Психологія гри слов'ян

    Міністерство  освіти і науки України

    Волинський  національний університет ім. Лесі Українки 
 
 
 
 
 
 

    Реферат

    на  тему:

«Психологія гри слов'ян» 
 
 
 
 

    Виконала: 
 
 
 
 
 
 

    Луцьк -2010 
 
 

План

Вступ

1. Ігрища як релігійний культ давніх слов'ян
2. Фізична підготовка юнаків за часів Київської Русі
3. Вишкіл запорозьких козаків

Висновок

Список  використаної літератури 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП

Аналіз  науково-методичної літератури вказує, що ряд фахівців приділяють важливе  значення рухливим іграм, як одному з  ефективних засобів в рішенні  основних задач на етапі початкової підготовки юних єдиноборців. Втім, в тренуванні бійців і досі рухливі ігри використовуються лише як допоміжний засіб, мета застосування якого - забезпечення необхідного емоційного фону занять, активізації уваги, зняття психічного напруження і т.д. Питання доцільності використання рухливих ігор з метою розвитку фізичних якостей, навчання техніко-тактичним діям в поєдинку та вирішення інших задач підготовки розпрацьовані недостатньо. Особливу гостроту та актуальність вказана проблема набула за останні роки у зв’язку з розвитком національних традиційних видів єдиноборств.

На етапі  становлення концепції сучасного  виховання та розвитку українського козацького бойового мистецтва великого значення має історико-культурний та соціальний аспекти гри. За визначенням голандського історика Йогана Гавзінха культура виникає в формі гри і як культурний феномен передається і стає традицією. Традиційні ігри є частиною української культури, а остання має суттєвий вплив на процес усуспільнення людини. В навчально-тренувальному процесі з національних єдиноборств слід використовувати рухливі ігри з бойовим сюжетом для позитивних виховних цілей, а це: виховання характерів спортсменів, їх патріотичне виховання, набування знань і вмінь майбутніх громадян включно із вмінням зберегти себе при житті в екстремальних ситуаціях.

З метою  вирішення цих задач, враховуючи великий виховний потенціал запорозького козацтва, як надзвичайно позитивного  прикладу існування української  військової, чоловічої громади , система фізичної культури якого свого часу стала вершиною українського тіловиховання , слід особливу увагу приділити традиційним, козацьким іграм, їх творчому використанню в навчально-тренувальному процесі.

Ігрища як релігійний культ давніх слов'ян

Гра –  відносно самостійна діяльність людини. Вона здавна стала невіддільною частиною людського життя. Існує ігрова теорія походження мистецтва. Гра часто була попереднім тренуванням до наступної діяльності, що у наших предків носило магічний характер.

Давні слов'яни жили в тісних зв'язках з природою, і як їх господарські заняття, так і весь світогляд єдналися з явищами природи. Поклоніння силам природи, божествам, уславлення їх піснями, танцями та іграми мало під собою практичну основу – прагнення задобрити оточуючу природу і таким чином забезпечити собі достаток і благополуччя. Ігри присвячувалися матері-Землі, богу сонця – Ярилі, богу війни Перуну. Масові ігри слов'ян відбувалися на весіллях, в місцях обміну товарів, на похоронах та після судів ( незалежно від результатів ).

Ігрища  складалися з танців, пісень, різноманітних  ігор та фізичних вправ, що носили змагальний характер. На ігрищах молодь прагнула показати своє вміння в стрільбі з  лука, киданні каменів в ціль і  на відстань, верхової їзди і т.д..

Усі ті ігрища мають дуже довгий вік і сягають часів глибокої дохристиянської ери. З прийняттям християнства багато з тих первісних звичаїв чи обрядів мусило згинути, хоч важливіші з них протривали довгі століття, правда у зміненому вигляді. Українські сучасні русалії ( за два тижні по Зелених Святах ) втратили свій первісний розгульний характер і обмежилися до співання пісень тощо. Зате давні поганські русалії мали цілком інший характер. Літопис подає, що старі слов'янські племена “устроювали ігрища поміж селами, і сходились на тії ігрища, на пляски і на всякії бісовськії пісні”. Ігри відбувалися на вулицях, і вже в ті часи вулиця означає народну забаву, так само як тепер повечерниця – теперішні вечорниці. Кирило Турівський згадує не тільки “бісовські пісні” та “плясанія”, але й “бубни, сопіли, гуслі і неподобния ігри”; під рік 1067 в літописі підкреслюється, що “ діявол льстит і другими нрави всеязичискими прибавляє ни от бога, трубами, і скомрахи, гусьлями і русальи”.

