Здійснення сімейних прав і виконання сімейних обов’язків

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Здійснення сімейних прав і виконання сімейних обов’язків

Здійснення сімейних прав — це реалізація учасниками сімейних правовідносин тих можливостей, які закладено у належних їм суб’єктивних сімейних правах. У цілому сімейні права здійснюються на тих самих засадах, що й інші суб’єктивні цивільні права і обов’язки, але мають низку особливостей, які виявляються у тому числі і в процесі їх здійснення та виконання.

Деякі права учасників сімейних правовідносин є одночасно і їхніми обов’язками. Ця ознака є найбільш характерною для батьківського правовідношення: батьки не лише мають право на особисте виховання дитини (ст. 151 СК), але й зобов’язані виховувати дитину з врахуванням інтересів дитини, поважаючи права дитини та її людську гідність (ст. 155 СК).

Порядок здійснення сімейних прав залежить від характеру суб’єктивного права. Одні права, зокрема право на усиновлення дитини, здійснюються шляхом вчинення управомоченою особою активних дій; інші права, наприклад, право на одержання аліментів, реалізуються шляхом пред’явлення відповідних вимог до зобов’язаних осіб; деякі права (наприклад право батьків на виховання своєї дитини) передбачають і можливість вчинення активних дій, і пред’явлення вимог до самої дитини та до третіх осіб, і утримання від певних дій.

Більшість сімейних прав та обов’язків нерозривно пов’язані з особою їх носія. Як наслідок, такі сімейні права та обов’язки не можуть бути передані іншим особам. Приміром, неможливо передати іншій особі право на одержання аліментів або покласти на іншу особу обов’язок з їх виплати.

Загальне правило про те, що учасник сімейних правовідносин здійснює свої права і виконує сімейні обов’язки самостійно, має певні винятки. Зокрема, сімейні права дитини чи особи, дієздатність якої обмежено, можуть здійснювати батьки, опікун, піклувальник (ч. 1 ст. 14 СК). Сімейні обов’язки особистого немайнового характеру недієздатної особи припиняються у зв’язку з неможливістю виконання, а майновий обов’язок за її рахунок виконує опікун (ч. 2 ст. 15 СК). Якщо в результаті психічного розладу, тяжкої хвороби або іншої поважної причини особа не може виконувати сімейний обов’язок, вона не вважається такою, що ухиляється від його виконання.

Низка сімейних прав та обов’язків здійснюється та виконується під контролем органу опіки та піклування. Так, відповідно до ч. 2 ст. 177 СК батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав:

1. укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;
2. видавати письмові зобов’язання від імені дитини;
3. відмовлятися від майнових прав дитини.

Учасники сімейних правовідносин можуть домовитися між собою про порядок здійснення належних їм прав та обов’язків. Наприклад, на відміну від попереднього, нове сімейне законодавство передбачає можливість батьків укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов’язків тим із них, хто проживає окремо від дитини (ч. 4 ст. 157 СК).

Невиконання або ухилення від виконання сімейного обов’язку може бути підставою для застосування наслідків, встановлених сімейним законодавством або договором сторін. Скажімо, у разі невиконання одним із батьків свого обов’язку за договором про сплату аліментів на дитину, аліменти з нього можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса (ч. 2 ст. 189 СК). Ухилення батьків від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення їх судом батьківських прав (ст. 164 СК).

Захист сімейних прав та інтересів

Захист сімейних прав має місце тоді, коли суб’єктивні сімейні права порушуються, не визнаються або оспорюються. Суб’єктами права на захист сімейних прав та інтересів є самі учасники сімейних відносин. Водночас, учасниками цих відносин можуть бути й такі особи, які визнані судом недієздатними або мають обмежений обсяг дієздатності.

Сімейне законодавство покладає обов’язок щодо захисту сімейних прав та інтересів таких осіб на інших громадян. Так, відповідно до ст. 154 СК, захист прав та інтересів дитини здійснюють її батьки. Якщо ж суб’єктивні права дитини порушують її законні представники, в т.ч. її батьки, то дитина може самостійно звернутися за захистом своїх прав до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, а по досягненні 14 років — до суду (ст. 18, ст. 152 СК).

На захист порушених прав учасників сімейних правовідносин у передбачених законом випадках можуть виступати органи опіки та піклування і прокурор. Наприклад, орган опіки та піклування і прокурор мають право звернутися до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним, якщо захисту потребують права та інтереси дитини, особи, яка визнана недієздатною, або особи, дієздатність якої обмежено (ст. 42 СК).

У межах юрисдикційної форми захисту сімейних прав існує адміністративний порядок (шляхом звернення із заявою до органу опіки та піклування) і судовий порядок.

