Держава та право у німецькій класичній філософії

Зміст:

Тема 6. Держава та право  у німецькій класичній філософії

Вступ

1.І. Кант як засновник  сучасної концепції «правової  держави».

2.Концепція Гегеля про  державу та право.

 Висновок

 Перелік використаних джерел

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ.

Темою цієї роботи є поняття «правової держави» за поглядами Імануіла Канта. Неможливо охопити всю тему в межах однієї роботи, тому я зупиняюсь на висвітленні природного та позитивного права. А саме їх поняттях та співвідношенні.

Фундаментальні ідеї І. Канта  про право й правовій політиці, здобувають особливу актуальність у  сучасних умовах інтенсивного розвитку загальноєвропейського й світового процесу в напрямку до повсюдного визнання й поступовому твердженню ідей панування права, принципів волі, рівності й самостійності людської особистості. Судження І. Канта по цьому колу проблем і сьогодні продовжують відігравати величезну роль у визначенні того, де ми перебуваємо й куди повинні рухатися в пошуку вірного шляху .

А також  розглянемо питання  концепцію Гегеля про державу  та право

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

І. Кант як засновник сучасної концепції «правової держави».

По визначенню Канта, право - це сукупність умов, при яких сваволя  одного особи сполучимо зі сваволею іншого з погляду загального закону волі. До таких умов ставляться: наявність  примусова здійснюваних законів, гарантований статус власності й особистих  прав індивіда, рівність членів суспільства перед законом, а також вирішення спорів у судовому порядку. У практико ідеологічному плані дане визначення співзвучне ідеології раннього лібералізму, що виходила з того, що вільні й незалежні друг від друга індивіди здатні самі, по взаємній згоді врегулювати відносини, що виникають між ними, і бідують лише в тому, щоб ці відносини одержали надійний захист.

Під природнім правом Кант має на увазі природні, природжені права особистості. Кант, не зупиняючись на досягнутому в правовій думці, далі розбудовував природно-правову інтерпретацію прав людини. Він порушує питання про підставу домагань людину на визнання своїх прав. Природні права людини до Канта просто декларувалися, виходячи з факту самого людського існування.

Кант розрізняє три правові категорії: перша - природне право, тобто сукупність моральних норм, або принципи, продиктовані практичним розумом; друга - позитивне право, засноване на волі законодавця, яке повинне відповідати природному праву, тобто вимогам категоричного імперативу, і плюс сила примусу; третя - справедливість, тобто сукупність домагань індивіда, не забезпечених примусом. "Воля (незалежність від сваволі, що примушує, іншого), оскільки вона сумісна з волею кожного іншого, згідної із загальним законом, - затверджує Кант, - і є це єдине первісне право, властиве кожній людині в силу його приналежності до людського роду. - Природжена рівність, тобто незалежність, що полягає в тому, що інші не можуть зобов'язати кого-небудь до більшого, ніж те, до чого він зі своєї сторони може їх зобов'язати".

Суб'єктивне право він ділить на "природжене, яке належить кожному від природи незалежно від якого б то ні було правового акту, і придбане, для якого потрібен правовий акт". Позитивне право повинне відповідати природженому. "Природному праву в стані цивільного обладнання (тобто тому праву, яке можна для такого обладнання вивести з апріорних принципів), - відзначає Кант, - не можуть завдати шкоди статуарні закони цивільного обладнання й, таким чином, залишається в силі правовий принцип: "той, хто надходить згідно з максимою, по якій стає неможливо мати предмет моєї сваволі моїм, наносить мені ущерб"; насправді , тільки цивільне обладнання є правовий стан, завдяки якому кожному своє лише гарантується, але в сутності не встановлюється й не визначається".

Проблема співвідношення природного та позитивного права

Ідея взаємодії природного й позитивного права втілилася в концепції "правової держави", яка до Канта залишалася досить хибкою, незважаючи на розроблені доктрини поділу влади, народного суверенітету, природжених прав. Теоретично довести необхідність обмеження влади цими засобами виявилося не можливо: зазначені вчення не могли зруйнувати центрального пункту доктрини абсолютної держави - природи влади як джерела права, тому що залишали незмінним образ людини, що потребує в опіці ззовні: "якщо люди, істоти егоїстичні, з'єднуються в суспільства для безпеки й охорони, то головною скріпою служить влада. Право, із цього погляду , представляється продуктом тих суперечок і зіткнень, які роблять для людини нестерпним природній стан і змушує його бігти під охорону влади. Звідси прямий висновок - право є приписання влади".

