформації щодо вакансій, передусім створити інтегровану  базу даних про ринок робочої  сили, яка б містила інформацію про потребу підприємств у  кадрах за професіями та кваліфікаційними розрядами (структура професій, рівень кваліфікацій), а також дані про  кількість наявних та необхідних робочих місць за категоріями  персоналу.

  Через удосконалення  системи інформації та підвищення її ефективності можливе входження  комп'ютерної системи державної  служби зайнятості "Internet".

  В умовах зростання безробіття і переростання їх в деяких регіонах і галузях  народного господарства у масове важливим засобом активної політики держави на ринку праці є подальше розширювання оплачуваних громадських  робіт.

  Організація громадських робіт дає змогу раціональніше використовувати робочу силу, створювати тимчасову зайнятість безробітного населення як на регіональному рівні, так і під час реалізації проектів загальнодержавного характеру. Зарубіжний досвід свідчить про те, що за допомогою громадських робіт деякі розвинуті країни перебороли 30-40% рівень безробіття. Але, на відміну від України, значна частка цих робіт мала загальнодержавний характер (побудова магістралей, трубопровідного транспорту, мостів тощо), що давало змогу залучити до них не тільки некваліфіковану робочу силу, а й висококваліфікованих робітників і спеціалістів, які не мали на той час роботи.

  Основою організації громадських робіт  і довгострокові регіональні  програми тимчасової зайнятості, відповідно до яких створюються робочі місця, населення  залучається до громадсько-корисної праці в період зниження попиту на робочу силу.

  Громадські  роботи необхідно розглядати як вимушений, проте необхідний засіб боротьби з безробіттям. Тимчасові робочі місця створюються переважно  у державному секторі і спрямовані на використання праці різних категорій  робочої сили, яка не потребує спеціальної  підготовки.

  Громадські  роботи регулюють попит на робочу силу і пом’якшують гостроту проблеми безробіття. Це означає, що в період відносно стійкого економічного розвитку вдаватися до організації громадських робіт необхідно у разі крайньої потреби, якби створюючи "запас" на той період, коли темпи економічного розвитку уповільнюються.

  Залучення до громадських робіт є засобом  кращим порівняно з виплатою допомоги у зв'язку з безробіттям з позиції  як окремої особи, так і держави. По-перше, кошти виплачуються не безплатно, а за певну громадську користь; по-друге, створюються нові робочі місця; по-третє, висока частка заробітної плати в загальних витратах, яка характерна для тих галузей, де звичайно застосовуються громадські роботи, робить доцільним використання останніх для уповільнення зниження купівельного попиту населення, особливо небезпечного в період зниження темпів економічного зростання; по-четверте, вироблена на цих роботах продукція не веде до товарного надвиробництва, небезпечного в період економічної нестабільності, оскільки виробництво регламентується і не має масового характеру.

  В у мовах  масового безробіття доцільним є  державне регулювання громадських  робіт. Однак воно має передбачати  сприятливі умови для підприємців  і звужуватися у міру пожвавлення  виробництва та збільшення попиту на робочу силу.

  Оскільки  серед безробітних високу частку становлять жінки та молодь, залучення  їх до громадських робіт можна  здійснювати через розгортання  спеціалізованих робіт, таких як виконання тимчасових та сезонних сільськогосподарських  робіт у приміських господарствах, виконання робіт щодо благоустрою, надання послуг соціально-побутового характеру, організація навчання жінок  ручному ткацтву, мереживоплетінню, вишиванню.

  Організація громадських робіт має особливо велике значення для безробітної молоді, яка психологічно нестійка, схильна до впливу соціальних явищ і являє собою живильне середовище для зростання наркоманії, злочинності, соціальних конфліктів. Антисоціальна поведінка молоді деструктивно впливає на її підготовку та участь у суспільному виробництві. У свою чергу, це погіршує якість робочої сили: кваліфікацію, профпідготовку, ставлення до праці. Тому надзвичайно важливо залучати безробітну молодь, а також учнів і студентів у вільний від навчання час до громадських робіт, особливо у сфері соціально-корисної діяльності. 

  В Україні  широкому використанню громадських  робіт заважають, з одного боку, відсутність  коштів у місцевих бюджетах, незаінтересованість  підприємств в організації цих  робіт унаслідок обмеженої потреби  в робочій силі, з іншого боку – непопулярність таких робіт  серед незайнятих громадян через  тимчасовість, невідповідність кваліфікаційному рівню і, як наслідок, психологічну неприйнятність.