Адміністративний порядок захисту сімейних прав означає вирішення сімейно-правових спорів органом опіки та піклування на підставі заяви учасника сімейних відносин. Наприклад, за заявою матері, батька дитини орган опіки та піклування визначає способи участі у вихованні дитини та спілкування з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї. Загальні засади участі цього органу в захисті сімейних прав визначені у ст. 19 СК. Звернення за захистом до органу опіки та піклування не позбавляє особу права на звернення до суду. Рішення органу опіки та піклування є обов’язковим до виконання, якщо протягом десяти днів від часу його винесення заінтересована особа не звернулася за захистом своїх прав до суду. Виняток з цього правила передбачений ч. 2 ст. 170 СК: у виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя або здоров’я дитини, орган опіки та піклування або прокурор мають право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків. У цьому разі орган опіки та піклування зобов’язаний негайно повідомити прокурора та у семиденний строк після постановлення рішення звернутися з позовом про позбавлення батьків чи одного з них батьківських прав або про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення батьківських прав.

Важливою новелою сімейного законодавства України є ч. 1 ст. 18 СК, яка встановлює, що кожен учасник сімейних відносин, який досяг 14 років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу.

Засобом судового захисту сімейного права (інтересу) в більшості випадків є позов. Проте деякі суб’єктивні сімейні права захищаються в порядку окремого провадження, де засобом захисту є заява. Так, заява про встановлення факту батьківства померлого чоловіка, який за життя визнавав себе батьком дитини, проте не перебував у шлюбі з матір’ю дитини, може бути подана особами, зазначеними у ч. 3 ст. 128 СК, і буде розглядатися за правилами глави 6 розділу 4 ЦПК України.

Особливістю судового захисту сімейних прав є те, що багато категорій сімейно-правових спорів вирішуються за участю органів опіки та піклування. Відповідно до ч. 4 ст. 19 СК, участь цього органу є обов’язковою при розгляді судом усіх справ, пов’язаних із вихованням дитини, спорів щодо визначення місця проживання дитини, справ про позбавлення батьківських прав і поновлення у батьківських правах.

Способи захисту сімейних прав та інтересів визначено у ч. 2 ст. 18 СК:

1. встановлення правовідношення;
2. примусове виконання добровільно не виконаного обов’язку;
3. припинення правовідношення, а також його анулювання;
4. припинення дій, які порушують сімейні права;
5. відновлення правовідношення, яке існувало до порушення права;
6. відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якщо це передбачено СК або договором;
7. зміна правовідношення;
8. визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.

До   вимог,   які   випливають   із   сімейних   правовідносин,   позовна   давність застосовується лише у випадках, встановлених законом. СК передбачає 4 випадки застосування інституту позовної давності:

1. до вимоги про поділ спільного майна подружжя, заявленої після розірвання шлюбу, — 3 роки з дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення свого права власності (ч. 2 ст. 72 СК);
2. до вимоги про визнання батьківства — 1 рік від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство (ч. 2 ст. 129 СК);
3. до вимоги матері про внесення змін до актового запису про народження дитини — 1 рік від дня реєстрації народження дитини (ч. 3 ст. 138 СК);
4. до вимоги про визнання материнства — 1 рік від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися, що є матір’ю дитини (ч. 3 ст. 139 СК).

У всіх цих випадках позовна давність застосовується судом згідно з правилами ЦК України.

Провадження адвокатом справ, що випливають із сімейних відносин

Значна кількість справ, які сьогодні розглядаються українськими судами, так чи інакше пов’язана із сімейними правовідносинами.

Більшість із них — це справи про поділ спільного майна подружжя, стягнення аліментів на користь дітей або, навпаки, непрацездатними батьками з дітей, поділ житлової площі між членами сім’ї, розірвання шлюбу, визнання шлюбу недійсним, встановлення над дитиною опіки чи піклування, усиновлення дитини. Сучасна судова практика ставить перед адвокатом завдання вирішення низки нових актуальних питань сімейних спорів, наприклад: яким чином поділити не лише побутове майно, але й акції, паї чи частки в капіталі, або які особливості має шлюб, поділ майна, стягнення аліментів з іноземця. У відповідях на наступні питання цього посібника відображені основні особливості провадження з окремих категорій справ, що випливають із сімейних відносин, та висловлена думка щодо того, яку правову позицію по кожній із цих справ бажано обрати адвокатові.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                 Список використаних джерел 
1. Конституція України від 28.06.1996р. // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, N 30, ст. 141 
2. Цивільний кодекс України від 16.01.2003р. // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, NN 40-44, ст.356 
3. Сімейний кодекс України від 10.01.2002р. // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2002, N 21-22, ст.135 
4. Рішення Конституційного Суду України від 23 липня 2009р № 2-255/09 
5. М.М. Дякович. Сімейне право України: навчальний посібник. - Київ, 2009. 
6. З.В. Розумовська. Науково-практичний коментар до Сімейного кодексу України. - Київ, 2003р.