За традицією І.Кант вважається справжнім засновником концепції правової держави завдяки запропонованій їм нової антропологічної моделі. Німецький мислитель відкидав деспотизм, ототожнюючи його не з жорстокістю методів керування, а із самою істотою патерналистской влади, що вважає людину духовно неповнолітньою, що не мають підстави для власної гідності. кант право

Ліберальне обґрунтування природи правової держави пов'язане з розумінням людської волі як "свавілля": людей у принципі здатний до довільного (випадкового) вольового акту. Напрямок сваволі задається "максимой", яку Кант визначав як "субъективний принцип воління". Сваволя може "прийнять у себе" ту або іншу максиму, а може й відвернути.

Примусова влада втручається, якщо поведінка індивіда порушує вимоги категоричного імперативу; у такий спосіб Кант обґрунтовує найважливіший принцип правової держави - презумпцію невинності. Внутрішній стан індивіда непідконтрольний влади, принципова здатність людину знати, у чому його благо, відрізняти добро від зла, не повинна ставитися під сумнів. Категоричний імператив забороняє розглядати людину як потенційного злочинця й піддавати превентивним репресіям.

Поведінка, що узгодиться з вимогою категоричного імперативу, але здійснюється через егоїстичні, корисливі мотиви щастя й самозбереження, називається Кантом "легальною" (правовою), але не моральною. Це масова поведінка, яка описується автором у термінах ворожої йому телеологічної етики. Така поведінка розсудливо, але продиктована не повагою до розуму, а міркуваннями корисності. Невигідно зривати угоди, обманювати і т.д. , тобто порушувати рівність індивідів і чужу волю, тому що це може перешкодити здійсненню щастя. Таку поведінка, коли дотримання розумних норм викликане сторонніми розуму мотивами й підлеглим їм, Кант називає "гетерономним" (чужезаконим), тобто правовим. Сукупність засобів що реалізують гетерономну мотивацію бездоганної поведінки, мислитель назвав "строгим", або позитивним правом. Як і природне право, воно припускає волю волі, "сваволя". Для І.Канта це - "зовнішнє" право, оскільки сваволя підкоряється гетерономному приписанню - прагненню всіх до користі й самозбереженню. Він писав: "воно ґрунтується, щоправда, на усвідомленні обов'язковості кожного по закону, але для того, щоб визначити відповідно до цієї сваволі, строге право, щоб бути чистим, не повинне й не може посилатися на це усвідомлення як на мотив". Страх і користь можуть бути гарантами легально бездоганної поведінки, яка цілком може обійтися й без морального індивіда. На думку Канта, саме тут Державне насильство заміщає біологічні мотиви на соціальні, тобто відновлює зовнішній і гетерономний мотивований прояв категоричного імперативу в поведінці індивіда. Саме на цьому рівні існує політична влада, надлишкова там, де панує право й легальне (правомірна поведінка). Корелятом людини як "тварини" є "пан", тобто загальна воля всіх, сама, що носить у собі тваринний початок і із труднощами, що підкоряється праву спільний антагонізм стає причиною "закономірного порядку" ". Державне насильство заміщає біологічні мотиви на соціальні, тобто відновлює зовнішній і гетерономний мотивований прояв категоричного імперативу в поведінці індивіда. Саме на цьому рівні існує політична влада, надлишкова там, де панує право й легальна (правомірна поведінка).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Вчення Гегеля про державу і право

 Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770-1831) - один із найбільш відомих представників німецької класичної філософії. Його праці, зокрема «Конституція Німеччини», «Феноменологія духу», «Філософія права», «Філософія історії», мали великий вплив на розвиток політичної думки. У них містилися геніальні для свого часу, хоч іноді непослідовні и суперечливі, ідеї та концепції про закони суспільного розвитку, громадянське суспільство, національну державу, націю, право тощо.

Гегелева філософія дуже складна, і необхідно визнати, що він-найважчий для розуміння з усіх видатних філософів. Тому перш ніж докладно пояснювати його систему, вельми корисною може видатися її загальна характеристика.

Система філософії мислителя  побудована на його основному положенні  про тотожність мислення та буття, яке  виражено у формулі: «Все дійсне - розумне, все розумне - дійсне». Ця формула  породжувала ту різноманітність  думок, які викликали непорозуміння  навіть серед освічених людей. Філософові докоряли в тому, що він у такий  спосіб виправдовує будь-який державний  режим, закликає до релігійного смирення.

Можна також сказати, що у  формулі: «що розумне, те дійсне, а  що дійсне, то розумне» Гегель висловив глибоку і вірну думку про  те, що людський розум пізнає закони дійсності, а сама дійсність у  практичній діяльності являє собою  здійснення того, що пізнано розумом. Але філософ зробив із цього хибний висновок, що мислення є не тільки властивістю  людського розуму і відображенням  буття, а й сутністю самого буття. Тому, за Гегелем, усе буття розглядається  як діяльність якогось розумного  мислячого начала, яке він називав  абсолютним. Природа, суспільство людей  та їхня духовна діяльність в усіх своїх проявах є виявленням цього  абсолютного начала, яке тому й  називається ним абсолютним, що лежить в основі всього буття.

