Історичний аналіз розвитку людської
цивілізації показує, що індивідуальні
потреби, добробут, економічна та соціальна
безпека як окремої людини, особистості,
так і цілих спільнот формуються не ізольовано
від соціального середовища, а в певній
системі поглядів, цінностей та уявлень,
які реалізуються в суспільних відносинах
та діяльності відповідних політичних
інститутів. Одним із головних предметів
вивчення та засобом реалізації процесів
соціального буття є соціальна політика
як суспільний феномен і вид практичної
діяльності людства. Соціальна
політика – це система програм, служб
та заходів, спрямованих на досягнення
соціальних цілей. Соціальна політика
охоплює всі сфери життєдіяльності людей
– виробничу, соціальну, політичну, духовну
та регулює відносини між суспільством,
колективом, громадою, особою в кожній
із цих сфер та зонах їх [1]. Саме тому під
час докорінних соціально-політичних
змін суттєво аналізуються теоретичні,
методологічні та практичні аспекти соціальної
політики й соціальної держави. Розбудова
української державності за принципами
демократії передбачає переосмислення
основних напрямів соціальної політики.
Одним з базових завдань державного управління
повинно стати формування нової національної
соціальної стратегії.
Формування нової соціальної стратегії
незалежної української держави відбувається
сьогодні в умовах глибокої соціальної
кризи, що накладає певний відбиток на
цей процес. Тому, щоб розібратися в нинішньому
стані соціальної політики в Україні,
необхідно зрозуміти, у чому причини й
основні прояви даної кризи, які стратегічні
завдання слід вирішити в майбутньому,
взявши до уваги минулі помилки. Причини
економічної кризи в Україні доцільно
поділити на три основні групи: успадковані
від СРСР; ті, що постали з часу проголошення
незалежності України; причини, зумовлені
процесом трансформації існуючої економічної
системи. Останніми роками соціально-економічна
ситуація в Україні докорінно змінила
життя населення. Перебудова економічних
відносин в умовах спаду виробництва,
інфляції, зміни форм власності призвела
до різкого зниження рівня життя населення,
зменшення його платоспроможності, розшарування
суспільства за рівнем доходів, зростання
безробіття. Зберігається тенденція до
дальшого розшарування населення за рівнем
доходів і збільшення масштабів бідності.
Істотно змінилися величина та структура
доходів і витрат населення. У структурі
грошових доходів питома вага заробітної
плати зменшилась. Підвищення цін у попередні
роки призвело до погіршення структури
та якості споживання населення. Реальна
заробітна плата залишається на рівні,
що не забезпечує обсягів споживання матеріальних
благ, достатніх для відновлення фізичної
та інтелектуальної здатності до праці. Через
низьку платоспроможність багатьох підприємств
та бюджетний дефіцит виплати зарплати
значно затримуються, відбувається їх
натуралізація, що негативно відображається
на мотиваці праці та стимулює нерегламентовану
зайнятість. Заробітна плата майже не
виконує своїх функцій з відтворення,
стимулювання перерозподілу робочої сили
через недієвість заходів щодо її реформуання.
Неприйнятним є також нинішній рівень
мінімальної заробітної плати з огляду
на її співвідношення з середньою заробітною
платою та мінімальним споживчим бюджетом.
Таким чином, саморозвиток і пристосування
ринку праці до сучасної економічної ситуації
сформували в Україні досить суперечливі
тінізація доходів, регіональна і галузева:соціально-трудові відносини
розбалансованість ринку праці, наявність
значного прихованого безробіття. Зростання
безробіття створює цілий комплекс проблем:
скорочується купівельна спроможність
населення, бюджет втрачає платників податків,
підприємство – персонал. Зростають ризик
соціального напруження, додаткові витрати
на підтримку безробітних. Це питання у
сучасносі набуло небачених форм і розмірів.
Влада не робить нічогісінько для того,
щоб покращити сучасний стан незайнятого
населення. Регулювання ринку праці вимагає
взаємопов сфері макроекономічної стабілізації,
структурної перебудови фінансово-кредитної,
бюджетної і податкової політики, соціального
захисту населення.
