Основні завдання фізичного виховання

Основні завдання фізичного виховання

Будь-яка мета реалізується шляхом її конкретизації  в цілому комплексі послідовних, тісно взаємопов'язаних завдань. У  цьому контексті завдання можна  розглядати як малі, конкретні кроки, що ведуть до кінцевого результату діяльності.

У процесі фізичного  виховання вирішується багато завдань, але всі вони можуть бути умовно об'єднані у три групи: освітні, оздоровчі  і виховні.

Освітні завдання

Ця група специфічних  завдань, що вирішуються у процесі  фізичного виховання, полягає в тому, щоб:

• зробити надбанням  кожного базові науково-практичні  знання, нагромаджені у сфері фізичної культури;

• забезпечити  раціональне формування індивідуального  фонду рухових ' умінь і навичок, необхідних у житті, та довести їх до необхідного рівня досконалості;

• навчити кожного  застосовувати набуті знання і навички  у повсякденному житті з метою  самовдосконалення.

Освітня спрямованість  фізичного виховання реалізується, перш за все, шляхом планомірної передачі вчителем і наступним засвоєнням учнями певного обсягу знань, систематичним їх поповненням і поглибленням. Сучасні програми фізичного виховання повинні передбачати досить широке коло фізкультурно-спортивних знань, що охоплювали б усі чинники розумної організації і забезпечення життєдіяльності, які в сукупності одержали назву "здоровий спосіб життя". Це знання про суть фізичної культури, її значення для особи І суспільства, принципи і правила раціонального використання її цінностей; знання суто прикладного характеру, які є необхідною передумовою усвідомленого засвоєння рухових умінь, формування навичок, ефективного використання фізичних можливостей у житті та фізкультурно-гігієнічні знання.

З метою засвоєння  знань можуть проводитись спеціальні заняття. В різних країнах теоретичні заняття з питань фізичного виховання, які входять до шкільної програми, називаються по-різному: в США і Японії — це "Навчання здорового способу життя", в Австралії — "Навчання раціональної організації дозвілля", у Фінляндії — "Формування навичок здорового способу життя". В інших країнах читаються й окремі курси з питань, що торкаються здоров'я І рухової активності. Серед них: "Особисте здоров'я", "Основи раціонального харчування", "Основи знань у галузі гігієни і самоконтролю" тощо. Обсяг знань з питань організації і дотримання правил та норм здорового способу життя, які входять в обов'язкову програму фізичного виховання, містить близько 10% від загального обсягу часу, відведеного на предмет.

Ґрунтуючись на відповідних знаннях, у процесі  фізичного виховання вирішуються  і завдання із системного формування і вдосконалення необхідних у житті рухових умінь та навичок. Освітній сенс таких завдань визначив автор вчення про "фізичну освіту" П.Ф.Лесгафт. Він підкреслював, що було б помилково обмежувати фізичне виховання лише турботою про розвиток тілесних якостей людини. Не менш важливим є вміння свідомо аналізувати окремі рухи, порівнювати їх і об'єднувати в рухові дії та рухову діяльність, керувати ними і пристосовувати до перешкод, спритно і наполегливо долаючи їх. Іншими словами, необхідно навчатись з найменшими зусиллями і за найкоротший проміжок часу свідомо здійснювати найбільшу фізичну роботу.

Без набуття  рухових умінь і навичок неможливо  домогтись успіху у практичній діяльності. Навіть незвичайні фізичні задатки  людини, які вона одержала від природи, так і залишаться потенціями, якщо не реалізувати їх у діяльності, пов'язавши з раціональними способами виконання рухових дій. Формуючись як цілісно відрегульовані способи управління рухами, рухові уміння і навички є необхідними складовими реально проявлених рухових здібностей.

Природна послідовність  у формуванні індивідуального фонду  рухових умінь і навичок така: на базі вроджених рухових можливостей  і елементарних рухів формуються відносно прості рухові уміння, які, закріплюючись, трансформуються в навички. Зі збільшенням числа і різноманітності набутих рухових умінь і навичок зростає можливість швидкого становлення нових практичних умінь, що відповідають вимогам життя.

