Європейське законодавство про права людини

Важливим етапом у розвитку прав людини стали буржуазно-демократичні революції XVII-XVIII ст.ст., які висували не лише широкий перелік прав людини, але і загальні принципи свободи і формальної рівності, що стали засадами універсальності прав людини. Вони здійснили величезний вплив і на характер держави, оскільки виступали обмежувачем її всевладності, звільнили людину від зайвої опіки держави та її владних структур. Але цьому передував процесс тривалого і важкого пошуку способів взаємовідносин людей в державно-організованому суспільстві як з владою, так і між собою.

Тут ми підійшли до того моменту, коли ідеї прав людини почали виходити за межі філософського осмислення і вперше починають здобувати свої нормативне закріплення. Ідея загальної рівності людей послідовно відтворювалась в таких документах, як Велика Хартія вольностей 1215 р. – перший правовий документ, в ньому містяться статті, спрямовані на обмеження свавілля чиновників. Ст. 39 передбачає застосування покарання вільних не інакше, як за вироком рівних і за законом держави.[21] Петиція про права 1628 р. і Habeus Corpus Act 1678 р.[22] застосували поняття недоторканості особистості та презумпції невинуватості. Біль про права 1689 р. встановив свободу слова, право на звернення підданих з петицією до короля.[23]

Досить бурхливо процес нормативного закріплення прав людини відбувався у США.Декларація незалежності США 1776 р. – документ, в якому вперше була сформульована ідея невідчужуваності прав людини. Це був перший офіційний документ, якій закріпив право на життя, свободу, власність тощо.[24] Біль про права 1791 р. вніс поправки до Конституції США 1787 р., в яких значно розширив перелік прав людини.[25]

Французька декларація прав людини і громадянина 1789 р. – перелік прав і свобод, які були проголошені французькою декларацією набув світового значення і вони стали імперативними нормами гуманізації суспільних законів.

Подальший нормативний розвиток інституту прав людини пов’язаний безпосередньо з розвитком міжнародного права і прийняттям ряду міжнародних документів, які і визначили основні принципи правового статусу особи і мінімальний обсяг тих прав і свобод, які мають визнаватися і гарантуватися кожною державою.

Таким чином, права людини пройшли шлях від міфологічних уявлень через ідеї філософів і юристів до свого нормативного закріплення у правових джерелах. Ідеї визнання прав і свобод людини безперечно були притаманні і український філософії та знайшли своє продовження в історії українського конституціоналізму.

Ще у “Велесовій книзі” – пам’ятці IX ст. філософія зумовлена духом віри, любові і надії, а вінцем цього духу є свобода і самоцінність особистості. Окремі уявлення про права людини знаходимо в таких джерелах, як “Руська правда”, “Слово про закон і благодать”, “Повчання Володимира Мономаха”, пізніше у Литовському статуті знаходимо ідеї рівності всіх перед законом, особистої відповідальності, захисту прав людини з боку держави.[26]

Людина, її права цікавили і українських філософів. До ранніх українських гуманістів можна віднести таких вчених, як Юрій Дрогобич (XV ст.), Павло Русина, Станіслав Оріховський (XVI ст.). Глобальне дослідження людини, особистості провів геніальний український філософ Г. Сковорода, який науку про людину, та її щастя вважав найважливішою з усіх наук. Послідовно ідею природних прав та договірну теорію походження держави відстоював Я. Ковельський, який зазначав при цьому, що всі громадяни мають бути формально рівними перед законом, влада і особа повинні нести взаємну відповідальність. Розробці теоретичних питань прав та свободи людини значну увагу приділяв М. Драгоманов, розглядаючи основні права та свободи людини як загальнолюдську цінність. М. Драгоманов вважав за необхідне надати національної форми цим цінностям, що дало б змогу враховувати національні особливості і найбільш повно та гармонійно втілити їх у життя.

Безумовно важливу роль для становлення ідей прав людини на Україні відіграли і праці українських теоретиків української державності М. Грушевського, В. Винниченка, О. Кістяковського та інших. Зокрема, заслугою М. Грушевського серед інших, необхідно вважати привернення уваги до прав національних меншин, прав людини на мову, релігійних прав. На позиції прогресивного конституціоналізму стояв О. Кістяковський, який послідовно відстоював надання людині демократичних прав, зокрема, захист свободи слова і віросповідання, права зборів, загального виборчого процесу та інші.[27]

Перші спроби правової регламентації прав окремих соціальних груп в українських конституційних актах доцільно проілюструвати ст. 11 Конституції Пилипа Орлика від 5.04.1710 р., в який встановлювались і оголошувались права вдів козаків, їхніх дружин та дітей-сиріт. В якості окремих статей закріплювались взаємовідносини людини з українською державою в Конституції УНР від 29.04.1918р., на засадах ліберальної (європейської) концепції прав людини.

