Правова держава

Київський університет туризму економіки і права 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Доповідь

«Правова  держава» 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Київ 2008 

План 

Вступ

1. Поняття  правової держави

2. Сутність  та принципи правової держави

3. Основні ознаки правової держави

Висновок

Література 

Вступ

     Громадянське суспільство не можна  представити як щось таке, що існує  та функціонує незалежно  від  держави. Світосприйняття та свідомість  громадян  у значній  мірі залежать від  їх відносин з  державою, від того, який вплив мають вони на розвиток   своєї країни.  Події у нашій державі свідчать,  як складно формувати демократичне мислення, світобачення, звикати до іншої ідеології, сприймати поняття, які мають відношення до становлення справжньої правової держави, коли протягом десятиріч тоталітарний режим  викорінював усі зародки незалежної думки.

        Аналіз ознак правової держави та напрямів її формування засвідчує, що, хоч у чинній Конституції Україна проголошена правовою державою, насправді це положення є дещо декларативним. Отже, в умовах становлення правової держави, важливо мати вірне уявлення про те, що все-таки  являє собою демократичний лад та правова держава.

1. Поняття правової держави

       В юридичній літературі під правовою державою розуміють державу, в якій юридичними засобами реально забезпечене здійснення, охорону і захист основних прав людини. Така держава становить один із найвизначніших загальнолюдських політико-юридичних ідеалів.

     Ідея  правової держави пов’язана з  утвердженням суверенності народу, підпорядкування  держави суспільству.

     Правова держава – це система органів  та інститутів, які гарантують і  охороняють нормальне функціонування громадянського суспільства. Це держава, в якій панує закон, стосовно якого  в однаковому відношенні перебувають  влади всіх рівнів, партії, та громадські організації, посадові особи і окремі громадяни.

       Процес  формування правової держави характеризується спільною ознакою – рухом людства  до свободи, усвідомленим намаганням обмежити державу, змусити її поважати закони та захищати честь і гідність людини як найвищу цінність.

        Формування та розвиток  громадянського  суспільства та політичних  інститутів  відбувалися одночасно та у  тісному зв’язку, при цьому відокремлювання тих чи інших інститутів  супроводжувалося розмежуванням громадянського суспільства та політики як  самостійних частин суспільства.

      Про нерозривний зв’язок  громадянського суспільства та правової держави говорить  існування ряду інститутів, які можна віднести як до  політичної сфери, так і до  громадянського суспільства.

      Система цих органів та інститутів, які гарантують й охороняють нормальне функціонування громадянського суспільства, – це і є правова держава. Така держава ґрунтується на принципах верховенства права, дотримання закону, поважання особистості й недоторканості її прав, свобод та законних інтересів.  Це держава, в якій панує закон, єдиний для влад усіх рівнів, партій  та громадських організацій, посадових осіб й окремих  громадян. Існування людей у такій державі ґрунтується не на простій опіці з боку держави, а на  захищеності законом, коли  не держава нав’язує громадянину права та обов’язки, а громадянин дотримується встановлених державою правил через те, що вони відповідають його особистим інтересам. 

2. Сутність та принципи правової держави

      У словосполученні «правова держава» на першому місці стоїть право, на другому – держава. Це означає верховенство права в суспільстві. Основоположним началом права є  принцип загальної рівності, тобто загальної і рівної для всіх міри свободи: для держави та її органів, для окремої особи і колективів, для всіх громадян країни. Така формальна рівність є властивістю права, виражає таку його специфіку, як справедливість. Право у суспільному житті виступає насамперед у формі законів та інших нормативних актів. Тому громадяни й організації можуть бути юридично рівними і вільними тільки як  учасники конкретних правовідносин, тобто таких відносин, які врегульовані  законом, нормативними актами.