Проблема забезпечення населення житлом,
як на початку 90-х років XX ст. так і нині,
належить до найгостріших соціально-економічних
проблем в Україні. Наша країна має потребу
у функціонуванні цивілізованого ринку
житла та підвищені можливостей населення
реалізувати право на житло. Зіставлення
реальних доходів населення і вартості
житлового будівництва демонструє, що
більшість українців не мають в своєму
розпорядженні коштів, достатніх для придбання
житла.
До числа найгостріших соціальних проблем
відноситься погіршення здоров’я населення,
що проявляється в процесах, з одного боку,
перевищення смертності над народжуваністю,
а з іншого - зниження самої народжуваності
(відповідно 15,6 і 8,2 проміле): за 10 років
незалежності чисельність населення України
скоротилася з 52,2 до 49,0 млн осіб (на початок
2002 р). Наслідком економічних реформ виявилося
погіршення не тільки фізичного, а й психічного
і соціального здоров’я населення України,
на що значний вплив справили складні
процеси адаптації населення до ринкових
умов.
Подібне становище ми маємо зараз і у сфері
освіти. Справа у тому, що нинішній розвиток
системи освіти в Україні відбувається
в іншому напрямку ніж той, який запропоновано
у Міжнародному пакті про економічні,
соціальні та культурні права. [2]У ст.13
цього пакту говориться, що середня освіта
у її різних формах повинна бути відкрита
та доступна для усіх шляхом прийняття
необхідних засобів, і окремо шляхом поступового
введення безплатної освіти. Поступове
введення безплатної освіти передбачає
цей пакт і щодо вищої освіти. Проте нині
в Україні всупереч цим настановам у нормативних
актах Міністерства освіти та на практиці
все більшого поширення набуває протилежна
ідея - введення різних форм саме платної
освіти, що пов'язується в офіційних документах
із розвитком ринкових відносин.
Не менш критична ситуація склалася сьогодні
й у самих галузях соціальної сфери - в
культурі, сфері молодіжної, дитячої, сімейної
політики. Цілком вичерпав себе їх запас
міцності. Організаційні рамки охорони
здоров’я, освіти, соціального захисту,
пенсійного забезпечення застаріли і
не відповідають ринковій інфраструктурі суспільства,
яка тільки починає формуватись. Більшість
підприємств і установ соціальної сфери
сьогодні має жалюгідне існування і вже
не може існувати без фінансових дотацій
та інституціональних перетворень.
Довготривала невирішеність соціальних
проблем у переважної частини українського
суспільства сьогодні виступає в якості
одного з основних чинників виникнення
та розвитку низки загроз в різних сегментах
національної безпеки. Йдеться, зокрема,
про дестабілізацію суспільно-політичних
процесів, загострення конфліктів на національному
і релігійному ґрунті, формування сепаратистських
настроїв в окремих регіонах та групах
населення, зневіру у дієздатності влади,
вимивання з країни кваліфікованої робочої
сили тощо.
Констуція України є політико-юридичним
та ідеологічним фундаментом реформування
правової системи України. Нормативно-правовий
акт - основне джерело права України. Нормативний
юридичний акт висловлює волю держави.
Звідси його владність, офіційність, авторитарність.
Але зараз більш невтішні враження з порушенням
прав громадян України, коли порівнювати
їх з відповідними міжнародними стандартами,
які встановлені різними міжнародно-правовими
актами з питань прав і свобод людини та
громадянина. Нам потрібно докласти ще
багато зусиль для того, щоб Україна вийшла
на той рівень стандартів суспільного,
правового та політичного життя, який
дасть їй змогу почувати себе рівною серед
інших правових держав. Об’єктивний діагноз
соціального стану українського суспільства
свідчить про те, що основні соціальні
ризики – бідність, майнова диференціація
населення, відчуженість значної кількості
громадян від суспільного життя, звуження
їх доступу до освіти, медицини і культури
– досягли масштабів, які можуть становити
реальну загрозу національній безпеці
держави. Практично за всіма найважливішими
соціальними показниками світового цивілізаційного
розвитку Україна продовжує перебувати
на небезпечній межі.