Хороводи, рухові дії, стрибки – характеризували  свята Купала, що були майже справжніми змаганнями. В іншому звичаї – у “навському великодні” відбувався обряд проводів навок з хорами, музикою, масками, ритмічним ходом-хороводом тощо.

Всі ці згадані явища мають незаперечний характер релігійного культу; всі  вони пов'язані з певними релігійними обрядами, віруваннями, і їх можна прослідити у всіх народів. Але за лаштунками релігійного культу криється й інший сенс тих усіх рухів, хороводів, танків; це перші початки фізичної культури, початки руханки, зародки спорту. І хоч спорт набув сьогодні інших форм, чи виявляє зовсім інші тенденції – проте є він далеким відгуком тих прадавніх часів.

Фізична підготовка юнаків за часів Київської Русі

Традиційні  засоби і форми фізичної культури українців отримали свій подальший  розвиток в часи існування Київської Русі. Поступово починає складатися досить чітка система фізичного та психофізичного виховання молоді.

На першу  роль в цей етап виходять ігрові традиції воєнного змісту. Дітей з семи років навчали стрільбі з лука, володінню списом і арканом, їзді верхи, а з дванадцяти років – справжньому військовому мистецтву . Головним гаслом цілого життя княжої доби було бути постійно готовими боронити зі зброєю в руках свою Рідну Землю. Ця постійна готовність вимагала від українських дружинників заправлятися з ранньої молодості до боротьби з вершником, вправляти свої м’язи для кращого володіння мечем, ратищем, списом, стрілою, луком, вміти їздити справно верхи; треба думати, що все те належало до програми мілітарного вишколу тодішньої молоді, отже мало строго прикладний характер. Та побіч цього прикладного характеру находимо і розважальний характер у зайняттях княжих дружинників чи українського населення; з розваги – через постійний вишкіл – доходилось до військової справності.

У літопису спортивно – ігрового забарвлення має, навіть, фехтувальний двобій. Згадується про князя Василька, Данилового брата, що для розваги почав двобій з угорським боярином: “Добув меча свого играючи на слугу королевого, а той ухопив щит играючи”.

Широкі  зв’язки княжої України, особливо за Ярослава Мудрого, “тестя Європи”, з Заходом Європи змушували звернути увагу наших предків на таке важливе на той час явище , як лицарські турніри та методи виховання молодого лицаря. І тут великого значення надається саме грі, оскільки до військової справи починали долучати з самого дитинства. З літописів знаємо, що Святослав Ігорович ( Завойовник ) почав воювати вже малою дитиною і за традицією в бою перший кидав “коп’я”: “сунув коп’ям Святослав на деревлян і коп’я полетіло поміж вуха коневі й ударило коня з ноги, бо був він ще малий”. Данило Галицький кількалітнім хлопчиком володів мечем, а його син Лев малим хлопцем ходив у бій під опікою довірених бояр.

Не меншу  заправу мали й отроки, боярські діти, що готовились до лицарського стану княжого дружинника під оком самого князя чи тисяцьких.

Про ігровий  характер лицарських турнірів на Україні  згадує літопис під роком 1150. Турнір відбувся в Києві: з нагоди святкування  перемоги князя Із’яслава відбувся бенкет. “Тоді й угри на фарах ( конях ) і на скоках играли на Ярославовому дворі, велика сила; кияни ж дивувалися числу угрів і зручності і коням їх”.

Ігровий елемент, також, присутній і в  обряді тризни. “ …а коли вони насипали, звеліла починати тризну. Потім Деревляни  сіли пити” ( переказ про Ольгу  – перевізниківну ).Складали тризну своєрідні ігри з кулачництвом, бігом, метами, танцями.