      Отже, верховенство права (закону) у суспільстві – основний принцип правової держави. Він зумовлює й інші його принципи, зокрема підпорядкування законові самої держави та її органів, посадових осіб, інших організацій, громадян, а також утвердження економічної свободи людини. Повинна дотримуватись незалежність правової системи,  наявність багатопартійності, легальна діяльність не лише урядових, а й опозиційних партій, об’єднань і рухів. Влада повинна розподілятися на три гілки – виконавчу, законодавчу та судову, які будуть стримувати й урівноважувати одна одну. Повинно дотримуватись суспільно-політичне представництво громадян на усіх рівнях державного управління, здійснювати волю народу, всезагальне, рівне й пряме виборче право. Політичні діячі не  можуть користуватися прерогативами, які не надані їм законом. Правова держава характеризується якістю власне закону. Він повинен бути справедливим, гуманним, закріплювати невід’ємні природні права кожної людини: право на життя, на свободу, на особисту недоторканість. Але свобода не є абсолютною. Вона допускає обмеження, тобто має певну міру. Ця міра повинна бути рівною для всіх. На основі громадянського суспільства повинна виховуватись правосвідомість, інакше громадянське суспільство не зможе підпорядкувати своїй волі державний апарат.

      Охарактеризувати  правову можна як таку державу,  в якій визнається пріоритет  прав людини  перед правами будь-якої спільноти,  прав народу перед правами держави, де визначальним пунктом громадського регулювання є інтереси особистості,  ці інтереси та гідність людей поважаються як беззаперечні цінності, коли авторитет сили чи майна витісняються авторитетом людяності, освіченості, компетентності  (що не можна сказати про неправову державу, де такими цінностями вважаються ідеологічні настанови, політична доцільність або економічна вигода).

      Сутність  правової держави полягає ще й  у дотриманні закону тими, хто перебуває при владі, у взаємній відповідальності держави та громадян один перед одним. Це означає, по-перше,  визнання громадянами авторитету права, закону, законослухняність, згоду й готовність людей жити і чинити так,  щоб не уражати інтереси інших.

      По-друге, демократизм суспільного управління у правовій державі значною мірою  залежить від компетентності й кваліфікації державних управлінців. «Демократична правова держава – це ще й освічена, кваліфікована керівна верства населення, корпус управлінців, які дотримуються субординації з чітким розподілом повноважень, які виконуються не тільки завдяки постановам, а й через силові структури верховних органів» (Рябов С.Г. – 128 стор.). Правова держава повинна у рівній мірі відображати інтереси й потреби всіх шарів населення, вона має бути нейтральною у протистоянні й змаганні суспільно-політичних позицій, повинна забезпечувати дотримання закону тими, хто перебуває при владі.

      Демократія  – не тільки участь у виборах і референдумах, а ще й добровільне дотримання народом  вимог  та настанов існуючої влади. Правова держава забезпечує  також і активну участь громадян у розв’язанні суспільних проблем. 

3. Ознаки правової  держави

       До  основних ознак, за якими котрусь  державу можна було б визначити  як правову, належать:

