Типология государств

Визнання  голодомору 1932–1933 рр. геноцидом українського народу — то півкроку до істини, який є надто загрозливим для багатьох україножерів — уже нинішніх, бо всіх попередніх очікує суд Божий. Чого ж вони бояться, чому так люто гальмували ухвалу Верховною Радою закону про голодомор? Визнання факту геноциду — а воно відбулося в майже міжнародному масштабі — обов´язково потребує визначення винних у такому страшному злочині, їх покарання і, врешті, відшкодування матеріальних і моральних збитків, що їх зазнав український народ.

Тоталітаризм  не лише нищив і нищить народи, усуває їх від влади. Найсуттєвіше зло, яке  він чинить, це придушення всіх форм самодіяльності мас — політичної, економічної, ідейної, культурної, але  головне — духовної. Величезною загрозою є при цьому так звана  моралізована політика, не брак культури, а засилля псевдокультури, непритаманних  титульним націям цінностей. В Україні це явище нині набуло надто загрозливих ознак.

Повернутися обличчям до своїх історичних витоків, відповідно поціновувати їх — також  півсправи. Куди складніше подбати  про те, щоб нація (через освіту, виховання, культуру) повторилася у нових поколіннях. «Нація, — наголошує український філософ С. Б. Кримський, — повинна постійно звертатися до своєї самосуті, відновлювати її, здійснювати через врахування своєї історії, свого історичного досвіду, шлях до самої себе. Тут духовність співпадає з національною ідеєю. Це особливо яскраво виявляється стосовно українського етносу, який має велику історію, що визначає його як специфічно український автопортрет людства» [14]. Можливо, дещо гіперболізовано, але влучно з цього приводу сказав Карл Юнг: «Представникам однієї нації мають снитися одні й ті ж самі спільні сни». Очевидно, це сни, що стосуються їхнього спільного життя у великому соціумі, у державі, яку вони творять, а точніше, наймають собі на службу.

Найкращим захистом народу від тоталітарних посягань влади є його спроможність максимально успішно жити, незалежно від того, що роблять президенти, уряди, держава в цілому. Таке самоврядування зокрема й Українського народу треба лише вітати, коли б не декілька але. Головне з них таке: найменш залежним від урядовців, посадовців завжди є «середній клас» (самодіяльне населення), а в Україні його нині надто бракує. Найбільш залежними вічно були й залишаються люмпенізовані маси й «пільгові» верстви населення, кількість яких повсякчас збільшується. Нагадаємо, що скрізь і завжди перші (середній клас) були борцями проти тоталітаризму, за демократію, а на других диктатура і тоталітаризм успішно спиралися.

Отже, коли ми стикаємося з ситуацією, що реформи, найперше соціально-економічні, не «йдуть», гальмуються, а то й просто не сприймаються громадою, то маємо пам´ятати, —  так відбувається з причини, що пов´язана  з історичним досвідом самоврядності  України. А це означає, що творення Української України в політичному, правовому, організаційному плані, неодмінно має базуватися на історично сформованих самоврядних потенціях Українського народу. Таку особливість блискуче враховував гетьман — вигнанець Пилип Орлик при підготовці своєї знаменитої Конституції (1710 р.), яка була найпрогресивнішою на той час у Європі, та й сьогодні нам би до неї слід більше прислухатися.

Об´єктивно, на засадах викладеного вище, має  формуватися вся цілісна модель державного устрою України. «Образ держави», — зазначав ще давньогрецький мислитель  і оратор Цицерон, — має сповна відповідати «образу народу». Тоді держава і є служницею народу, між ними існують злагода й узгодженість. Потяг до такої держави Українська нація особливо потужно відчувала у XVI–XVIII ст., коли Україна (за М. Костомаровим) «знати не хотіла ні царя, ні пана». А чи є сьогодні у нас усіх такі почування?

Український літератор, публіцист Іван Дзюба  доречно вказує на унікальну особливість  нашого державотворення. «Українська держава, — пише він, — утверджується за умов, принципово відмінних від тих, за яких утверджувалися більшість “старих” національних держав Європи. У минулі епохи національні держави утверджувалися залізом і кров´ю, шляхом придушення і нищення інших етнічних груп і опозицій, і лише потім протягом століть ішли до сучасної демократії. Українська ж держава утверджується за докорінно інакших історичних умов, тільки демократичними засобами. Це важчий, але й “чистіший”, благородніший шлях, що не залишає за собою тих злочинів, яких повно в історії сучасних «розвинених демократій» [15].