За радянський період української державності було прийнято 4 конституції (1919, 1929, 1937 та 1978 рр.), які тим чи іншим чином відтворювали ідею прав людини, проте, не враховували міжнародні стандарти, зокрема, положення про те, що основою свободи особистості є право приватної власності.

Права і свободи людини і громадянина є основоположною частиною чинної Конституції України і розглядаються вони не як даровані державою своїм громадянам, а як такі, що належать людині від народження, існують незалежно від діяльності держави та є невідчужуваними та непорушними.

Фрагментарний аналіз історичних аспектів становлення прав людини дає можливість стверджувати, що виникнення і розвиток прав людини має досить глибоке коріння і тісно пов’язане з розвитком самої людини як політичної, соціальної істоти. В процесі історичного розвитку суспільства зміст прав і свобод людини змінювався. Правомірним буде твердження, що цей зміст зазнавав змін не лише в бік кількісного збільшення каталогу прав людини, але

відбувались і якісні зміни. На сучасному етапі історичного розвитку під правами людини ми розуміємо певні нормативно структуровані можливості, властивості і особливості буття особистості, які уособлюють її свободу і є невід’ємними і необхідними способами і умовами її життя, її взаємовідносин з суспільством, державою, іншими індивідами. Проте, процес розвитку прав людини незавершений. З оптимізмом можна сподіватись, що розвиток людства і надалі буде йти по шляху постійної уваги до людини, її прав і свобод.

До останнього часу інститут омбудсмана, як і сам термін “омбудсман”, в Україні були відомі лише порівняно вузькому колу фахівців-правників. І це не дивно. Адже ця інституція виникла й розвивалася на основі західноєвропейських демократичних цінностей, що ґрунтуються на засадах поділу влади та верховенства права, і тому до кінця 80-х років не викликав особливої зацікавленості офіційної радянської правової доктрини. З посиленням процесів демократизації у країнах Східної Європи на початку 90-х років зростає інтерес до нових демократичних механізмів захисту прав людини, зокрема інституту омбудсмана, його витоків та історії.

Однією з головних функцій омбудсмана у світі є контроль за діяльністю виконавчих та інших органів державної влади шляхом розгляду скарг громадян на дії тих чи інших органів або посадових осіб, що призвели до порушення прав та свобод людини і громадянина. В цьому сенсі важливим невід’ємним правом омбудсмана є право проводити розслідування, у тому числі й за власною ініціативою, і на їх підставі вносити рекомендації щодо шляхів відновлення порушених прав у конкретному випадку, вносити пропозиції стосовно змін до законодавства або перегляду неправомірної адміністративної практики органів державної влади. Процедура звернення до омбудсмана максимально неформальна та гнучка, а доступ до нього є безплатним і відкритим для всіх громадян держави.

Характерною особливістю є незалежність інституції, що виявляється передусім у високому статусі посади омбудсмана, яка у більшості країн закріплена Конституцією, а також в обранні омбудсмана парламентом держави, що забезпечує його незалежність від усіх гілок влади, включаючи законодавчу. Незалежність омбудсмана передбачає неприпустимість і пряму заборону втручання у його діяльність органів державної влади, політичних партій, громадських організацій, засобів масової інформації. В суспільстві омбудсман виступає своєрідним арбітром між людиною та владою, тому має діяти незалежно і неупереджено.

Внутрішній аспект незалежності омбудсмана передбачає наявність у нього достатніх фінансових ресурсів для виконання своїх повноважень, а також з огляду на персоніфікованість інституції незалежність у здійсненні кадрової та організаційної політики.

У зв’язку з відсутністю у омбудсмана імперативно-владних повноважень одним з головних засобів його впливу на прийняття необхідного рішення є гласність та поширення інформації про порушення прав і свобод людини у державі, передусім шляхом оприлюднення щорічної та спеціальних доповідей.

Підсумовуючи вищесказане, можна ствердити що, на сьогодні інституція омбудсмана на національному, регіональному та місцевому рівнях існує більш ніж у 100 країнах світу, і ця ідея продовжує поширюватися.

Без перебільшення можна сказати, що інституція омбудсмана є не лише бажаним, а й необхідним елементом національної системи захисту прав людини, ключовою ланкою в процесі перетворень у країнах, що стали на шлях демократії та верховенства права.

