Шпаргалка по предмету "Теория государства и права"

1.Право — це специфічна форма регулювання поведінки людей, сукупність правил поведінки (норм), встановлених або санкціонованих державною владою, що виражають інтереси, потреби та надії переважної більшості громадян, що створили державу з метою захисту їх прав, свобод і власності, стабілізації суспільних відносин, встановлення цивілізованого правового порядку в країні, зміцнення і розвитку держави.

Ознаки права:

– нормативний характер, тобто право складається з норм – правил поведінки загального характеру, що визначають права, обов’язки та відповідальність громадян, посадових осіб та державних органів;

– норми, що мають загально-обов’язковий характер, поширюються на всіх учасників правовідносин і виконуються без виключень і незалежно від ставлення до норм;

– у нормах виявляється воля держави;

– право — це система норм, тобто правові норми – це не просто сукупність, а єдина система, що діє на основі єдиних принципів, виконує єдині функції та складається з інститутів і галузей, що регулюють однорідні суспільні відносини;

– це система формально-визначених норм, зміст яких закріплено в тексті правового документа;

– право гарантоване державою, яка охороняє та забезпечує його силою державного примусу;

– право формулює правила поведінки  у вигляді прав і обов’язків.

 

Функції права:

Регулятивні функції – напрями правового впливу, спрямовані на забезпечення нормальної організації корисних для людини і суспільства відносин, їх функціонування відповідно до умов об’єктивних законів суспільного розвитку. Розрізняють регулятивну статистичну та регулятивну динамічну функції.

Регулятивна статистична функція знаходить свій вияв через вплив права на суспільні відносини шляхом закріплення в тих чи інших правових інститутах. Наприклад, в інституті права власності статистична функція виражена також в інститутах політичних прав і свобод громадян, винахідницького, авторського права та ін.

Регулятивна динамічна функція виявляється через вплив на суспільні відносини шляхом оформлення їх руху (динаміки). Вона знаходить відображення в інститутах адміністративного, цивільного, трудового права, які опосередковують господарські процеси в економіці.

Охоронна функція – напрям правового впливу, спрямований на охорону певної системи суспільних відносин, їх недоторканість і відповідно до цього – на витіснення відносин, неприйнятних для існуючого суспільного ладу.

Виховна функція права полягає у формуванні за допомогою юридичних приписів такої особистості, яка поважає прийняті демократичним шляхом закони, проявляє правову активність, володіє високим рівнем правової культури.

 

Соціальні норми

Упорядкування суспільних відносин або  соціальне регулювання здійснюється за допомогою соціальних норм — правил поведінки загального характеру, що регулюють різні сфери суспільних відносин, маючи зміст, зумовлений рівнем економічного, соціального і культурного розвитку суспільства, та забезпечуються різноманітними засобами соціального впливу.

За сферами суспільних відносин розрізняють політичні, економічні, організаційні, культурні, естетичні, соціально-технічні та інші норми.

За способами встановлення і забезпечення соціальні норми поділяються на норми права, норми моралі, звичаї, традиції, норми об’єднань громадян, релігійні норми.

Крім того соціальні норми поділяються  на усні та письмові; свідомі та стихійні, а також залежно від того чим  забезпечується їх виконання (внутрішнім переконанням суб’єктів, об’єднаннями громадян, суспільством чи державою).

Серед усіх соціальних норм найбільш поширеними і значущими для суспільства є мораль і право. Мораль і право відрізняються належністю та мають ряд спільних рис. Їх єдність засновується на тому, що обидва засоби соціального регулювання є соціальними нормами, існують у реальній поведінці людини, мають основним змістом права та обов’язки, протидіють свавіллю і беззаконню, певним чином встановлюються, закріплюються та гарантуються.

 

Джерела права

Джерела права — це державно-офіційні способи закріплення та зовнішнього прояву правових норм, що засвідчують їх загальнообов’язковість.

