Правовий звичай

ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………….…………………………..3

Розділ 1. Теоретико-методологічні засади правового звичаю у суспільних відносинах……………………………………………………………………..……5

Розділ 2. Правовий звичай як джерело цивільного права………………….……20

2.1. Розвиток правового звичаю як джерела права……………………………....20

2.2. Поняття правового звичаю як джерела цивільного права України………...23

2.3. Класифікація та форми вираження правового звичаю…….………………..26

Розділ 3. Місце звичаїв у системі джерел цивільного права……………….…...28

Висновок…………………………………………………………………………....34

Список використаної літератури……………………………………………….…36

Вступ

Роль правового звичаю змінювалася на різних етапах розвитку держави. Правовий звичай — це одне з джерел права, звичаєве право — це окремий вид позитивного права, що складається з правових звичаїв. Звичаєве право є первісна форма позитивного права. Тривалий час воно було єдиним видом права, аж до появи писемності і появи нового виду права — закону, або писаного права.

Проте, тривалий час звичай не визнавався самостійним джерелом права. Тільки теоретики так званої “ історичної школи права ”, яка існувала в XIX столітті, переконливо довели важливість і значення правового звичаю як джерела права. Вони ж підкреслили головну відмінність звичаєвого права і закону. Творцем першого є не держава, а саме суспільство, його основою є правова свідомість широких народних мас. Отже, характерними ознаками звичаєвого права є, по-перше, те, що правові норми звичаєвого права, або правові звичаї творяться без прямого наказу з боку держави чи її органів; по-друге, звичаєве право є право неписане. Щодо останньої ознаки, то зрозуміло, що і норми звичаєвого права можуть бути записані і дійсно записуються, але факт запису, матеріальної фіксації, не буде для цього права істотним, бо воно діє не тому, що записане, а тому, що воно визнається правом у масовій свідомості і масово виконується. Проблема звичаєвого права є однією з найскладніших і слабо розроблених проблем у правознавстві.

Звичаєве право не приведене до стрункої системи; не встановлено меж фактичної чинності правових звичаїв; не проведено більш-менш чіткого розмежування поміж правовим звичаєм та звичаєм побутовим, немає також одностайності і щодо самого походження та характерних рис звичаєвого права. В цілому ж, можна дата таке визначення правового звичаю — це норма позитивного права, що виникла самостійно, без державно-владної волі чи санкції з боку держави, з правосвідомості всього народу або певних суспільних груп та набула юридичної сили в результаті тривалого застосування її, як обов'язкової.

На нинішній день правовий звичай має доволі обмежене коло застосування. Це пояснюється двома причинами. По-перше, цілий ряд правових звичаїв знаходять своє закріплення у чинному законодавстві і перестають відігравати роль власне правового звичаю, перетворюючись в норми права, закріплені в нормативно-правових актах. По-друге, при розвинутій законодавчій системі потреба правового регулювання реально існуючих правових відносин оперативно знаходить відповідну реакцію з боку законодавчої влади, не даючи можливості сформуватися правовому звичаю. На сьогоднішній день правовий звичай в Україні, до певної міри, застосовується у цивільно-правових відносинах, в морському праві тощо. Звичай має більше значення в релігійно-общинній правовій системі, яка має місце в деяких країнах Азії та Африки.

Метою написання курсової роботи є дослідження правового звичаю та особливості його класифікації та систематизації. 

Завданням курсової роботи є: 

- дослідити поняття, ознаки та особливості правового звичаю;

- розглянути види правових звичаїв; 

- дослідити особливості систематизації правових звичаїв.

Отже, об’єктом дослідження в курсовій роботі є правовий звичай, предметом дослідження є класифікація та систематизація правових звичаїв.

При написанні курсової роботи були використані підручники з правознавства та статті періодичних видань.

Розділ 1. Теоретико-методологічні засади правового звичаю у суспільних відносинах

З розвитком суспільства і держави правовий звичай, а разом з ним і звичаєве право, поступово витіснялись законами та іншими формами й інститутами права, ставали другорядними джерелами права. У поглядах деяких вчених спостерігається визначення ролі звичаю як архаїчної форми права, у той час як представники соціологічної школи підкреслюють значення звичаїв і традицій у соціальному регулюванні. Спори в минулому столітті велись переважно у напрямку:  чи  є звичай в умовах соціалізму джерелом права. У цьому зв’язку в одних випадках звичай вважався субсидіарною нормою у правовому регулюванні (С. І. Вільнянський, І. Б. Новицький, П. О. Недбайло), а в інших він як такий заперечувався (С. А. Галунський, С. Л. Зивс). Найбільш розповсюджений підхід до виявлення сутності звичаю як соціальної норми неправового характеру зводиться до поняття “правила соціалістичного співжиття” (С. І. Вільнянський, А. М. Айзенберг, І. Б. Новицький, Г. Г. Карева). При цьому Вільнянський вважав, що звичаї є не видом, а формою соціальних норм, в якій можуть бути виражені норми різноманітного змісту. Вони можуть бути і в якості норми права (звичаєве право), норми моралі тощо.