Ця закономірність повинна враховуватись при реалізації освітніх завдань на всіх етапах багаторічного процесу фізичного виховання. На перших етапах передбачається забезпечити базову фізичну освіту — формування вихідних і основних життєво важливих рухових умінь і навичок (ходьба, біг, керування предметами, подолання перепон тощо). На наступних етапах вирішуються завдання із забезпечення індивідуального фонду умінь і навичок в обсязі, необхідному кожному в житті, та поглиблене вдосконалення умінь і навичок, спрямоване на спеціалізацію у вибраних видах діяльності (в тому числі і спортивній). При цьому, як предмет удосконалення, використовуються не тільки ті рухові дії, які знаходять застосування в повсякденній діяльності (так звані прикладно-побутові та професійно-прикладні), але і ті, які не характеризуються прикладністю, але ефективні у плані різнобічної фізичної освіти та цінні для вдосконалення фізичних здібностей.

Вирішення освітніх завдань не самоціль, їх реалізація спрямована на одержання максимального  ефекту від занять фізичними вправами в напрямку їх впливу на фізичну і духовну сферу людини, її здоров'я та творче довголіття. В цьому контексті освітні завдання виступають як обслуговуючі щодо оздоровчих та виховних.

Оздоровчі завдання

Група оздоровчих завдань спрямована на:

• забезпечення оптимального розвитку властивих людині фізичних якостей і на їх основі вдосконалення фізичного розвитку. "Фізичними" прийнято називати вроджені (передані за спадковістю) морфофункціональні властивості, завдяки яким можлива фізична (матеріально виражена) активність,

• зміцнення  і збереження здоров'я. Завдання із зміцнення здоров'я вирішуються у процесі фізичного виховання на основі вдосконалення властивих кожній людині фізичних якостей, особливо тих, розвиток яких призводить до піднесення загального рівня функціональних можливостей організму. Але це не означає, що завдання зі зміцнення здоров'я і вдосконалення рухових здібностей у фізичному вихованні повністю співпадають, а їх реалізація не має своїх особливостей. Зокрема, завдання із загартування та виховання навичок дотримуватись здорового способу житія мають самостійне оздоровче значення, і його реалізація передбачає спеціальну систему фізкультурно-гігієнічних заходів;

• удосконалення  будови тіла і формування постави. У  комплексі поставлених завдань  з метою оптимізації індивідуального фізичного розвитку передбачаються і конкретні завдання із вдосконалення будови тіла. Досконалі форми тіла певною мірою виражають досконалість функцій організму. Одним із виразів нормального фізичного розвитку людини є риси тілесної краси, які свідчать про її життєві сили і тому мають ще й естетичну цінність. Проте, прагнення надати тілу надто вражаючих форм виправдано лише якщо це не стає окремою метою, а підпорядковане інтересам всебічного розвитку особи, й основним життєво важливим якостям і здібностям. В окремих випадках завдання з регулювання м'язових об'ємів, ваги тіла, виправлення постави та ін. можуть мати і лікувальпо-профілактичний чи лікувально-корегуючий аспекти;

• забезпечення творчого довголіття як наслідок вирішення  попередніх завдань.

В єдності з реалізацією розглянутих специфічних завдань у процесі фізичного виховання вирішуються і загально-педагогічні — виховні завдання.

Виховні завдання

Виховні завдання, які покликаний вирішувати у процесі  фізичного виховання кожен педагог, повинні забезпечити соціальне формування особи, виховання членів суспільства, відданих його ідеалам, які відстоюють його інтереси.

Говорячи про  якості вчителя, К. Д. Ушинський відзначав, що педагог повинен бути не тільки викладачем, а, й насамперед, вихователем. Головне достоїнство гімназійного викладача він вбачав у вмінні виховувати учнів своїм предметом.

