Проблеми розмежування публічно-правових та приватноправових спорів

Відповідно до пункту 3 статті 2 КАС України рішення, дії чи бездіяльність органу публічної адміністрації мають бути прийняті (вчинені):

1. на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України;
2. з використанням повноваження з метою, із якою це повноваження надано;
3. обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
4. безсторонньо (неупереджено);
5. добросовісно;
6. розсудливо;
7. з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;
8. пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
9. з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 
   своєчасно, тобто протягом розумного строку. ⁴

Отже, особа, у разі оскарження рішення, дії чи бездіяльності органу публічної адміністрації до суду у позовній заяві має право посилатись на порушення вказаним суб’єктом будь-якої з перелічених вимог. І навіть, якщо фізична чи юридична особа цього не зробила, суд під час розгляду вказаного виду спорів повинен перевіряти відповідність рішень, дій чи бездіяльності органу публічної адміністрації всім зазначеним вимогам.

3. Розмежування публічно-правового та приватноправового спору.

Розмежування публічно-правових та приватноправових спорів стає при  створенні адміністративного судочинства  одним із центральних викликів впорядкованості  цього процесу, але супроводжує  і надає роботу адміністративним судам також і в більш зрілій стадії їх становлення. Тому в ході розробки і прийняття Кодексу адміністративного судочинства України існувала схильність шляхом нумераційного переліку адміністративно-судової компетенції досягти її прозорості.⁵ Врешті решт саме такий підхід не міг бути дотриманий стовідсотково і тому, за допомогою статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, була передбачена досить широка і загальна компетенція адміністративних судів в публічно-правовій сфері, що я взагалі-то можу тільки привітати.

Новітнє процесуальне законодавство України також зробило свій внесок у вирішення проблеми розмежування приватного і публічного права. Такі висновки дозволяє нам робити проведений аналіз визначення поняття справи адміністративної юрисдикції або адміністративної справи, який міститься у п. 1 ч. 1 ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства. Там ідеться про те, що адміністративна справа — це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, зокрема на виконання делегованих повноважень.

Виходячи з наведеного вище та роблячи висновки «від зворотного», ми можемо визначити поняття приватних правовідносин і приватноправових спорів. Ними мають визнаватися відносини, в яких не беруть участі публічно-владні суб'єкти, а якщо й беруть, то в ролі суб'єктів цивільного права, які не використовують своїх публічно-владних повноважень.

Дане в Кодексі адміністративного  судочинства визначення поняття  публічно-правових спорів дозволяє, на наше переконання, відмежувати цей тип явищ від протилежних їм за змістом приватноправових відносин і приватних спорів, які підлягають розгляду судами в порядку цивільного судочинства.

Через запровадження системи  адміністративних судів в Україні  як ніколи актуальним стало питання  розмежування судової юрисдикції з  розгляду приватноправових і публічно-правових спорів. У законі не встановлюється вичерпного переліку справ, які підсудні цивільним або адміністративним судам, і суддям, своєю чергою, треба визначати природу спірних правовідносин і самостійно встановлювати їхню підсудність, оскільки суд не може відмовити у прийнятті до розгляду спору лише на підставі відсутності законодавства або наявності суперечностей у законодавстві.

Юрисдикцію адміністративних судів щодо розгляду і вирішення публічно-правових спорів обмежено конституційною та кримінальною юрисдикціями. Також до юрисдикції адміністративних судів не належить вирішення публічно-правових спорів, що їх розглядають суди цивільної (господарської) юрисдикції в порядку здійснення судового контролю за виконанням своїх судових рішень.

Приватноправові спори підлягають розгляду в загальних судах, згідно з правилами Цивільного процесуального кодексу, та господарських судах — згідно з Господарським процесуальним кодексом. Основна відмінність цих різновидів спорів полягає в тому, що у приватноправових спірних відносинах, що підсудні господарським судам, повинні брати участь тільки юридичні особи або фізичні особи- підприємці.

У приватноправових спорах, підсудних загальним судам, хоча б одним із учасників має бути фізична особа.

Проведений аналіз наочно показує, що, крім наукового (методологічного) значення, питання розподілу права на публічне та приватне отримало нині велике значення для процесів правотворення та правозастосування. У правотворенні, зокрема законотворенні, мають дотримуватися відповідні критерії розмежування, і вони можуть набути такого ж значення, як і принцип верховенства права. У випадку з верховенством права, як відомо, парламент зобов'язаний прийняти правовий закон, який відповідає принципам права, Конституції та не порушує прав людини. Принцип існування приватного і публічного права може розглядатись як складник верховенства права, оскільки приватні за своєю природою відносини не можуть бути врегульовані на основі методу і принципів публічного права, а публічні відносини — за допомоги приватноправових методів.

У правозастосуванні фізичні  та юридичні особи, і насамперед — органи державної влади та органи місцевого самоврядування, посадові та службові особи, мають усвідомлювати існування загально-дозвільного принципу («дозволено все, що прямо не заборонено в законі») у приватних відносинах і спеціально-дозвільного («дозволено тільки те, що прямо передбачено у законі») в публічних відносинах.⁶

Визначення в кожному  конкретному випадку існування певного типу правовідносин (публічних чи приватних) дозволить суб'єктам права реалізовувати їхні права (повноваження) відповідним чином і з певністю передбачати правові наслідки за невиконання своїх обов'язків.А в разі виникнення спірних правовідносин особи визначатимуть суд, який здійснює захист порушених прав (цивільний чи адміністративний), та будуть готовими до певних процесуальних процедур із захисту своїх прав. Це стало особливо актуальним із набранням чинності Конституцією України 1996 р., яка поширила юрисдикцію судів на всі спори, що виникають у державі. Водночас положення нового Цивільного кодексу України, звісно, не встановили вичерпного кола фактів, на підставі яких виникатимуть приватні відносини, і вичерпного кола приватних правовідносин, та обгрунтовано відсутнє законодавчо визначене коло публічних відносин. Тому особи змушені будуть самостійно встановлювати тип відносин, у яких вони беруть участь, та вибирати суд, який розглядатиме їхній спір, у випадку його виникнення.

