Лінгвоцид через привілеї для  панівної мови та її носіїв. Не знаючи російської, практично не можна було зробити кар’єру. У першій половині 80-х років, було навіть запроваджено положення, за яким учителі російської мови одержували зарплату на 15% більшу, ніж учителі української мови, при цьому клас ділили на підгрупи.

     Лінгвоцид через втручання  у внутрішню структуру  мови. Це був особливий винахід радянської системи: із мови свідомо усували самобутні, специфічні ознаки, деформації був підданий правопис, фонетика, граматика і особливо лексика. З української мови робили бліду, незграбну копію російської. Юрій Шевельов згадував: “Редакція журналу “Комуніст” розсилала списки слів на дві колонки: слова, яких не вживати, - слова, яких уживати”. Деякі російсько-українські словники цього часу фактично є російсько-російськими, оскільки вони подають переклад російських слів на кальки російських слів. Святослав Караванський назвав ці словники “могильниками української лексики, що збиватимуть з пантелику не лише сучасників, а й прийдешні покоління”. Унаслідок такої мовної політики українська мова зводилася до примітивного газетного словника. Таких самих втручань зазанала й українська термінологія.

     Лінгвоцид через приниження престижу мови. Протягом століть українську  оголошували мовою “холопською”, “селянською”, згодом “колхозною”, одним словом – непрестижною. Цей стереотип формувався багатьма засобами і є надзвичайно стійким. У свій час видатний драматург І. Карпенко-Карий писав: “Горе наше, що не маємо ще сильної інтелігенції, що ще багато людей вважають нашу мову мужицькою і соромляться нею говорити, а вона ж дзвінка, а вона ж красна і блискуча, тільки треба уміть нею користуватись...” Комплекс меншовартості української мови не вдалося викорінити дотепер.

     Лінгвоцид через боротьбу з  друкованим словом. Забороняли видання українських книжок, часописів; в останнє десятиліття тенденцію скорочення українськомовних друкованих видань (книжок, газет, журналів) зумовлюють уже не законодавчі заборони, а економічні чинники.

     4. Досвід країн Європи  в розв’язанні  мовних проблем  і мовна ситуація  в Україні

     Із  47 європейських країн (включаючи Росію, країни Закавказзя і Туреччину) своя національна мова є державною або офіційною в 41 країні (тобто у 85% від загальної кількості). Таким чином, власна мова є в Європі визначальною ознакою національної ідентичності та державності.

     Як  зазначає швейцарський політолог Урс Альтерматт, “для багатьох європейців сьогодні набагато важливішими від релігії є мова і культура, які в європейських національних державах становлять ключові сфери і принципові розпізнавальні ознаки. Хоча державно-політичні кордони скрізь жодною мірою не збігаються з культурно-мовними, практика більшості національних держав орієнтована на те, щоб створити єдину мовну культуру на спільній державній території».

     З цього погляду двомовна ситуація, що склалася в Україні, суттєво відрізняється від європейських стандартів.

     Російська мова практично витіснила українську з міст центральної і східної  України, в тому числі і з української  столиці.

     На  телеканалах України абсолютно  переважає російськомовна продукція.

     Майже цілком витіснено українськомовну  культуру з радіо, особливо FМ-ефіру.

     У 2002 році в Німеччині в розрахунку на одного жителя було видано 12 книг німецькою  мовою, у Польщі - польською - 8, російською на одного росіянина - 3,5 книги і одну книгу на трьох українців. Книжковий ринок України на 92% окуповано дешевими російськими книжками; почалося активне проникнення російських видавництв у такий, раніше суто національний, сектор книговидання, як освітня література; в Україні залишилося близько 150 малопотужних видавництв, які за рік разом видають книжок менше, ніж одне московське видавництво "АСТ".

     Річний  тираж випуску журналів українською  мовою знизився порівняно з 1985 роком  на 93 %.

     80% періодичних видань в Україні - російськомовні.

     Мовознавець Лариса Масенко підкреслює, що взаємини двох основних мов в Україні - російської й української - сьогодні визначає не гармонійне співіснування, а конфлікт і боротьба, яка триватиме доти, доки не переможе одна з них.

     Використання  двох або кількох мов у загальнонаціональній комунікації є винятком серед  європейських держав і можливе тільки в територіально невеликій країні. До таких винятків належить, наприклад, Люксембург, населення якого говорить місцевим діалектом німецької, а в школах уведено вивчення двох офіційних мов - літературних німецької і французької. Інший характер має державна тримовність Швейцарії, де німецька, французька й італійська мови вважаються національними і державними, а ретороманська визнана як національна, але не має статусу державної. Однак швейцарська тримовність функціонує тільки в центральних органах влади. Реальну ж мовну ситуацію цієї країни визначають як потрійну одномовність, оскільки в кожному з кантонів використовується тільки одна мова.

     До  небагатьох країн Європи, в яких двомовність затверджена на державному рівні, належить Бельгія, де проживають два народи - фламандці, котрі розмовляють нідерландською мовою, і франкомовні валлони. Стосунки двох різномовних груп Бельгії характеризує високий рівень напруженості.

     Загрозу, яку становить для цілісності держави поширення на її території двох мов у функції державних, підтверджує й досвід Канади, де сепаратистські настрої, характерні для франкомовної провінції Квебек, мало не призвели до її територіального відокремлення від решти країни, де вживається як офіційна англійська мова. На референдумі, проведеному в 1997 р., квебекським сепаратистам не вистачило лише 1% голосів для утворення самостійної держави.

     Таким чином, мовну ситуацію  в Україні  сьогодні визначають два основні чинники:

     а) наявність мовного законодавства, яке закріплює державний статус однієї - української - мови;

     б) співіснування двох мов у багатьох сферах суспільного життя, що є наслідком  декларативного характеру мовного  законодавства, а також спадщиною  багаторічної політики лінгвоциду щодо української мови. 
 
 

     Література

1. Конституція  України.
2. Закон про мови в Україні.
3. Іванишин В.,  Радевич-Винницький Я. Мова і нація. - Дрогобич, 1994.
4. Масенко Л. Мова і політика.- К.,1999.
5. Радчук В. Мова в Україні: стан, функції, перспективи // Мовознавство. - 2002.-  № 2-3.
6. Тараненко О.О. Українська мова і сучасна мовна ситуація в Україні // Мовознавство. – 2001. – № 4.