Зародження та розвиток соціології права

У річиші ідей та методів, сформульованих Дюркгеймом, рухався Л. Дюгі (1859-1928).

Право, на його думку, значно меншою мірою творіння законодавства. Насправді воно є постійним і довільним результатом багатьох соціальних чинників. З позиції соціології права Дюгі розцінював власність не просто як право, а як особливу соціальну функцію, відображену й закріплену у праві.

Дюгі є автором теорії "суспільної солідарності" ("соціальної взаємозалежності"), засадовою для якої є ідея "синдикалістської" держави, здатної успішно долати класові антагонізми. "Люди одного суспільства, — писав Дюгі, — пов'язані між собою, по-перше, тому, що вони мають спільні потреби, задоволення яких може бути забезпечене лише спільним життям (це солідарність або взаємозалежність за схожістю). З іншого боку, люди пов'язані одне з одним тому, що вони мають різні потреби та водночас різні здібності, внаслідок чого вони можуть надавати одне одному різні послуги й забезпечувати задоволення своїх різних потреб (це соціальна солідарність або взаємозалежність через поділ праці)".

Незважаючи на низку багатообіцяючих заяв та починань, справи з розвитком соціології права у Франції на початку XX ст. склалися не кращим чином.

Значно більших успіхів на цих теренах досягли юристи Російської імперії, серед яких було немало вчених, які народилися, навчалися або працювали в Україні. Власне російська традиція соціології права починається з праць С. Муромцева (1850—1910), відомого юриста, вченого, публіциста та земського діяча.

У другій половину 70-х років XIX ст. саме Муромцев першим надзвичайно послідовно розробив гармонійну соціально-наукову теорію права, репрезентовану у праці "Визначення та головний поділ права" (1879). Це було здійснено на кілька десятиріч раніше за Ерліха та Паунда.

1875—1884 роки — період професорської діяльності Муромцева у Московському університеті. У цей час він написав головні наукові праці, які принесли йому визнання й зробили його главою соціологічного напряму в російському правознавстві. Це "Нариси загальної теорії державного права" (1877), "Цивільне право Стародавнього Риму" (1883), "Рецепція римського права на Заході" (1886), "Що таке догма права?" (1884) та ін.

Згідно з характером та загальними завданнями соціології Муромцев висунув вимогу соціологічного вивчення права, спрямованого на відкриття загальних соціальних причин походження та розвитку права. Із соціологічної точки зору, правові відносини є окремим випадком суспільних відносин. Тому вироблення поняття права, вважав Муромцев, треба починати не з норм та правил, а з аналізу суспільних відносин, точніше, тієї їх частини, яку характеризують як правові відносини. Таким чином, замість сукупності юридичних норм під правом слід розуміти сукупність юридичних відносин або те, що називають правовим порядком. З цієї точки зору правові норми являють собою деякі атрибути правового порядку.

У складі розвиненого правопорядку Муромцев виокремлює два елементи: правові інституції, які визначають характер усього правопорядку загалом; розрізнені та нечисленні відносини, які являють собою зароджувані або ви роджу ва ні компоненти правопорядку.

Соціологічне вивчення права Муромцев протиставляв догматичному, метою якого було визнано суто підготовчу роботу, зорієнтовану на описування фактів цивільного права. На думку вченого, догма права є не наука, а "мистецтво" ("штукарство"), тобто це прикладна, техніко-допоміжна дисципліна. Догму права як систематизацію та класифікацію правового матеріалу можна успішно розробляти лише тоді, коли вона спирається на науково-об'єктивну теорію права, тісно пов'язану з соціологією. З точки зору Муромцева, теорія права можлива тільки як соціологічна дисципліна. У свою чергу, соціологічну теорію права як науку належить будувати у тісному зв'язку з історико-порівняльним методом.

На підставі загальної теорії права Муромцев висуває завдання створення прикладної дисципліни — політики права, мета якої має полягати в тому, щоб виробляти пропозиції щодо виправлення недоліків існуючого ладу. Догма та політика права як прикладні "мистецтва" для своєї успішної реалізації вимагають пізнання законів співіснування та спадкоємності різних правових явищ, тобто вимагають науки права у власному розумінні. У тлумаченні Муромцева соціологічне вивчення права є галуззю юридичної науки.

М. Ковалевський (1851 — 1916) народився у Харкові, освіту здобував у Харківському університеті на юридичному факультеті та у вищих навчальних закладах Берліна, Парижа, Лондона. Працював у Московському університеті з 1877 по 1887 рік. Він читав курси державного права європейських держав та історії іноземних законодавств. У 80-ті роки XIX ст. Ковалевський починає виступати як етнограф та соціолог, публікує працю "Історико-порівняльний метод в юриспруденції" (1880).