Об´єктивний дух - це, за Гегелем, та фаза розвитку духу (і всесвітньої  історії), коли свобода вперше набуває  форму реальності, тобто наявного буття у вигляді державно-правових формоутворень. Дух виходить з форми своєї суб´єктивності, пізнає та об´єктивує зовнішню реальність своєї свободи: об´єктивність духу входить у свої права.

Найскладнішим питанням для  Гегеля було питання про конечність та безконечність процесу розвитку ідеї взагалі та державної ідеї зокрема. Безконечний розвиток він заперечував, називав «нерозумною безконечністю». Ідея, на його думку, повинна знайти себе, а саме: припинити свій рух  і впертися в якусь вищу непорушну  точку, в досконалу істоту чи Бога, у світовому масштабі, в досконалу  державу - в масштабі політичному. Гегель вважав, що найвищого розвитку ідея держави досягла у прусській  становій монархії початку XIX ст.

У «Філософії права» Гегель висвітлив форми виявлення об´єктивного духу у вигляді здійснення суспільства, права, моралі та моральності, з´ясовуючи при цьому предмет філософії  історії.

Людська свобода - результат  тривалої роботи духу. Історичний розвиток духу обіймає три головні фази: східну, греко-римську та німецьку. Схід знав і донині знає, що вільний тільки один; греко-римський світ - що вільні декотрі, а німецький світ знає, що вільні всі. Можна було б сподіватися, що демократію буде проголошено найкращою формою правління, коли всі користуються свободою, але насправді цього не сталося. І демократія, аристократія належать до тих форм держави, в яких свободою користуються не всі, а тільки декотрі, за деспотизму має свободу один, а за монархії вільні всі. Це пов´язано з тим, що слову «свобода» Гегель надавав незвичайного значення. Для нього не було свободи без закону; проте, він намагався перевернути це твердження й виголошував, що там, де закон, там і свобода. Отже, свобода для нього означала не більше, ніж право коритися закону.

Прогрес в усвідомленні свободи, який утворює внутрішній сенс свободи, не повинен, на думку Гегеля, розумітися в суто суб´єктивному значенні, тобто  як адекватна рефлексія свободи. Внутрішній характер ідеї у нього  завжди повинен стати реальністю.

Але перш ніж перейти до з´ясування основних формоутворень  вільної волі, зупинімося на гегелівському  понятті права взагалі.

Право мислитель розумів  як царство реалізованої свободи, наявне буття вільної волі. Мова при цьому  йшла про розвинену розумну волю, яка вільна. Водночас поняття «право»  вживалося в його філософії права  в таких основних значеннях: 1) право  як свобода («ідея права»), 2) право  як певний ступінь і форма свободи (особливе право), 3) право як закон (позитивне  право). На ступені об´єктивного духу, де весь розвиток визначається ідеєю  свободи, «свобода і право» виражають  єдиний сенс.

Система права як царство  здійсненої свободи являє собою  ієрархію «особливих прав», даних історично  і хронологічно; вони обмежені та можуть вступати у взаємні колізії. На вершині  ієрархії «особливих прав» стоїть право  держави.

Гегель розрізняв право  і закон, але водночас прагнув  у своїй конструкції унеможливити їх протиставлення. Як велике непорозуміння  розцінював філософ перетворення відміни  природного або філософського права  від позитивного у протилежність  і суперечність між ними. Мислитель  визнав, що зміст права може бути перекручений у процесі законодавства: не все, дане у формі закону, є  правом, оскільки лише закономірне  в позитивному праві - законне  і правомірне.

У гегелівському вченні трьома головними формоутвореннями вільної  волі та відповідно трьома основними  ступенями розвитку поняття права  є: абстрактне право, мораль і моральність.

Абстрактне право виступає лише як абстрактна і гола можливість усіх наступних більш конкретних визначень права і свободи. Відзначмо  два вузлові його моменти. По-перше, основною заповіддю абстрактного права, що являє собою сукупність відносин індивідів як приватних власників, Гегель оголосив заклик: «Будь собою  і поважай інших як осіб». Легко  вловити антифеодальний сенс цього  заклику, що утверджував гідність людської особи, яка нехтувалася в умовах кріпосних порядків. По-друге, свою реалізацію свобода абстрактної  особи знаходить, вважав мислитель, у праві приватної власності. Власність, в якій він убачав тільки ставлення людей до речей, породжена необхідністю для окремого індивіда виявити свою свободу в зовнішньому світі. Завдяки власності людина стає особою. «Лише у власності особа є як розум». На думку Гегеля, свобода приватної власності - видатне завоювання нового часу. Водночас вимога майнової рівності розцінювалася ним як нерозумна позиція, пусте і поверхове розумування.