До джерел права належать:

1) правовий звичай — історично обумовлене неписане правило поведінки людей, що ввійшло у звичку, завдяки багаторазовому застосуванню протягом тривалого часу. Така форма права у нас майже не збереглася, але була дуже розповсюджена в Україні, особливо на Запорізькій Січі (покарання запорожців за різні провини та злочини);

2) правовий прецедент — рішення суду чи адміністрації з конкретної справи, що розглядалась вперше, яке має загальнообов’язковий характер для вирішення аналогічних справ надалі. Ця форма права розповсюджена у США та у країнах Британської співдружності, іноді її називають англосакською системою права;

3) нормативно-правовий акт — письмовий документ компетентного органу держави, у якому закріплено правило поведінки загального характеру, що забезпечується державою. Нормативно-правові акти поділяються на закони та підзаконні акти.

 

Поняття системи права

Система права — це внутрішня побудова права, розподіл його на взаємодіючі норми, інститути і галузі. Первинним похідним елементом системи права є норми права — своєрідний матеріал, з якого складається вся правова будова.

Норми права — це загальнообов’язкові, формально визначені правила поведінки, які виходять від держави і охороняються нею, надають учасникам суспільних відносин юридичні права і накладають на них юридичні обов’язки.

Норми права мають певну структуру. Вона складається з гіпотези, диспозиції та санкції.

Гіпотеза — частина правової норми, де визначені фактичні обставини, з настанням яких слід керуватися певною нормою, тобто вказується за яких умов можуть виникнути передбачені нормою юридичні права та обов’язки.

Диспозиція — частина правової норми, яка вказує, якою повинна бути поведінка при наявності передбачених гіпотезою фактичних обставин.

Санкція — частина норми права, яка передбачає заходи впливу, що застосовуються до осіб, котрі порушують приписи правових норм. Наприклад, санкція ст. 206 Кримінального кодексу України встановлює покарання у вигляді позбавлення волі або виправних робіт за скоєння хуліганства.

Галузь права — це сукупність норм права, які регулюють якісно однорідну сферу суспільних відносин (майнових, трудових, управлінських та ін.). Систему права становлять такі галузі, як державне право, адміністративне право, цивільне право, кримінальне право, трудове право, процесуальні галузі права та ін.

Інститут права — це сукупність досить відокремлених юридичних норм, які регулюють найбільш однорідні суспільні відносини у самій галузі права і тісно пов’язані між собою. Наприклад, у цивільному праві — інститут власності, зобов’язання, у державному — інститут громадянства.

Таким чином, система права являє собою сукупність діючих норм права, поєднаних за інститутами, підгалузями і галузями у відповідності до характеру і специфіки врегульованих ними суспільних відносин.

 

2. У вітчизняній юридичній літературі конституційне право традиційно розглядають у трьох аспектах:

1) як галузь національного права держави;

2) як галузеву юридичну науку;

3) як навчальну дисципліну в системі вищої освіти.

Кожна галузь права займає певне місце в правовій системі права конкретної держави та регулює відповідні сфери суспільних відносин. Конституційне право в кожній окремій країні - це фундаментальна, основоположна галузь в системі національного права, на основі якої базуються всі інші галузі права. Воно не поглинає собою останні, а лише закріплює їх конституційні принципи, оскільки конституція як основний закон є стрижнем усієї правової системы державы.

У різних країнах зазначена галузь має різну назву - конституційне право або державне право. Використання зазначених термінів насамперед зумовлено неоднаковими доктринальними підходами вчених щодо обсягу предмета конституційного регулювання. На сьогодні визначення галузі як конституційне право є найбільш розповсюдженим у більшості країн (Великобританія, Росія, США, Франція, Японія), проте у деяких країнах (Австрія, Німеччина, Швейцарія) науковці підкреслюють, що державне право як система юридичних норм не тотожне конституційному, тому що останнє відноситься не тільки до держави, але й до суспільного життя в цілому. В конституційно-правовій теорії і практиці України використовується термін "конституційне право".

Незважаючи на протилежні підходи, в основному норми конституційного права у різних країнах регулюють однакові суспільні відносини, хоча за своїм характером вони можуть бути різними. Ці норми встановлюються органами державної влади, виражають волю або пануючого класу, або політичних еліт, або певних соціальних груп суспільства, закріплюються в системі конституційних актів і спираються на примусову силу держави.

Отже, конституційне право - це провідна галузь системи права більшості країн світу, норми якої регулюють суспільні відносини, що пов'язані з основами конституційного ладу, державно-територіальним устроєм, державним режимом, правовим статусом людини і громадянина, порядком організації і функціонування державних органів, загальними засадами місцевого самоврядування.