Після звільнення з Московського університету у 1887 р. за політичні погляди негайно виїхав за кордон. Читав лекції у культурних центрах Європи та Америки, співпрацював у російських та іноземних часописах. У цей період він написав та опублікував монографії "Нарис походження та розвитку сім'ї та власності" (1890), "Походження сучасної демократії" (чотири томи, 1895—1897), "Короткий огляд економічної еволюції та розподіл її на періоди" (1899), "Розвиток народного господарства у Західній Європі" (1899), "Економічне зростання Європи до виникнення капіталістичного господарства"

(сім томів, 1898 — 1914; томи з четвертого по сьомий було видано у Німеччині німецькою мовою), "Етнографія та соціологія" (1904), "Загальний перебіг розвитку політичної думки у другій половині XIX сторіччя" (1905), "Загальне вчення про державу" (1909), "Історія політичних вчень Нового часу" (1910), "Соціологія" (два томи, 1910).

Ковалевський — один із засновників Московського психологічного товариства, кафедри соціології при Психоневрологічному інституті у Петербурзі, Міжнародного соціологічного інституту та Російської вищої школи суспільних наук у Парижі.

Б. Кістяківський (1868—1920) народився у Києві. Навчався у Київському, Харківському, Дерптському та Берлінському університетах. У 1898 р. у Берліні захистив дисертацію "Суспільство та індивідуальність". 1901 р. у Гейдельберзі Кістяківський відвідував семінар відомого німецького правознавця Г. Еллінека (1851—1911), соціально зорієнтована філософія права якого дуже імпонувала йому.

Повернувшись з Німеччини, читав курс державного та адміністративного права у Московському комерційному інституті, викладав на юридичному факультеті Московського університету, в ярославському юридичному ліцеї, редагував часопис "Юридичний вісник", який став одним з найкращих наукових часописів Росії.

Захистивши магістерську дисертацію у 1917 p., Кістяківський став професором юридичного факультету Київського університету. А в 1919 р. його обирають академіком нещодавно заснованої Української Академії наук.

Філософські погляди Кістяківського близькі до неокантіанства, ідеї якого знайшли відображення в його соціології права. У соціології права він бачив науку, яка здатна наблизитися до найбільш адекватного пояснення феномена влади та способів функціонування влади у державі. Найповніше філософсько-соціологічні погляди Кістяківського репрезентовано у його книзі "Соціальні науки та право" (1916), до якої увійшли у дещо переробленому вигляді найкращі його статті, написані раніше.

Значний внесок у розвиток російської соціологічної та науково-правової думки зробив правознавець В. Хвостов (1868—1920). Він закінчив юридичний факультет Московського університету, в якому отримав ступінь магістра та доктора наук. З 1895 по 1911 та з 1917 р. читав у Московському університеті лекції з римського права.

До творчої спадщини В. Хвостова належать публікації з історії римського права ("Система римського права", "Історія римського права"), теорії права ("Загальна теорія права"), виборчого права

("Значення та право народного представництва", "Виборче право"), політики ("Громадська думка та політичні партії"), етики ("Етюди з сучасної етики", "Моральнісна особистість та суспільство", "Етика людської гідності", "Етика Метерлінка", "Начерк історії етичних вчень"), соціології ("Соціологія. Вступ", "Теорія історичного процесу"), жіночої психології та етики ("Жінка напередодні нової доби. Два етюди з жіночого питання", "Участь жінок у розумовій культурі людства", "Психологія жінок. Про рівноправність жінок", "Жінка та людська гідність").

Праці Хвостова з римського права та його історії досі вважають одними з найкращих праць російських авторів на цю тему.

Дотримуючись неокантіанської філософської орієнтації, на той час дуже популярної філософської течії у Росії, Хвостов намагався поєднати філософські установки неокантіанців із соціологічним підходом до історії та права. Він визначав соціологію як вчення про соціальні зв'язки та соціальні закони, а також як вчення про найважливіші типи людського суспільства. На думку Хвостова, психічне примушування є найважливішим чинником соціального управління, якщо воно набуває нормативно-правового або морального характеру. На відміну від норм права, які охороняє держава і які завдяки цьому мають об'єктивний статус, незалежний від волі окремої людини, моральні норми є суб'єктивними й не підпорядкованими державному або суспільному контролю. Нерідко у зв'язку з цим виникають конфлікти між особистістю та суспільством. Щоб примирити ці конфлікти, потрібно робити ставку на ретельний соціологічний, соціально-психологічний та етико-правовий аналіз реальних соціальних потреб, інтересів, цінностей та різних соціальних норм.