За великим  рахунком, основною метою державотворчого  поступу України має бути не економіка, політика чи ще щось, а творення особистості  нового українця. Це, однак, не означає, що треба позбутися усього минулого, перекреслити історичні надбання та недоліки і формувати особистість, що називається, з чистого аркуша. Ні, треба шанувати минуле, за творчого, ба навіть критичного, підходу. Тоді менше помилок матимемо сьогодні.

Реалізація  ідеї національного державотворення  неможлива без відповідного узгодження взаємин влади і народу — в  ідеалі їх тісної співпраці. Найперше це стосується вищої посадової особи  в державі — Президента України  та вищого виконавчого органу —  Кабінету Міністрів України. Мова не про те, хто «старший», «головніший».

Для того, щоб бути успішними, легітимними  і авторитетними, Президент і  уряд України мають сповна опиратися на волю народу та суспільно-політичні еліти, які усвідомлюють таку волю, намагаються її зреалізувати. Тобто вони реально є носіями національної ідеї творення національної держави. В Україні такої ситуації — коли б відчувалася опора на волю народу — не було з моменту проголошення незалежності жодного разу. Усе закінчувалося тим, що з волі народу окремі особи ставали президентами, а уряди формувалися у змаганні не між групами еліт, а між соціально-економічними кланами. Так В. Ющенко став свого часу Президентом України фактично з волі Всеукраїнського Майдану, але так цю волю не усвідомив і на неї не зіперся. А уряд України і досі є унікальним конгломератом представників різних, протидійних кланово-корпоративних груп — і не більше. Усі ж разом, і не тільки Президент та уряд, а й «спасителі отєчєства», декларують бажання національної злагоди і єдності, на які годі чекати. А заручником такої ситуації був і залишається народ, який дав їм владу.

Додамо  до цього і те, що з власною  національною інтелігенцією, яка є  не просто носієм культури, духовності, а рушійним суспільним прошарком, здатним вести маси за собою, нам також не дуже пощастило. Декілька століть наша інтелігенція перебувала між Заходом і Росією. Більшість геніїв нації змушені були вчитися у Європі, не маючи змоги зреалізувати свою вченість і хист у власній стороні. Тут, в українських землях, її освічених дітей піддавалися гонінням і вимушені були йти на службу як мінімум до Москви. Та й московські (російські) інтелігенти століттями «везли з Європи ученості плоди» (Ленський — «Євгеній Онєгін»). Отож справжні українські інтелігенти і були на роздоріжжі між рідним краєм, Росією і Європою, бо там мали хоч якусь можливість для реалізації свого таланту, а у власному домі поневірятися від нудьги й переслідувань.

Як ніяка  інша, українська інтелігенція майже  до 1991 р. у мала робити вибір, кому служити: народові чи обслуговувати державу (СРСР). На жаль, не зі своєї вини, а  з необхідності власної самореалізації, домінувало друге, до чого крім усього іншого примушувала й ідеологія, партійна система, страшна тоталітарна  машина, що елементарно фізично нищила цвіт нації. То що ж нині робити? Як дехто  — виправдовуватися, посипати голову попелом? Треба якомога скоріше, за рахунок розвитку освіти, науки, культури формувати:

а) середній клас,

б)   нову генерацію інтелігенції, що дасть якісно іншу — дійсно національну еліту.

Іншого  шляху — немає. Але для цього, як кажуть, потрібні політична воля, національна свідомість і єднання  душ.

І на завершення — таке. Давайте і в сучасній Україні не припускатися тієї принципової  помилки, коли плутають, або ототожнюють еліту та формально привілейовані соціальні групи, прошарки суспільства. У нас до них автоматично зараховують людей, які мають владу і гроші. Еліту, втім, має будь-який соціальний прошарок суспільства. Це провідна верства конкретного прошарку — її сукупний розум, ідея, дух, воля. Це ті люди, які спроможні найперше ефективно розв´язувати все нові й нові завдання виживання та подальшого розвитку презентованих ними спільнот і суспільства в цілому. Це верства людей, які спроможні до постійного власного прогресивного розвитку й оновлення.

Маємо врешті постійно дбати про те, щоб  у країні не було протиставлення народу, нації і еліти. З одного боку, еліті  може загрожувати певне відгородження  від народу, втрата здібності до самооцінювання, саморозвитку і самооновлення, а з іншого, — задля справжнього суверенітету народу, еліта не повинна відокремлюватися від усього суспільства. Механізм такої взаємодії чутливий і хиткий, особливо у так звані перехідні періоди — час формування істинно національного буття.