Реалізація виховних завдань сприяє втіленню віковічної мрії людства про гармонію у вихованні, якою вона представлялася кращим мислителям у різні часи та епохи.

Підготовку всебічно розвинених членів суспільства вважав метою виховання Фур'є. В новому світі, за його прогнозами, виросте нова людина, фізично розвинена, творчо активна, знайома з декількома ремеслами, основами наук і мистецтв.

Об'єктивною основою  органічного взаємозв'язку всіх сторін виховання є єдність фізичного і духовного розвитку людини.

Вирішення виховних завдань  передбачає:

• розвиток інтелекту й  утвердження життєвого оптимізму;

• патріотичне та моральне загартування молоді, виховання волі;

• виховання любові до праці;

• розширення сфери естетичного  впливу навколишнього середовища на особу.

Інтелектуальний розвиток учнів  у процесі фізичного виховання

Вчені різних профілів не раз  стверджували, що інтелектуальний розвиток вимагає відповідного фізичного  стану, а відомий український педагог В. О. Сухомлинський підкреслював, що інтелектуальне багатство особи (поряд з моральним та естетичним) залежить від гармонії фізичного розвитку, здоров'я і праці.

Зв'язки фізичного виховання  з розумовим різнобічні. Насамперед, роздумана шкільна система фізичного виховання може бути надійним підґрунтям високого рівня розумової працездатності протягом всього навчального дня. В перспективі систематичні заняття фізичними вправами позитивно позначаються на творчому інтелектуальному довголітті.

система знань, що постійно розширюється в багаторічному процесі фізичного  виховання, набуває все більшого загальноосвітнього значення і сприяє витку інтелекту учнів та збагаченню їх спеціальними фізкультурними знаннями. Сучасна освічена, та й просто культурна людина немислима без ґрунтовних фізкультурних знань.

Освітня суть фізичного  виховання тісно пов'язана і  з вихованням пізнавальної активності і таких якостей розуму як допитливість, динамічність, гнучкість і гострота, для чого у фізичному вихованні немало можливостей. Реалізуючи ці можливості, необхідно поряд з передачею знань оптимізувати пізнавальні процеси безпосередньо в ході занять фізичними вправами, спонукаючи учнів до осмислення рухових завдань, їх аналізу і корекції. При цьому використовуються наочні посібники, тренажери, ТЗН, різні способи зворотної інформації, моделювання параметрів рухів на макетах, прийоми взаємонавчання, ігровий і змагальний методи. Активізуючи розумову діяльність учнів, слід використовувати завдання, що вимагають самостійного пошуку шляхів їх вирішення. Тут, зрозуміло, необхідно враховувати, що можливості пізнавальної активності залежать від віку тих, хто займається, обсягу і змісту засвоєних знань, досвіду практичного їх застосування і рухового досвіду взагалі. Тому, вирішуючи завдання інтелектуального виховання у процесі занять фізичними вправами, важливо поступово переходити від репродуктивної діяльності до продуктивного творчого мислення учнів, яке на вищих ступенях спортивної досконалості націлюється на пошук нових шляхів перевершення абсолютних досягнень.

Специфіка практичної діяльності у процесі виконання  фізичних вправ, ігор і змагань дозволяє вдосконалювати такі інтелектуальні здібності  учнів як аналіз, порівняння і проектування своїх дій. Вона фактично відтворює життєві ситуації, а тому має велике значення для розвитку дітей та підлітків і, не випадково, називається педагогами "лабораторією формування особистості".

Сенсорна діяльність суттєво  впливає на розвиток психічних процесів, що лежать в основі мислення. В дошкільному віці фізичні вправи та ігри допомагають дітям у вивченні рахунку, елементарних арифметичних дій, засвоєнні віршів і речитативів. Під впливом занять фізичними вправами розвивається рухова, слухова, зорова пам'ять, спостережливість і увага.

У свою чергу, інтелектуально розвинені учні досягають кращих результатів у фізичній культурі та спорті. Більше того, однією з причин неуспішності у фізичному вихованні  школярів є відставання в інтелектуальному розвитку.