1. Закріплення у конституції та інших законах основних прав людини. Аналіз цієї ознаки почнемо з того, що дамо визначення основних прав людини. У правовій літературі під ними розуміють певні можливості людини, які необхідні їй для існування, розвитку, задоволення своїх потреб у конкретно-історичних умовах і мають бути загальними і рівними для всіх. Останні десятиріччя відзначаються тим, що відбувається процес визнання і забезпечення основних прав людини у цілому світі як на міжнародному, так і на національному рівнях. У суспільстві, лише держава може забезпечити здійснення прав людини;
2. Панування у суспільному та державному житті законів, які виражають волю більшості або всього населення країни. Ця ознака визначає високий авторитет закону, повагу до нього. Законів необхідно приймати стільки, щоб законодавчо були врегульовані всі основні сфери суспільного життя. Водночас для правової держави неоднаково, які закони діють. Тому до них висуваються певні вимоги: вони повинні виражати волю більшості або всього населення (це ознака демократичності закону). Воля більшості населення виражається через органи держави – парламент і президента, а воля всього населення – через референдум (всенародне голосування). Крім того, авторитет закону проявляться у відповідності йому всіх підзаконних правових актів, а також у тому, що державні органи і службові особи свої рішення виносять на підставі закону і з дотриманням усіх його вимог;
3. врегулювання відносин між особою та державою на підставі загальнодозвільного принципу: «особі дозволено робити все, що прямо не заборонено законом». Відносини між особою та державою регулюються на підставі загальних дозволів, тобто особа може вчиняти будь-які дії, якщо на них не поширені якісь заборони з боку держави: продати машини, купити будинок, отримати освіту, заповісти майно та ін. Загальні дозволи не поширюються на службових осіб – працівників установ, підприємств, організацій (у тому числі державних органів), котрим дозволено робити лише те, що прямо зазначено в законі або іншому нормативному акті;
4. взаємовідповідальність особи та держави. Закони видаються державою. Прийнятий закон обов’язковий для держави, її органів, державних службовців так само, як і для кожного громадянина. Якщо якийсь громадянин учинив правопорушення, то він притягається державою до юридичної відповідальності (адміністративної, кримінальної та ін.). Однак держава, що порушила право громадянина, завдавши йому шкоди (наприклад при незаконному засудженні), повинна також нести відповідальність. У правовій державі не повинно бути такого органу чи службової особи, яких не можна було б притягти до відповідальності. Перед законом усі рівні – і громадянин, і держава;
5. наявність у всіх громадян правової культури, зокрема життєво необхідних юридичних знань, а також умінь і навичок їх використання в практичному житті. Активна участь громадян у суспільно-політичному житті, побудові правової держави неможлива без їх юридичної поінформованості, правової культури. Остання включає в себе знання права, повагу до закону, готовність виконувати закон, уміння користуватися законодавством у практичному житті, бажання та готовність боротися з правопорушеннями. Це досягається шляхом правової пропаганди та іншими засобами;
6. розподіл державної влади між законодавчими, виконавчими та судовими органами держави. Суть цієї ознаки полягає в тому, що єдина державна влада поділяється на три гілки: законодавчу, виконавчу, судову. Кожна з них здійснюється державними органами певного виду (парламент; уряд і виконавчі органи в центрі і на місцях; судові органи), що наділені певною самостійністю стосовно один одного;
7. юридична захищеність особи. Тільки те суспільство, в якому дотримуються права і свободи, гарантоване від свавілля, диктатури, беззаконня. Масові репресії проти громадян колишнього СРСР 30-х – початку 50-х років були наслідком грубого порушення основних прав людини, зокрема, права на судовий захист. Тому важливим є закріплення в Конституції та інших законах держави не тільки прав і свобод, а й засобів їх охорони та захисту;
8. високе становище у суспільному та державному житті суду. Ця ознака є найефективнішою юридичною гарантією прав і свобод громадян. Діяльність суду повинна ґрунтуватися на гласності, безпосередності; рівності сторін, презумпції невинності особи (у кримінальному праві). Незалежність суду – одна з суттєвих умов формування правової держави, а доступність судового захисту для громадян – це своєрідний показник того, як близько суспільство підійшло до побудови правової держави;
9. неухильне виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма учасниками суспільного життя, насамперед, державними органами. Зміст цієї ознаки полягає в тому, що держава, яка прийняла закон, не може сама ж його порушувати. Для держави закон є обов’язковим, як і для кожного громадянина. При порушенні органом держави або її службовою особою права громадянина останній може звернутися до суду за захистом цього права. Аналогічно буде і в ситуації, якщо порушниками права виступатимуть громадяни, об’єднання громадян, підприємства, організації, установи.

Висновок

     У правовій державі панує право і тільки право. Для такої держави є характерним принцип взаємного контролю, що було сформульовано ще філософом Кантом. Правова держава – це система органів та інститутів, які гарантують і охороняють нормальне функціонування громадянського суспільства. Це держава, в якій панує закон, стосовно якого в однаковому відношенні перебувають влади всіх рівнів, партії, та громадські організації, посадові особи і окремі громадяни.

      В процесі свого формування та утвердження  правова держава розробляла та закріплювала не тільки законодавчі гарантії індивідуальних свобод та прав, але й свою владу в якості охоронця таких свобод та прав, головного гаранту нормального існування та функціонування громадянського суспільства, його основних інститутів та принципів.

      Громадянське  суспільство та правова держава  забезпечують умови існування одне одного, хоча й не замінюють, не взаємовиключають одне одного. 
 

Література

      1.Бабкіна  О.В. Політологія. – К., 1998.

      2.Бебік  В.Основи теоретичної та практичної політології. – К., 1994.

      3.Давид  Р., Коффре-Спинози К. Основные  правовые системы современности. – М., 1996.

      4.Гаджиев  К.С., Каменская Г. В. и др. Введение в политологию. – М., 1993.

      5.Рябов  С.Г. Політологічна теорія держави. – К., 1996.

      6.Рябов  С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики. – К., 1996.

      7.Семкін  О.І., Шпилюк В.А., Світа Г.М. Політологія. – Л., 1994.