Вишкіл  запорозьких козаків

Гра не втрачає свого значення в житті  суспільства, і , зокрема, в підготовці молодиків за часів Запорозької Січі. І знов метою фізичної підготовки молоді є військова підготовка, а її основою – багатовікові традиції, що передавалися з покоління в покоління. Як твердять літописи, за часів козацтва були різноманітні рухливі ігри та фізичні вправи, що поширювалися серед усіх верств населення. Молодіжні ігри та забави, які тісно пов’язані з календарними обрядами, в основному носять жартівливий, розважальний характер. За часів козацтва по українських землях мандрували молоді хлопці (борці) і мірялися силою з сільськими парубками. Перемога в таких поєдинках дуже високо цінувалась у селян, а переможець ставав на довгий час героєм парубочої громади.

В той  час дуже великого поширення набули дитячі рухливі ігри. Завдяки їм формувались такі якості як стриманість, кмітливість, наполегливість, організованість, розвивалася сила, спритність, швидкість, витривалість та гнучкість. Поставлена мета досягалась через різноманітні рухи, ходьбу, стрибання, біг, кидання чи перенесення предметів.

На Запорожжі, з метою якісної підготовки молоді запроваджується інститут джур. Разом  з іншими джури обов’язково вчилися  в січових школах. В школах відбувався суворий курс фізичного і військового навчання. Для школярів передбачався час на розваги та ігри. Після шкільних занять старші учні займалися військовою справою. В ігрових ситуаціях вони моделювали бойові дії козаків: наступ на ворога, оборону, тощо; влаштовували змагання, демонстрували фізичну силу. Така система навчання та виховання давала той обсяг знань та вмінь, які потрібні були козаку - воїну, вона розвивала у дітей спритність, силу, витривалість та інші важливі фізичні якості, котрі були необхідні у сповненому небезпеки козацькому житті.

Ігрова  підготовка відбувалась і на свята ( Водохреща, День народження, Олекси, Захисту  врожаю та Покрову).

Як і  бувале козацтво, молодь на свята народного  календаря, у процесі народних ігор, змагалася на силу, спритність, винахідливість, точність. Традиційними були змагання на конях ( скачки, перегони та інше ).

Козацька  молодь систематично розвивала свої природні задатки, вдосконалювала тіло й душу в іграх, танцях, хороводах, різних видах змагань з боротьби .

Важливим  методом підготовки молодиків були ігри, що імітували тренування досвідчених  козаків. Під час запорозьких  герців джури теж вибігали за січові окопи і, дивлячись на козаків, починали й собі боротися та виробляти всякі  витівки, набуваючи собі хист та завзяття .

Суто  прикладний характер мали на Січі і  деякі масові розваги. “В святкові дні запорожці часто розважали себе кулачними боями: для цієї мети вони збирались увечері на січову площу, розділялися на дві лави або партії, з яких одна складалася із верхніх, друга із нижніх куренів, і вступали в бій“.

Цю тезу підтверджують і інши автори. “Дуже  поважалась у них сила, і вони думають, що для їх куреня велика честь, якщо на кулачному бою їм вдасться побити інший курінь. Коли не було війни, козаки постійно розважались в свята кулачними боями. Почнуть діло жартома, сили пробують, а закінчується часто тим, що інколи славного молодця як мертвого додому тягнуть. Буває і так, що все військо, всі 38 куренів, розділяться на два табори, в одному верхні, в іншому нижні курені, і почалася веремія”.

В козацьку добу велику увагу використанню ігор, як методу фізичного вдосконалення, і не тільки в зв’язку з необхідністю підготовки вояків, приділяють засновники братських шкіл. Новиною, як на тодішні часи, і цінним вкладом у виховну практику була праця Епіфанія Славинецького (народився в Україні, помер в 1675 році, закінчив Києво – Могилянську Академію) “ Громадянство звичаїв дитячих “. Славинецький одним з перших в тодішній Європі звертає увагу на фізичне виховання та вартість ігор в цьому процесі. “ Ради чого дозволяється гра ? “ ставить питання і відповідає: “ Ради розваги і відради розуму, утрудненому вченням. Які вправи є чесні і для дітей пристойні ? Дзига, м’ячик, фізичні вправи, швидкоходність, китайський м’ячик, різне стрибання як коник або травна саранча, стрибати з’єднавши собі обі ноги і на одній нозі та інше”

Про традицію застосування ігор з метою підтримки  та розвитку фізичних, морально-вольових якостей, бойового духу, гуртової злагодженості членів громади свідчать етнографічні розвідки кінця ХІХ, початку ХХ сторіччя.