Моє розуміння держави та права

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут філології

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат на тему:

«Моє розуміння  держави і права»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Підготувала:

студентка ІІ курсу

спеціальності

«переклад з англійської  мови»

_________________________

 

 

 

 

 

 

КИЇВ – 2012

Існує велика кількість  визначень держави. За одним із них, держава являє собою найвищу форму організації суспільства, яка забезпечує захист та погодження групових, загальносуспільних та індивідуальних інтересів за допомогою права на певній території. Арістотель вбачав у державі зосередження всіх розумових і моральних інтересів громадян (держава — це зосередження, що забезпечує політичне життя народу). Ціцерон визначав державу як союз людей, об'єднаних загальними основами права і загальної користі. Т. Гоббс назвав державу «природним тілом». І. Кант вважав, що держава — це об'єднання людей, підвладних правовим законам. Г. Гегель писав про державу як про «плин бога у світі».

Однією з найскладніших  і найсуперечливіших проблем, що стоять перед людством, була, є і буде проблема державного ладу. Безліч людей уже тисячі років намагаються зрозуміти, якою держава повинна бути "в ідеалі". При цьому деякі вважають кращою сильну, боєздатну державу з стійкою економікою, інші - державу, у якій кожна людина відчуває себе повністю вільною і щасливою. Так проблема суспільного, державного устрою переростає в проблему розуміння блага, людських цінностей і свободи особи.

Усім відомі «Утопія» Томаса Мора і «Місто сонця» Томазо Кампанелли, у яких було описане  ідеальне суспільство з ідеальними законами.

Таким питанням був присвячений і трактат Платона «Держава». Хоча він і був написаний у IV ст. до нашої ери, на мою думку, погляди, висловлені у ньому, є досить актуальними та цікавими навіть для сьогодення. У цьому творі Платон говорить про модель "ідеальної", кращої держави. Ця модель не є описом якого-небудь існуючого ладу, системи, а, навпаки, модель такої держави, якої ніде і ніколи не було, але яка повинна виникнути, тобто Платон говорить про ідею держави, створює проект, утопію. Існуючі на той час держави Платон поділив на чотири типи:

- Тимократія (влада честолюбців). Ще зберегла риси "ідеального" ладу. У державі такого типу  правителі і воїни були вільні  від землеробських і ремісничих  робіт. Велика увага приділяється спортивним вправам, однак уже помітне прагнення до збагачення, і "за участі дружин" спартанський спосіб життя переходить у розкішний, що обумовлює перехід до олігархії.

- Олігархія. В олігархічній  державі вже є чіткий поділ  на багатих (правлячий клас) і бідних, які уможливлюють цілком безтурботне життя правлячого класу. Розвиток олігархії, за теорією Платона, приводить до її переродження в демократію.

-  Демократія. Демократичний  лад ще більш підсилює різницю  між бідними і багатими класами  суспільства, виникають повстання, кровопролиття, боротьба за владу, що може привести до виникнення найгіршої державної системи - тиранії.

-  Тиранія. На думку  Платона, якщо певна дія занадто  сильно, те це приводить до  протидії. Так і тут: надлишок  волі при демократії приводить до виникнення держави, що взагалі не має волі, що існує за бажанням однієї людини - тирана.

Таким негативним формам державної влади Платон протиставляє своє бачення «ідеального» суспільного  ладу. На його думку, правителями "ідеальної" держави повинні бути винятково філософи, для того щоб у державі панували розважливість і розум. Саме філософи забезпечать добробут, справедливість держави Платона, адже їм властиві "...правдивість, рішуче неприйняття будь-якої неправди, ненависть до неї і любов до істини". Завдяки філософам правління і все життя "ідеальної" держави були б побудовані за законами розуму, мудрості, тут не було б місця поривам душі і почуттям.

Усіх жителів "ідеальної" держави Платон розділяє на три класи. Нижчий клас поєднує людей, що роблять необхідні для держави речі чи сприяють цьому; у неї входять самі різні люди, пов'язані з ремеслом, землеробством, ринковими операціями, грошима, торгівлею і перепродажем - це хлібороби, ремісники, торговці. Не дивлячись на те, що торговцями і землеробами можуть бути зовсім різні люди, усі вони, за Платоном, стоять приблизно на одному рівні морального розвитку. Всередині цього нижчого класу також існує чіткий поділ праці: коваль не може зайнятися торгівлею, а торговець за власною примхою не може стати хліборобом.

Приналежність людини до другого і третього класів, а це класи воїнів-стражів і правителів-філософів, визначається вже не за професійними, а за моральними критеріями. Моральні якості цих людей Платон ставить  набагато вище моральних якостей  першого класу.

Так Платон створює тоталітарну  систему поділу людей на розряди, що небагато пом'якшується можливістю переходу з класу в клас (це досягається  шляхом тривалого виховання і  самовдосконалення). Перехід цей  здійснюється під керівництвом правителів.

Можна припустити, що, створюючи діалог "Держава", Платон, у першу чергу, намагається зрозуміти, яка ідея держави в нашому світі, з якого зразка створювалися існуючі держави. Тому не варто звинувачувати Платона у тоталітаризмі, адже він описав своєрідний «ейдос» держави, проект якого, можливо, і не був призначений для втілення у життя.