Фактично з другої половини XX ст. радянська правова доктрина стала на позицію цілковитого заперечення значення правового звичаю як джерела чинного національного права, допускаючи його використання лише у міжнародному праві. Однак, сфера регулювання суспільних відносин останнім часом у вітчизняній правовій системі зазнала суттєвих змін. У нашій країні відбулись суттєві зміни у сфері цивільно-правового регулювання майнових, шлюбно-сімейних, земельних відносин тощо. Властиві цивільному праву принципи диспозитивності, юридичної рівності, законодавчого обмеження державного втручання у приватні справи, судового захисту суб’єктивних цивільних прав підвищують його цінність в суспільстві.

Такі зміни відбулись і в безпосередньо пов’язаній із здійсненням правового регулювання суспільних відносин сфері джерел права. Сьогодні стало можливим формування правових норм у децентралізованому порядку, тобто поза рамками законотворчого процесу, що визнається певним нововведенням з боку держави. Саме тому в останні роки в науці активно обговорюється питання про перенесення частини правового регулювання з централізованого (загальнодержавного) на локальний рівень. Виник навіть термін «децентралізація правового регулювання».

Сьогодні не можна не визнати того факту, що в сучасному праві основним джерелом права є нормативний акт (закон), однак існує особлива наукова та практична зацікавленість до правового звичаю. Позитивне визнання звичаєвого права, як правило, відбувається шляхом використання чи запозичення певних звичаєво-правових норм та інститутів в офіційному праві, тобто шляхом рецепції. Можливо також допущення автономного функціонування елементів звичаєвого права, хоча законодавець частіше за все обмежує його дію певними умовами.

Питання санкціонування і використання правових звичаїв та їх різновидів (звичаїв ділового обороту, торговельних звичаїв, звичаїв національних меншин, місцевих звичаїв) у сучасній національній правовій системі привертають увагу сучасних дослідників, зокрема О. А. Беляневич, Р. М. Зумбулидзе, О. П. Івановської, М. М. Марченко, А. І. Поротикова та інших.

У наш час, як правило, виділяють дві форми санкціонування звичаєвих норм: фіксоване та відсильне. При фіксованому санкціонуванні зміст звичаєвої норми формулюється в якомусь правовому акті. У цьому випадку звичаєве право як сукупність звичаєвих норм сприймається й адаптується законодавством. Санкціоновані таким шляхом звичаєві норми функціонують у подальшому так само як й інші законодавчі акти. Таким чином, відбувалось санкціонування звичаєвого права давніми державами при виданні збірок звичаїв своїх народів. Фіксоване санкціонування звичаєвих норм може здійснюватися через закон, адміністративний акт чи судове рішення (в країнах «загального права»). Про відсильне санкціонування можна говорити, коли в певному правовому акті міститься відсилка до звичаєвої норми, якою необхідно керуватися у зазначених випадках. Відсилка не визначає суті змісту звичаєвих норм, тому деякі фахівці називають відсильне санкціонування легалізацією звичаєвого права. При цьому відсильна санкція може бути загальною (міститься в основоположних законодавчих актах, наприклад, кодексах) і приватною (міститься в інших нормативних актах).

Поряд з нормативно-правовим актом, який тривалий час вважався чи не єдиним джерелом і формою права, сьогодні законодавчо закріплено правовий звичай, звичай ділового обороту, національний звичай, торговельний звичай як форми права (ст. 7 Цивільного кодексу України, ст. 11 Сімейного кодексу України, ст. 4 Господарського процесуального кодексу та у Кримінальному кодексі України – ст.  438 – «порушення законів та звичаїв війни»). Аналогічні процеси відбуваються й у наших сусідів. Конституція Російської Федерації (1993) закріпила права корінних малочислених народів Півночі у відповідності із загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права і міжнародними договорами РФ (ст. 69). Особливою компетенцією державної влади було визнано «захист ісконного середовища мешкання і традиційного способу життя малочислених етнічних спільнот» (ст. 72). Конституцією РФ передбачено і те, що земля й інші природні ресурси використовуються і охороняються як основа життя і діяльності народів, що проживають на відповідній території (ст. 9). Ці конституційні положення розвинуті у поточному законодавстві, наприклад, у федеральних законах «Про гарантії прав корінних малочислених народів РФ» (1999) та «Про території традиційного природокористування корінних малочислених народів Півночі, Сибіру і Далекого Сходу РФ» (2001).