Таким чином, у процесі  занять фізичними вправами педагог і учень повинні прагнути не до однобічного розвитку, а до гармонії розуму, душі і тіла. Історичним прикладом переваг такого підходу до виховання є перемога Афін над Спартою. Перші проповідували гармонію розвитку, другі — надавали перевагу лише тілесному розвитку.

 Мета фізичного  виховання витікає з основного  завдання виховання, яке полягає  в необхідності підготувати всебічно  розвинутих, активних та здорових  членів суспільства, які органічно  поєднує в собі гуманістичні  і загальнолюдські позитивні риси особистості, гармонію фізичного та психічного розвитку.

Завдання фізичного  виховання можна згрупувати в  наступні 3 групи:

1. Оздоровчі завдання, що  полягають у зміцнюванні опорно-рухового  апарату, формуванні правильно!' постави, нормалізації розвитку внутрішніх органів, у покращенні діяльності центрально!' нервової системи, загартовуванні організму

2. Освітні завдання, що  полягають у формуванні і удосконаленні  ру-хових умінь та навичок,  у придбанні знань в області  теорії, методики і організації фізичної культури і спорту.

3. Виховні заедания, що  полягають в удосконаленні рухових  якос-тей (сили, швидкості, витривалості, спритності та ін.), у зміцненні  вольових якостей (волі до перемоги, сміливості, наполегливості, мужності  та ін.), у покращенні психічних здібностей (уваги, па-м’яті та ін.), у вихованні позитивних моральних рис, прищепленні правильних естетичних смаків. Слід підкреслити, що реалізація вказаних вище оздоровчих, освітніх і виховних завдань фізичного виховання повинна здійснюватись у певному взаємозв’язку що по-требує їх комплексного вирішення.

Основним специфічним  засобом фізичного виховання  людини є фі-зичні вправи, то б  то рухові дії, які використовуються у відповідності з закономірностями фізичного виховання. В свою чергу  фізичні вправи є такими видами рухових дій, які спрямовані на реалізацію завдань фі-зичного виховання та підпорядковані його закономірностям. Тільки за допомогою фізичних вправ здійснюється спрямований вплив на людину з метою розвитку його фізичних і духовних здібностей.

Система фізичного виховання  керується наступними положениями  або принципами:

принципом зв'язку фізичного  виховання з практикою трудової і оборонно!' діяльності, що виражає  основну соціальну закономір-ність  фізичного виховання, його головну  службову функцію, яка полягає у підготовці людей до діяльності і життя; принципом всебічного розвитку особистості, що передбачає, по-перше, суворе дотримування єдності різних сторін виховання фі-зичних, розумових, моральних, трудових і естетичних якостей та, по-друге, (в більш вузькому плані) різнобічну фізичну підготовку; принципом оздоровчої спрямованості, який передбачає відпові-дальність робітників фізичного виховання перед державою, сус-пільством та родиною за стан здоров'я тих, хто займається фізич-ною культурою. Цей принцип передбачає також обов'язковість ме-дичного і педагогічного контролю за станом розвитку та здоров'я всіх, хто займається спортом. принцип свідомості і активності; принцип наочності;

• принцип доступності (з  цього принципу витікає дуже важлива вимога індивідуального підходу до тих, що займаються); принципом систематичності (що включає в себе правила послідов-ності: «Від відомого до невідомого», «Від простого і легкого до складного і важкого», «Від загального до часткового»);

• принципом  міцності (що вимагає слушного вивчення та освоения поточного матеріалу  перш, ніж переходити до наступного).

 №7   II. Тип, завдання  і побудова уроку. 

Місце уроку в системі  занять, доцільність обраного типу уроку, його відповідність етапові навчання. Чіткість формування завдань і їх доведення до учнів із погляду мотиваційного значення (спонукання учнів до навчання,

подолання труднощів, переконання  важливості матеріалу, що вивчається, підвищення інтересу до уроку). Відповідність структури уроку до його типу, завдань і змісту.