Соціальна політика, аналіз трансформаційних
процесів і їх соціальних наслідків змушує
по-іншому підійти до розгляду проблем,
які накопичилися в українському суспільстві
за роки незалежності. Заслуговує на увагу
і питання про роль держави у вирішенні
соціальних проблем, що дає змогу сформувати
принципово нове розуміння сутності соціальної
політики. Сучасне українське законодавство
побудоване так, що держава практично
не має важелів для активного впливу на
процеси матеріального розшарування населення,
зменшення диференціації доходів, яка
стрімко зростає і набуває загрозливих
масштабів. На цьому постійно наголошують
і Президент України, і Кабінет Міністрів
на розширених засіданнях й інших важливих
заходах. На процеси, що відбуваються в
нашій країні, більшість населення реагує
пассивною зневагою до законів і загальною
недовірою до діючих інститутів влади
й соціально-політичних структур.
Сьогодні вихід нашого суспільства із
системної кризи потребує такої організації
виконавчої влади, яка б забезпечувала
істотне підвищення дієвості державного
управління. Досягти такого становища
неможливо без широкого використання
наукових підходів до реформування всіх
основних інститутів державного управління.
Саме цього бракує нині в ході підготовки
і проведення в Україні радикальної адміністративної
реформи. Розуміло, що реформа проводиться відповідно
до Конституції України. Передусім треба
створити законодавчу базу, прийняти закони,
які передбачені у Конституції. Криза
в економіці і соціальній сфері, криза
влади, зокрема виконавчої, потребують
державного регулювання. Не можна нормально
проводити реформу, наприклад, без Закону
про Кабінет Міністрів, який досі не прийнято
з політичних мотивів. Загалом, створення
належної законодавчої бази - це складна
проблема. Закони, прийняті в Україні в
останні роки, не є ефективними і стабільними.
Їх зміни відбуваються настільки часто,
що не кожний юрист в них орієнтується.
До того ж вони часто суперечать Конституції
України та іншим законам і в результаті
- закони не виконуються. Особливу
роль у сфері соціальної політики ринкової
економіки із соціальною орієнтованістю
відіграє розробка системи соціального
захисту людей похилого віку, інвалідів,
сім’ї, молоді. Важливе місце займає проблема
соціального партнерства. Вона розглядається
насамперед як спосіб досягнення згоди
в суспільстві, а також як інструмент спільного
вироблення рішень по соціальних питаннях
з боку держави і громадських організацій.
Саме тому в основу економічних перетворень
і відповідних програмних заходів покладено
органічне поєднання політики фінансової
стабілізації та економічного зростання
з активною соціальною політикою - “Реформи
заради добробуту”. Реформа має радикально
змінити систему державного управління
всіма сферами суспільного життя, перетворити
її в один з визначальних чинників економічних
та соціальних реформ
Зараз в Україні проводяться реформи в
освіті з метою забезпечити вищу якість
навчання та справедливий доступ до освіти:
конкурують здібності вступників, а не
знайомства та глибина гаманців. Аналізуючи сучасні зміни законодавчої бази
у сфері освіти, можна стверджувати, що
зараз відбувається інтенсивна реорганізація
структури університетів, проводиться
адміністративна реформа та деякі перебудови
у системі навчання. Реформа спонукатиме
до того, що доступ до вищої освіти матимуть
ті, хто насправді може і хоче вчитися.
Результатом реформи освіти будуть краще
освічені професіонали і вища якість їхнього
внеску у суспільство.