Я погоджуюся з думкою, що державою повинні правити люди з високими моральними якостями, люди освічені, наділені чеснотами та здатні робити мудрі рішення. Також слушними я вважаю слова Платона про недоліки демократичного ладу. Він називає демократію «приємним і різноманітним» ладом, але наголошує на тому, що вона урівнює рівних і нерівних від природи людей, а тому переростає в тиранію — «панування найгіршого обранця народу, оточеного натовпом негідників». Щодо мене, то я вважаю демократію якщо не найгіршим, то далеко не ідеальним державним ладом. Адже навряд чи можна назвати справедливою, наприклад, рівність голосів викладача університету, лікаря, юриста та волоцюги, який не має елементарної освіти, точно не володіє високими моральними якостями і, скоріше всього, зовсім не зацікавлений у справах державного добробуту.

Рано чи пізно демократичний  лад вичерпає себе і втратить силу. На зміну йому може прийти щось на зразок тоталітаризму чи автократії. Ці форми державного ладу у всіх викликають негативні конотації. Але якби влада була зосереджена в руках лише однієї людини чи групи людей, але тих, які були б справді мудрими та справедливими правителями, які змогли б забезпечити єдність своєї держави та її добробут і процвітання, це було б краще, ніж демократія з її безладом і не завжди справедливою рівністю.

Проблема полягає у тому, аби  дійсно знайти такого «ідеального» правителя, щоб уся влада опинилася у справді гідних цього, хороших руках.

Стосовно правителя у філософів  також були найрізноманітніші погляди.

До прикладу, ідеалом  державного устрою Ніколо Макіавелі (автора трактату «Государ») була сильна, жорстко централізована республіка, де владарюють представники народу, молодої буржуазії та виборний глава держави, який, враховуючи негативні якості людини, повинен бути «лисом, щоб бачити гадів, і левом, щоб нищити вовків». Для об'єднання суспільства правитель міг використовувати будь-які засоби («мета виправдовує засоби»), навіть аморальність, нечесність, жорстокість, устрашіння, демагогію, наклепи, підступність, хитрість, віроломство тощо. Лише тоді республіка була б могутньою, виправдала б своє призначення, коли правитель, відкинувши закони й принципи моралі, встановив би правову авторитарну диктатуру «великого перетворювача».

Як бачимо, такий погляд розходиться  з розумінням ідеальної правлячої  верхівки Платоном.

На мою думку, якщо надавати перевагу автократичним формам правління, то повноваження лідера держави все  таки повинні бути якимось чином обмежені. Адже він також людина, як і інші громадяни, а тому йому також властиво робити помилки, тільки в цьому випадку від наслідків його помилок залежатимуть долі мільйонів людей.

Якби запитати сучасну  людину, чи можливим було б встановлення автократичного режиму зараз, коли світ має гіркий досвід того, чим виявилися подібні режими А. Гітлера, Б. Муссоліні та Й. Сталіна, то відповідь могла б бути такою: «Ми для цього надто освічені/ розвинуті/ цивілізовані/ і т. д.». Саме так і відповідали на лекції учні-герої фільму німецького режисера Денніса Ганзеля «Хвиля» («Die Welle»). Я не даремно наводжу в приклад цей фільм, адже в ньому чудово показано, що для відроження такого типу правління зараз зовсім не потрібно багато – просто лише хороша організація та прихильність якомога більшого числа людей. Талановитий і харизматичний викладач курсу автократії Райнер Венгер вирішує провести експеримент. Під різними невинними приводами один за одним він вводить усі атрибути справжньої автократії – центральну фігуру, уніформу, символіку, особливе привітання і образ зовнішнього ворога. Новий рух отримує ім’я «Хвиля». Один з учнів придумує емблему, другий створює сайт, третій робить наклейки, які всі з задоволенням розклеюють по місту. «Хвиля» стає все більш відомою. Учасники руху підтримують один одного і тиснуть на тих, хто не з ними. До них приєднуються багато інших учнів. Своїм проектом Венгер дав учням те, чого їм так не вистачало: єдність, спільну ідею, сенс та захист від всілякого хуліганства. Коли настав останній день курсу, викладач збирає усіх учасників створеного ним руху, зачитує твори учнів про «Хвилю», описує їх майбутні можливості, закликає продовжувати рух  і підкорити всю Німеччину. Всі з захопленням слухають та аплодують, і лише один учень не погоджується з цими ідеями. Венгер натравлює на нього його ж друзів, вони витягують його на сцену, і починають думати, що робити зі «зрадником». Після цього Венгер запитує, до чого вони б могли дійти, підкоряючись його наказу. Чи могли б вони навіть убити людину? Він повертається до питання, яке було поставлене на початку проекту: «Чи можлива у сучасній Німеччині диктатура?». Він пояснює, як легко вони всі піддалися впливу і називає «Хвилю» прикладом диктатури, фашизмом. Щоправда, фінал фільму трагічний: один з учнів, який встиг стати фанатиком новоствореної ідеології і не бачив уже сенсу свого існування без «Хвилі», поранив іншого учня, а потім застрелився сам.

На прикладі школи (так званого  мікросуспільства) вдало показана не тільки можливість відродження диктатури, а й сумні та руйнівні наслідки, до яких вона може призвести, якщо все вийде з-під контролю.