Паралельно з формуванням російської традиції соціології права інтенсивно розвивалися порівняльно-історичні дослідження, які так чи так примикали до проблематики соціології права. Зокрема, слід відзначити праці академіка Петербурзької Академії наук, професора Оксфордського та Московського університетів П. Виноградова (1854—J925) ("Історичні засади англійського адміністративного права", "Римське право у середньовічній Європі" та ін.), а також праці С. Котляревського (1873—1940) ("Правові держави та зовнішня політика", "Конституційна держава" та ін.), М. Ковалевського, Ф. Тарановського.

Блискуче виявили себе у теоретичній сфері та у сфері прикладних соціологічних досліджень представники польської школи соціології права. Вони також багато в чому сприяли міжнародній координації та співробітництву різних шкіл соціології права.

Біля витоків польської соціології права стояв російський і польський юрист Л. Петражицький (1867—1931).

Він народився у Вітебській губернії. Навчався на медичному факультеті Київського університету, потім перейшов на юридичний факультет, по закінченні якого продовжив освіту в Німеччині. З 1898 по 1917 р. працював у Петербурзькому університеті. За його редакцією видавали збірник "Нові ідеї у правознавстві". Після Жовтневого перевороту емігрував до Польщі, працював на кафедрі соціології Варшавського університету.

Здійснюючи дослідження у галузі цивільного права під кутом зору відродження природного права, Петражицький ратував за створення нової науки у правознавстві, яка вивчає психічні особливості правового регулювання людської поведінки. Він намагався звести при родни чо-правове вчення (або вчення про бажане право) до особливої науки у вигляді політики права, ґрунтованої на психологічному вивченні права, тобто на психологічному дослідженні чинників та процесів мотивації людської поведінки та розвитку людського характеру. Петражицький вважав, що побудова наукової політики права (законодавчої політики) як самостійної наукової дисципліни, що слугує прогресу та вдосконаленню існуючого правопорядку, має спиратися на методологічні розробки природничо-правових проблем.

У праці "Вступ до вивчення права та моральнісності. Основи емоційної психології" Петражицький писав, що існуючу систему юридичних наук, націлену на історичне та практично-догматичне вивчення діючого позитивного права, бажано й навіть необхідно доповнити побудовою науки політики права, яка має замінити попередню філософію природного права.

Вимога відродження природного права не означає, за його словами, визнання тих засновків, з яких виходили представники класичної школи природного права. За тих часів не існувало політики права як науки, тобто не було дисципліни, яка, базуючись на наукових принципах, будувала б систему науково обґрунтованих політико-правових положень. Створення такої науки — справа майбутнього, а найпершою умовою для успішного руху до цього майбутнього є з'ясування природи засновків та методу політико-правового мислення. Таке з'ясування має розпочинатися з критичного самоаналізу, який виявляє, що право — це не тільки формальна система законів, а Й психічний чинник суспільного життя.

Дія права як психічного чинника полягає, по-перше, у збудженні або придушенні мотивів до різних дій та недіяння (мотиваційна або імпульсивна дія права), по-друге, у зміцненні та розвиткові одних нахилів та рис характеру, у послабленні та викорінюванні інших, тобто вона полягає у вихованні соціальної психіки відповідно до форми та змісту чинних правових норм (педагогічна дія права).

Згідно з цим завдання політики права полягає: (1) у раціональному вивченні індивідуальної та масової поведінки за допомогою врахування відповідної правової мотивації; (2) у вдосконаленні людської психіки, в очищенні її від злісних антисоціальних нахилів, у зміцненні нахилів протилежного типу.

Таким чином, політика права — це психологічна наука, теоретичним базисом якої є психологічне знання чинників та процесів мотивації людської поведінки та розвитку людського характеру, а також спеціальне вчення про природу та причинні властивості права (зокрема, вчення про правову мотивацію та вчення про правову педагогіку).

Можна заперечувати багато які положення соціально-психологічної теорії права Петражицького, але не можна ігнорувати ті загальновідомі факти, на яких він загострив увагу юристів. Йдеться про мотиваційні дії правових норм. Питанням про право як мотив людських дій займалися переважно криміналісти, які розв'язували його однобічно, з різким ухилом у кримінальний бік, оскільки мали справу переважно зі злочинцями. Теорія Петражицького вперше надала можливість повніше з'ясувати мотиваційну властивість права.

Соціально-психологічні ідеї Петражицького значною мірою вплинули на філософсько-правову, соціально-психологічну та соціологічну думку Росії, Польщі, Західної Європи та США. Зокрема, відомий німецький теоретик права неокантіанської орієнтації Р. Штам-мер (1856—1938) у своїй праці "Господарство та право з точки зору матеріалістичного розуміння історії" (1896) популяризував ідеї Петражицького.