Пенсійна реформа започаткована Указом
Президента України від 13 квітня 1998 року
“Про основні напрями реформування пенсійного
забезпечення в Україні”. [3] У рамках цього
стратегічного документа урядом запропоновані
законопроекти “Про загальнообов'язкове
державне пенсійне страхування” [4] та “Про недержавне
пенсійне забезпечення”, що дає реальну
можливість створити належну законодавчу
базу, яка дозволить побудувати цивілізовану
пенсійну систему. Поступове проведення
реформи дозволить вирівняти пенсії чоловіків
та жінок, забезпечити бездефіцитність
пенсійного фонду України до 2012 року та
ввести в дію другий рівень накопичувального
пенсійного забезпечення, пожвавивши
одночасно роботу третього рівня - недержавних
пенсійних фондів. Також, для ефективної
роботи пенсійної системи необхідне економічне
зростання та пожвавлення фінансового
і фондового ринку. Стратегія
політики соціального захисту держави
сформульована у програмах діяльності
Кабінету Міністрів починаючи з 1996-го
по 2011 рр. і визначає тенденції та пріоритети
соціальної політики у середньостроковій
перспективі. Виходячи з необхідності
її реформування, урядом визначено принцип
гарантованості матеріальних та соціальних
благ не за професійним чи службовим статусом
людини, а виходячи зі ступеня її бідності
або ж малозабезпеченості. Під безпосередньою
опікою держави мають залишитися найвразливіші
верстви населення: діти, пенсіонери, інваліди,
малозабезпечені сім’ї.
З метою створення належних
матеріальних умов для виховання дітей
у сім'ях держава надає батькам або особам,
які їх замінюють, соціальну допомогу,
передбачену Законом України “Про державну
допомогу сім'ям з дітьми” та іншими законами
України. [5] Цей Закон відповідно до Конституції України встановлює гарантований державою
рівень матеріальної підтримки сімей
з дітьми шляхом надання державної грошової
допомоги з урахуванням складу сім'ї, її
доходів та віку дітей і спрямований на
забезпечення пріоритету державної допомоги
сім'ям з дітьми у загальній системі соціального
захисту населення. Відчутна державна допомога при народженні
дитини сприяє певному поліпшенню демографічної
ситуації в Україні. Здійснена реформа системи соціальної
підтримки. З метою підвищення стандартів
життя Верховна Рада України прийняла Закон України “Про збір та
облік єдиного внеску на загальнообов'язкове
державне соціальне страхування”.[6]
Згідно з цим Законом з 1 січня 2011 р. єдиний
соціальний внесок замінить усі нинішні
обов’язкові соціальні внески: на пенсійне
страхування, на страхування від безробіття,
на страхування тимчасової втрати працездатності
і на страхування від нещасного випадку
на виробництві та професійного захворювання. Становлення
нової економічної системи, що ґрунтується
на ринкових відносинах, безпосередньо
пов’язане з реформуванням існуючої соціальної
політики. На сучасному етапі ринкових
перетворень в Україні вже здійснено лібералізацію
економіки та зовнішньоекономічної діяльності,
розпочато приватизацію, практично ліквідовано
адміністративно-командну і розподільчу
систему управління, демократичнішими
стали трудові відносини. В загальному вигляді соціальну
політику можна визначити як складову
політики, що здійснюється в суспільстві,
втілену в соціальні програми та практику
задоволення соціальних потреб. Україна
має бути самостійною, демократичною державою,
творення якої поєднує соціальну, національну
і політичну ідеї, ставлячи в центр людину,
громадянина України. В такому підході
вбачається джерело стабільності, злагоди,
запобігання негативним подіям. Без цього
неможливий розвиток громадянського суспільства,
особистої свободи, реальної демократії.
Перелік посилань:
1. Тамм А.Є. Роль Ради Європи
у забезпеченні прав людини на сучасному
єтапі: навч. посіб. / А.Є. Тамм, В.О. Ріяка.
– Харків : Видавець А.І. Шуст, 2002. –307с.
2. Міжнародний пакт про економічні,
соціальні та культурні права людини від
18.12.1966
3. Указ президента України “Про
Основні напрями реформування пенсійного
забезпечення в Україні” від 1З квітня
1998 року N 291/98
4. Закон
України “Про збір та облік єдиного внеску
на загальнообов'язкове державне соціальне
страхування” від 08.07.2010 р. № 2464-VI.
5. Закон України “Про державну
допомогу сім'ям з дітьми” 21 листопада
1992 року
6. Закон
України “Про збір та облік єдиного внеску
на загальнообов'язкове державне соціальне
страхування” від 08.07.2010 р. № 2464-VI.