III. Навчальний матеріал (зміст) уроку. 

Відповідність змісту і  завдань до можливостей учнів, їхнього  рухового досвіду. Зв'язок матеріалу  уроку із засвоєним раніше. Наявність  і своєчасність перевірки якості засвоєного, достатності зусиль для усунення виявлених помилок. Забезпечення міцності засвоєння матеріалу. Доцільність і конкретність заданих додому завдань, їх посильність. Дозування фізичних навантажень. Обгрунтованість фізичних навантажень і способів їх регулювання з позиції вирішення поставлених завдань.

IV. Методи навчання  і виховання. 

Уміння вчителя обирати  необхідні методи, враховуючи завдання уроку, особливості навчального  матеріалу, умови проведення занять, етап навчання, підготовленість учнів, їх вік і стать. Наявність елементів самостійного пошуку і творчих зусиль учнів. Зв'язок навчання і виховання в кожному конкретному епізоді та уроці загалом.

Оцінюючи використання методу слова, враховують:

• точність і логіку викладу, його образність, пізнавальну і виховну цінність розповіді;

• чіткість визначення призначення  того, що вивчається, переконливість обгрунтування вимог до процесу навчання і його результатів, прагнення залучити учнів до пояснення;

• характер і форму  запропонованих учням завдань, їхню доцільність і доступність формулювань;

• уміння педагога вести  бесіду, спрямовувати обговорення, підсумовувати;

• доцільність кількості  та змісту вказівок, спонукання учнів  до творчої активності через вказівки, їхню своєчасність, авторитетність, роль у навчанні та вихованні;

• уміння вчителя керувати розбором ігор та інших колективних  дій учнів;

• дотримання прийнятої  термінології, забезпечення правильних команд і їхнє виконання, уміння варіювати  силу та інтонацію голосу, використовувати самопідрахунок, самоприклади, самопроговорювання;

• доступність пояснення  техніки;

• об'єктивність усних  оцінок, їхню своєчасність і форму  виголошення, участь в оцінюванні учнів. Під час використання методів демонстрації оцінюється:

• своєчасність прямої демонстрації, її доцільність і достатність повторень, шляхи попередження сліпого копіювання;

• підготовка учнів до демонстрації, місця спостережень та їх зміни;

• використання слухового, зорового і м'язового сприйняття для створення повної уяви про вправу;

• вплив різних способів демонстрації на успіхи у навчанні;

• використання звукової і світлової сигналізації га музичного  супроводу для регулювання процесу засвоєння темпу, ритму, стимулювання емоційного стану, вміння обирати музичні твори, керувати виконанням вправ під музику.

Оскільки у процесі  проведення занять методи слова і  демонстрації використовуються разом, оцінюють ефективність їх поєднання. Під час використання методів вправи оцінюють:

• їхню доцільність із позицій величини навантаження, впливу на ефективність вирішення освітніх, оздоровчих і виховних завдань, поєднання з методами слова і демонстрації;

• відповідність обраних  методів до етапу навчання, фізичного  і психічного стану учнів;

• доцільність обраного варіанту навчання (загалом чи частинами);

• уміння вчителя своєчасно  виявити і виправити помилки;

• ефективність підібраних підвідних і підготовчих вправ;

• ефективність використання ігрового і змагального  методів, стиму­лювання творчої активності та свідомості учнів;

• уміння сформувати команди, розподілити ігрові ролі, доступно викласти зміст ігор і правила їх проведення;

• здатність  учителя застосувати ігровий  і змагальний методи для

виховання учнів.