За критерієм предмету спору, публічно-правовими є спори, у яких оскаржуються рішення, дії  чи бездіяльність органу публічної  адміністрації (наприклад, відмова  у видачі ліцензії суб‘єкту підприємницької  діяльності) або іншого суб'єкта публічно-правових відносин (наприклад, дії кандидата  у народні депутати у процесі  здійснення ним передвиборної агітації). У приватно-правових спорах предмет вимоги зумовлений зацікавленістю особи в отриманні певного матеріального чи нематеріального блага, наприклад, у поверненні майна з чужого незаконного володіння.

З’ясовуючи питання про  наявність чи відсутність публічно-правового  спору за критерієм суб’єктного  складу, необхідно брати до уваги  правовий статус суб’єктів спору  у відносинах, що передували виникненню правового спору. Якщо у відносинах, з яких виник спір, орган публічної адміністрації уповноважений вирішувати питання про права та обов’язки фізичних та юридичних осіб, то такий спір є публічно-правовим. Наприклад, Управління пенсійного фонду вирішує питання про призначення та перерахунок пенсій фізичним особам, тобто вирішує питання про їх права та обов’язки. Спори, що виникатимуть із вказаних правовідносин, будуть стосуватися неправомірності рішень, дій чи бездіяльності органу публічної адміністрації з приводу призначення чи перерахунку пенсії особі і належать до публічно-правових. З іншого боку, Управління пенсійного фонду для забезпечення основної діяльності може здійснювати закупівлю товарів, робіт чи послуг. У таких правовідносинах відсутні владні управлінські дії цього органу публічної адміністрації, що виступає юридично рівною стороною у договорі. Тому і спори, що виникають з таких правовідносин, є приватно-правовими.

Додатково, при з’ясуванні питання про наявність публічно-правового  спору можна також аналізувати  інтерес, який реалізується у конкретних правовідносинах. Якщо спір переважно зумовлено реалізацією публічного інтересу (під яким ми розуміємо пропорційне врахування інтересів фізичних та юридичних осіб, територіальної громади, держави та суспільства), то його треба віднести до публічно-правового. І навпаки, якщо інтереси учасників є передусім приватними, то і спір буде приватно-правовим. Ще раз зазначимо, що названий критерій може бути лише додатковим з огляду на складність самої категорії «публічний інтерес», визначення сутності якої потребує окремого дослідження.

Підсумовуючи, зазначимо, що цей короткий огляд сутності публічно-правових спорів є лише одним із перших кроків у цьому напрямі. Майбутня практика діяльності органів публічної адміністрації та судів дозволить чіткіше сформулювати ознаки публічно-правових спорів та критерії їх відмежування від приватно-правових.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Перелік використаної літератури:

 

1. Кодекс адміністративного судочинства. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2005, N 35-36, N 37, ст.446.
2. Осадчий А.Ю. Поняття та характерні риси публічно-правового спору // Правове життя сучасної України –Т.2 – 2011 – с.38
3. Лазнюк Є.В. Публічно-правовий спір як предмет розгляду в адміністративних судах.\\ Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. Серія: Право та державне управління. - 2011р. №1
4. Наталя Хлібороб Що таке публічно-правовий спір? Інтернет ресурс http://www.cdms.org.ua
5. Олександр Банчук Підстави розмежування публічного та приватного права в Україні\\Публічне право. – 2011р. - № 2
6. Галина Ткач. Сутність публічно-правового спору за Кодексом адміністративного судочинства України. Доповідь на конференції з нагоди річниці запровадження адміністративного судочинства. 2006р.
7. Георг Шмідт. Розмежування публічно-правових і приватноправових спорів. Доповідь Віцепрезидента Адміністративного суду міста Трір на конференції з нагоди річниці запровадження адміністративного судочинства. 2006р.

¹ Осадчий А.Ю. Поняття та характерні риси публічно-правового спору // Правове життя сучасної України –Т.2 – 2011 – с.38

² Лазнюк Є.В. Публічно-правовий спір як предмет розгляду в адміністративних судах.\\ Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. Серія: Право та державне управління. - 2011р. №1

³ Наталя Хлібороб Що таке публічно-правовий спір? Інтернет ресурс http://www.cdms.org.ua

⁴ Галина Ткач. Сутність публічно-правового спору за Кодексом адміністративного судочинства України. Доповідь на конференції з нагоди річниці запровадження адміністративного судочинства. 2006р.

⁵ Георг Шмідт. Розмежування публічно-правових і приватноправових спорів. Доповідь Віцепрезидента Адміністративного суду міста Трір на конференції з нагоди річниці запровадження адміністративного судочинства. 2006р.

⁶ Олександр Банчук Підстави розмежування публічного та приватного права в Україні\\Публічне право. – 2011р. - № 2