Звернемося до чинного Цивільного кодексу України (далі – ЦК), ст. 7 якого допускає можливість застосування в регулюванні цивільно-правових відносин звичаїв, зокрема звичаїв ділового обороту (відсильне регулювання), а в п. 2 цієї ж статті встановлено, що звичаї, що суперечать договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовуються. З даного положення ясно, що звичай ділового обороту визнається субсидіарним джерелом права і має «меншу» юридичну силу порівняно з законодавством та договором сторін.

Стаття 333 ЦК (місцевий звичай) встановлює новий спосіб виникнення права власності, який не передбачався у старому Цивільному кодексі УРСР (1963): «Особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки». Існують й інші норми цивільного законодавства, які встановлюють порядок застосування звичаєвих норм у правовому регулюванні відносин, зокрема у зобов’язаному праві.

Законодавець не обмежує сторони у виборі та застосуванні до своїх відносин звичаїв. Але при цьому необхідно дотримуватися двох правил: 1) звичай не повинен суперечити договору; 2) звичай не повинен суперечити актам цивільного законодавства.

Щодо застосування диспозитивних норм уявляється, що звичай ділового обороту і будь-який інший правовий звичай не повинні застосовуватися, якщо умови договору визначаються імперативними нормами. При відсутності відповідності умов договору імперативним нормам, встановленим у законах чи інших правових актах, договір може бути визнаний недійсним. Очевидно, диспозитивна норма закону не в усіх випадках може мати пріоритет над нормою звичаю. У тих випадках, коли норма правового звичаю покликана заповнити прогалину, що утворилась в результаті неврегульованості позитивним правом умови в договорі, вона повинна застосовуватися якщо умову договору неможливо визначити із змісту диспозитивної норми.

Для пріоритетного застосування окремих нормативних актів у цивільному законодавстві повинні бути зроблені чіткі застереження, які б встановлювали послідовність застосування цих актів і звичаїв. При цьому переважне застосування повинно стосуватися нормативних актів, що містять імперативні норми, обов’язкові для учасників цивільно-правових відносин. Підзаконні нормативні акти, що містять диспозитивні норми, на нашу думку, можуть мати пріоритет над правилами звичаїв при регулюванні відносин, що випливають з конкретних цивільно-правових договорів, тільки у тому випадку, якщо в договорі міститься пряма відсилка до цих нормативних актів.

Все частіше останнім часом у різноманітних правових та інших офіційних документах можна зустріти словосполучення «у відповідності зі звичаями ділового обороту». Звичай ділового обороту – усталене правило поведінки, яке широко застосовується у певній сфері підприємницької діяльності. Традиційно найбільш поширеними звичаями ділового обороту є звичаї у торгівлі, господарських відносинах, розрахункових операціях, торговельному мореплавстві. В умовах ринкових відносин достатньо широке розповсюдження отримали узвичаєності, що склались у господарській діяльності. Це, зокрема, торговельні узвичаєності, звичаї порту, що застосовуються при регулюванні морських перевезень, «кодекси честі», «джентльменські угоди»  тощо.

Цивільний кодекс України також передбачає широке застосування звичаїв ділового обороту як джерела правового регулювання зобов’язальних відносин. Зокрема ст. 526 «Загальні умови виконання зобов’язання» передбачає, що зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору, вимог ЦК та інших актів законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту, або інших вимог, що звичайно ставляться. Аналогічні норми містяться у ст. 527 «Виконання зобов’язання належними сторонами», ст. 531 «Дострокове виконання зобов’язання», ст. 538 «Зустрічне виконання зобов’язання», ст. 539 «Виконання альтернативного зобов’язання», ст. 654 «Форма зміни або розірвання договору» та багатьох інших. Своєрідною є ст. 1059 «Форма договору банківського вкладу», яка передбачає, що «письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності
(банківськими правилами) та звичаями ділового обороту».

Можливість застосування звичаїв ділового обороту в конкретних нормах ЦК є доцільним у тих випадках, коли в них може бути встановлено інше правило, відмінне від того, яке передбачено самою диспозитивною нормою ЦК. Якщо ж правило звичаю ділового обороту призначено тільки для заповнення прогалин, то у такій ситуації достатньо вказівок загальних норм ст. 7 та ст. 526 ЦК.