V. Аналіз стилю  діяльності педагога передбачає  відповідь на два питання. Перше  питання: наскільки зміст і структура уроку відповідають прин­ципу розвиваючого навчання, а саме:

• уміння вчителя  ставити завдання, які стимулюють інтерес учнів до уроку;

• відповідність  фізичного, психічного і інтелектуального навантажен­ня можливостям учнів;

• співвідношення репродуктивної і творчої навчальної діяльності учнів;

• співвідношення засвоєння навчального матеріалу  на уроках і в само­стійних позаурочних  заняттях; інструктивна спрямованість уроку;

• співвідношення контролю, аналізу й оцінки діяльності учнів з боку вчителя і взаємної критичної оцінки, самоконтролю, самоаналізу і самооцінки учнів;

• співвідношення спонукання учнів до діяльності шляхом комента­рів, що викликають позитивні  відчуття у зв'язку з виконанням ро­боти, установок, що стимулюють інтерес до занять, і шляхом при­мусу (різкі зауваження, нотації, нагадування про оцінку тощо);

• досягнення педагога в розвитку допитливості, спостережливості, мисленневої активності, ініціативи, самостійності та почуття від­повідальності  за свої дії, навичок самоконтролю і самооцінки. Друге питання: які особливості самоорганізації вчителя, тобто:

• підготовленість  учителя до уроку (володіння змістом  і структурни­ми компонентами уроку);

• робоче самопочуття  вчителя на початку уроку й  у процесі його про­ведення (зібраність, наполегливість у вирішенні завдань, оптиміс­тичність, педагогічна винахідливість тощо);

• педагогічний такт учителя, його мовна і рухова підготовка, вміння справляти приємне враження;

• психологічний  клімат у класі, збереження вчителем керівної ролі на уроці;

• уміння контролювати й оцінювати роботу помічників.

VI. Аналіз організації  пізнавальної діяльності учнів  та їхньої пове­дінки на уроці  передбачає відповідь на питання:  наскільки на уроці були забезпечені  умови для продуктивної роботи учнів і їх активність, а саме:

• розуміння учнями поставлених завдань;

• як учитель  досягав осмислення учнями навчального матеріалу;

• які установки  використовувались і в якій формі (переконання, навіювання);

• як досягалися стійкість і зосередженість уваги учнів, їхня підготов­леність до уроку;

• як актуалізувався попередній досвід учнів у процесі вивчення ново­го матеріалу;

• за допомогою  яких прийомів і форм роботи досягає  вчитель актив­ності учнів, їхньої самостійності;

• якого рівня  розуміння навчального матеріалу досягає вчитель від учнів;

• рівень особистої  відповідальності учнів за якість та ефективність навчальної роботи;

• прагнення  учнів до вирішення проблемних ситуацій, оволодіння знаннями, вміннями, навичками  здійснювати самоконтроль, само­оцінки, взаємооцінки;

• прагнення  учнів зрозуміти значення засвоєного і використати його у власній руховій діяльності;

• інтерес учнів  до власного розвитку, успіхів та рівень їхньої відпові­дальності за власний фізичний стан;

• емоційний стан учнів.

VII. Результати уроку:

• реалізація плану  уроку, його завдань, рівень засвоєння навчального матеріалу;

• виховне й оздоровче значення уроку;

• обгрунтованість  і ефективність змін, внесених у  запланований зміст і організацію уроку;

• емоційне тло  уроку. VIII. Висновки і пропозиції:

• оцінка якості уроку загалом;

• що було нового, оригінального на уроці;

• вади змісту, організації та методики проведення уроку;

• шляхи усунення хиб і помилок учителя.

Схема педагогічного аналізу уроку  фізичної культури за його частинами

Педагогічний аналіз

уроку фізичної культури в класі, школи _ Учитель _ Дата проведення _ Місце проведення Кількість учнів за списком _ займались

1. Підготовча  частина

• Правильність постановки завдань уроку, їхня конкретність, від­повідність підготовленості учнів і умовам проведення занять, зв'я­зок із завданнями попередніх уроків.

• Спосіб і ефективність донесення завдань уроку до свідомості уч­нів, їхня психологічна підготовка до його проведення.

• Кількість, ефективність, оригінальність вправ, їхня відповідність матері­алу основної частини за характером та інтенсивністю, оцінка дозуван­ня вправ. Наявність спеціально підготовлених вправ, їхня достатність.