Конституційне право як галузева юридична наука становить цілісну систему теоретичних узагальнень, яка спираючись на принципи правової компаративістики комплексно досліджує національне конституційне право певної держави, визначаючи загальні та особливі риси основних елементів державно-правових систем світу, узагальнює сучасний досвід формування та реалізації конституційних принципів, норм та інститутів, пропонуючи на цих підставах відповідні пропозиції щодо вдосконалення конституційного законодавства й практики його застосування.

Предмет науки конституційного права насамперед базується на конституції і має своїм завданням вивчати конституційно-правові норми в дії, тобто в процесі їх реалізації. Крім того, під час формулювання чинних конституційно-правових норм, наука конституційного права на підставі узагальнення враховує правовий досвід минулого і сучасного розвитку багатьох держав. Зміст цієї науки в різних країнах може відрізнятися в залежності від предмету та методу конституційно-правового регулювання.

Як будь-яка наука, конституційне право має систему методів, за допомогою яких досліджується і вивчається її предмет. Система цих методів складає методологію цієї науки. На відміну від предмета, який відповідає на питання, які саме проблеми вивчає та чи інша наука, методологія дослідження визначає на основі яких принципів та за допомогою яких прийомів і способів відбувається пізнання предмета.

Наука конституційного права поряд з системним, структурно-функціональним та іншими методами найчастіше використовує: 1) конкретно-історичний метод, за допомогою якого досліджується і вивчається специфіка державно-правового явища конкретного історичного періоду, визначається динаміка його розвитку, враховуються загальні й особливі історичні факти, під впливом яких формується державний лад, відокремлюються найбільш стабільні аспекти державності; 2) порівняльно-правовий (компаративістський) метод, що використовується для виявлення схожості та відмінностей джерел права в межах однієї або декількох правових систем шляхом їх порівняння чи розрізнення за будь-якою ознакою або властивістю. Застосування цього методу дає можливість не тільки узагальнювати найбільш характерні (істотні) ознаки джерел конституційного права зарубіжних держав, а й аналізувати особливості відповідних національних конституційних систем.

Конституційно-правовий інститут - це сукупність норм конституційного  права, що регулюють певне коло однорідних і взаємопов'язаних суспільних відносин, які утворюють окрему відособлену  групу.

До інститутів конституційного права належать:

1) загальні засади конституційного ладу;

2) основи правового статусу людини і громадянина;

3) права, свободи і обов'язки людини і громадянина;

4) форми державного правління;

5) державно-територіальний устрій;

6) пряме народовладдя (вибори, референдум тощо);

7) глава держави;

8) законодавча влада;

9) виконавча влада;

10) судова влада;

11) місцеве самоврядування тощо.

Зазначені конституційно-правові інститути споріднені (однорідні) за сутністю регульованих ними суспільних відносин і становлять систему конституційного права як галузі права.

Місце і роль конституційного права в системі правового регулювання відображаються в його загальносоціальних і спеціально-юридичних функціях.

До  загально-соціальних функцій належать:

1) пізнавальна (гносеологічна) - конституційне право саме виступає як джерело знань про державу, суспільство, правовий статус особи тощо;

2) інформаційна - конституційне право інформує людей про волю законодавця;

3) оціночно-орієнтаційна - конституційне право оцінює з точки зору законів держави правомірна чи протиправна поведінка суб'єктів конституційно-правових відносин, вказує на дозволені та заборонені форми їх поведінки;

4) виховна - конституційне право формує правосвідомість суб'єктів конституційно-правових відносин, виховує в них зразки правомірної поведінки і тим самим впливає на загальний стан громадянського суспільства, а також на правове регулювання суспільного життя в цілому;

5) прогностична - конституційне право не тільки пояснює сутність та зміст державно-правових явищ у минулому, а й з урахуванням досвіду розвитку конституціоналізму в різних країнах може обгрунтовано прогнозувати тенденції державно-правового розвитку в окремій державі.

До спеціально-юридичних функцій належать:

1) регулятивна - спрямована на регулювання конституційно-правових відносин шляхом закріплення правомірної поведінки відповідних суб'єктів;

2) охоронна - спрямована на захист порушених конституційно-правових відносин шляхом застосування державного примусу до суб'єктів, що їх порушили.