РОЗДІЛ 2

ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ З ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ

Для європейців, які прагнули до політичної єдності, права людини стали важливим пріоритетом. У травні 1948 року представники багатьох організацій, що прагнули європейської інтеграції, зустрілися в Гаазі на Конференції міжнародного комітету рухів за європейську єдність. 5 травня 1949 року було підписано Акт, згідно якого десять держав у Лондоні утворили Раду Європи. Були великі сподівання на те, що одним із початкових завдань Ради стане розробка і запровадження конвенції з прав людини для Європи.

Так 12 липня 1949 року було підготовлено проект Європейської конвенції з прав людини і проект Статуту Європейського Суду та подано їх до утвореного Комітету міністрів Ради. У серпні того ж року  на Асамблеї було висунуто пропозицію, у якій пропонувалося створити Європейську комісію з прав людини і Європейський суд з прав людини з метою забезпечення даної конвенції.

Після цього звернення Комітет з правових питань постановив, що “хоча кожна держава має право встановлювати норми для захисту прав людини в межах своєї території, метою колективної гарантії повинно бути забезпечення того, щоб такі норми та їх застосування відповідали загальним принципам права, визнаним цивілізованими державами. У ситуації, коли основні права вже було погоджено, але обговорення ролі Суду і права на індивідуальне звернення до суду все ще вирували, у серпні 1950 року Комітет міністрів вирішив зробити факультативними як юрисдикцію Суду, так і право на індивідуальне звернення. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод набула чинності 3 вересня 1953 року.

Як просто європейський біль про права Конвенція, у тому вигляді, як її розроблено і прийнято, передбачає мало чого виняткового на міжнародній арені. Серцевиною є її дві факультативні статті, які забезпечують вирішальні складові механізму правозастосування системи: стаття 25, яка дає як окремим особам, так і державам право на звернення до Європейської комісії з прав людини, і стаття 46, яка уповноважує Європейський Суд з прав людини провадити слухання і розгляд справ, про які доповіла Комісія.[28] За станом на березень 1995 року всі 30 держав  - членів Ради Європи, які є учасниками Конвенції, прийняли як статтю 25 про право на індивідуальне звернення, так і статтю 46 про юрисдикцію Суду.

Європейська комісія з прав людини - (European Commission of Human Rights) — орган Ради Європи (РЄ), утворився для забезпечення виконання Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. Перебувала в м. Страсбурзі (Франція). Комісія діяла до 1.ХІ 1999, після чого відповідно до Протоколу № 11 РЄ, підписаного 1994, припинила свою діяльність. Структура і повноваження Європейської комісії з прав людини  регулювалися Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини. До Комісії входили представники (по одному) від кожної держави — учасниці Конвенції. Членів Комісії обирав на 6 років Комітет міністрів РЄ з числа кандидатур, запропонованих Парламентською асамблеєю Ради Європи. Комісія мала право приймати до розгляду заяви, адресовані Генеральному секретареві РЄ будь-якою особою, неурядовою організацією або групою осіб, про порушення державою-учасницею прав людини. При цьому розглядалися лише ті питання, для вирішення яких було вичерпано всі національні засоби розв'язання спору; справа мала бути розглянута впродовж 6 місяців від дати прийняття остаточного рішення. За прийнятими заявами Комісія провадила необхідне розслідування та ухвалювала рішення про наявність чи відсутність у конкретному випадку порушень прав людини і про вжиті щодо цього заходи. За наявності таких порушень Європейська комісія з прав людини пропонувала відповідній державі усунути їх. Якщо цього не робилося, Комісія мала право подати спеціальну доповідь Комітетові міністрів РЄ або передати справу на розгляд Європейського суду з прав людини.[29]

3 листопада 1998 р. у Страсбурзі відбулася офіційна церемонія інавгурації нового єдиного Європейського суду з прав людини. Новий Європейський суд з прав людини замінив, відповідно до Протоколу № 11 до Європейської конвенції з прав людини (набув чинності 1 листопада 1998 року), контрольні органи цієї Конвенції - Європейську комісію з прав людини та Європейський суд з прав людини.

На даний час Європейський суд з прав людини є єдиним у світі міжнародним судом, в який особа може звертатися зі скаргою на державу щодо порушення прав людини. Під юрисдикцією Суду перебуває близько 755 мільйонів людей.

Рішення про створення нового Європейського суду з прав людини було прийнято під час Першого самміту глав держав та урядів країн-членів РЄ (Відень, жовтень 1993 р.) з метою вдосконалення контрольного механізму Європейської конвенції з прав людини. Новий Суд, діяльність якого визначена Протоколом № 11 до Європейської конвенції з прав людини, складається з 43 суддів по одному від кожної держави-члена РЄ. Суддею нового Суду від України у 1996 р. обрано професора В.Г.Буткевича (строком на п’ять років), у 2001 р. його було переобрано на другий термін.[30]