• Ефективність педагогічного керівництва класом із боку вчителя (мето­ди організації, команди, демонстрація, слово, грамотність мовлення).

• Наявність  необхідних частин розминки (загальної, спеціальної, інди­відуальної).

• Доцільність  використаних способів виконання вправ.

• Вимоги вчителя  щодо правильності виконання вправ учнями.

• Доцільність  використання площі, обладнання та інвентаря.

2. Основна частина  уроку

• Доцільність  використаних учителем методів і  методичних при­йомів, підготовчих  і підвідних вправ для засвоєння запланованої рухової дії.

• Знання вчителем техніки запланованої до вивчення вправи та його уміння бездоганно виконати її.

• Ефективність запланованої та реально виконаної  кількості повто­рень вправ, передбачених змістом уроку.

• Теоретична підготовка учнів на уроці.

• Реалізація принципів  доступності та індивідуалізації, міцності та прогресування, свідомості та активності на уроці.

• Дотримання заходів  безпеки під час виконання вправ.

• Реалізація вимоги щодо вдосконалення фізичних якостей  на уроці. Зв'язок цієї роботи зі змістом  навчального матеріалу. Відповідність  параметрів навантаження поставленим завданням.

• Використання на уроці тренажерів, нестандартного обладнання, опосередкованої наочності, навчальних карток.

• Щільність  основної частини уроку та її емоційність.

3. Заключна частина

• Доцільність  використаних засобів для вирішення завдань заключ­ної частини.

• Уміння вчителя  підсумовувати урок, оцінювати діяльність учнів, націлювати їх на подальше самовдосконалення.

• Зміст домашнього завдання, його цінність для учнів  і їх інтерес до виконання. Чи є  домашні завдання часткою системи  самостійної роботи учнів?

4. Оцінка компонентів уроку, що стосуються всіх його частин

• Оздоровча і виховна цінність уроку.

• Емоційність уроку й інтерес до нього учнів.

• Спосіб взаємодії  учнів та вчителя на уроці.

• Доцільність  і ефективність відхилень від передбаченого плану уроку.

• Оцінка якості підготовки місць, занять, їхній санітарно-гігієнічний стан, матеріальне забезпечення.

• Спортивна  форма учнів.

• Зовнішній  вигляд і психологічний стан учителя, манера його по­ведінки.

• Активність учнів, їх зацікавленість власним розвитком, старанність.

• Реалізація на уроці міжпредметних зв'язків.

Звертаємо увагу  на те, що аналіз уроку не повинен  містити простих від­повідей  на поставлені у схемі питання, як це робиться, наприклад, під час заповнення анкети. Аналіз вимагає творчого осмислення зафіксованих під час уроку фактів, їх теоретико - методичної оцінки, що допоможе виявити причини успіхів і невдач, накреслити шляхи подальшого вдосконалення педагогічної майстерності вчителя.

Досвід показує, що кращі вчителі систематично контролюють свою діяль­ність, оцінюють проведення різних форм занять, і особливо уроків, формуючи робочі схеми їх аналізу. Для прикладу наводимо дослівно таку схему, запро­поновану вчителем фізичної культури Шумської СШ Тернопільської області В. Кирилюком ("Фізичне виховання в школі". — 1998. — № 4. — С. 20).

"У практиці  роботи школи важлива роль  належить внутрі шкільному кон­тролю  за станом навчально-виховного  процесу з усіх навчальних  предметів. Цей контроль здійснюють  директори шкіл, а також заступники з навчальної роботи. Вони, зазвичай, не фахівці з фізичної культури і невпевнено почува­ють себе при аналізі і оцінці якості уроку з фізичної культури. Саме тому вони досить рідко відвідують такі уроки, отже, і контролюють стан та якість навчально-виховного процесу з фізичної культури. Переважно це негативно відбивається на навчально-виховній роботі з дітьми. Та і вчителі фізичної культури у багатьох випадках не розуміють, яким він, урок фізичної культу­ри, має бути".