Вчення просвітників про суспільство і державу

Вчення просвітників про суспільство і державу

У трактуванні  суспільно-політичної думки просвітників на Україні у XVIII ст. слід виходити з  того, що просвітницька філософія  відображала зрушення в суспільно-політичному  та економічному житті в Росії загалом. Неабияку роль зіграло західноєвропейське та американське просвітництво. Проте внутрішні суспільно-політичні та економічні процеси були живильним ґрунтом, на якому виростало вітчизняне просвіт­ництво, а тому створювалася своя політична думка для їх осмислення. У цих історичних умовах зростали антикріпос­ницькі та антисамодержавні ідеї, які становили суть соці­ально-політичної доктрини просвітництва. Активними твор­цями філософії просвітництва в Україні були Я. Козельський, С. Десницький, В. Каразін, П. Лодій та інші.

Перехід від  феодального до буржуазного суспільства  породжував потребу утвердження  “юридичного світогляду”, тобто права, закону як юридичної гармонії громадянина, його прав та свобод, що відповідало вимогам, суті та проблемам буржуазного способу виробництва в цілому. В умовах України просвітники проголошували феодально-крі­посницькі засади несправедливими, такими, що суперечать нормам права. А щоб теоретично обгрунтувати юридичний світогляд та юридичний спосіб мислення, вони поставили у центр концепцію “природного права”. Просвітницька ідео­логія стала ідеологією “вроджених прав” людини.

І тут виникла  складна проблема взаємовідносин між “природним станом” людини, з одного боку, і її суспільним станом та цивілізацією — з другого. Адже людина як істота природна діє згідно із вкладеними у неї природою законами та спонуканнями, але дуже часто вона не має жодної змоги задовольнити ці природні вимоги. За “природним правом” дається їй те, що вона не може осягнути в умовах суспільного стану. Створюється суперечність, з якої різними шляхами хотіли вийти просвітники. Скажімо, Ж.-Ж. Руссо закликав: “Повертайтесь до природи”. Але Д. Дідро, Ж.-Л. д’Аламбер вказували інший вихід: “Працюйте над розумним прими­ренням соціального з природним, цивілізації з природою!”. Українські просвітники дотримувалися позицій Д. Дідро та його однодумців. Я. Козельський виразив доволі грунтовно цю позицію. Визнаючи разом з Ж.-Ж. Руссо у далекій давнині епоху “натурального благополуччя” — “золотого віку”, в той же час він наголошував на тому, що натуральне благополуччя людського роду безповоротне, відстоював ідею прогресивності та непохитності “природного стану”.

Розвиваючи  концепцію “природного права”, українські просвітники утверджували тезу, за якою вкладені природою у людину закони — “природні права” —  є тією основою, від якої, за словами  Я. Козельського, як від коріння гілки  повинні виростати закони суспільства. За твердженням Я. Козельського, природно вкорінені і справедливі лише ті державні закони, які грунтуються  на “природних правах” людини. З таких теоретичних позицій просвітники розгля­дали питання про суперечність між “природними правами” людини і системою феодального суспільства, що породжувала потребу реформування, а точніше, зміни, перебудови на засадах розуму або природи.

На цій  же основі українські просвітники розвивали  думку про те, що правове вчення та мораль є основними факторами  вдосконалення людини та суспільства. Так, Г. Винський заявляв, що всі науки, навіть астрономія, є “тільки розкіш для розуму людського, одна мораль та політика йому необхідні”.

Важливе місце  у просвітницькій ідеології посідала до­говірна теорія держави та суспільства (теорія суспільного договору), яка мала різне політичне та практичне значення в трактуванні різними суспільними силами існуючого дер­жавного ладу — російського самодержавства. Просвітники використовували цю теорію для критики феодалізму, а Катерина II — для оправдання феодально-кріпосницьких відносин.

Феодально-абсолютистська інтерпретація суспільного до­говору  була крайнім продовженням властивого політичній думці XVII ст. розуміння його як теоретичного виправдання державної влади над людиною. Я. Козельський стверджував: ”Влада у суспільстві є не що інше, як право повеління над ним, яке грунтується на справедливому договорі”. У цьому трактуванні члени суспільства, за суспільним договором, не втрачають природних прав, бо, ставши у суспільстві грома­дянином, людина не перестає бути людиною і тим самим зберігає усі свої природні права як правову основу держави, суспільства в цілому. Народ і державна влада — рівноправні договірні сторони, а тому скасування договору й укладення нового цілком допустиме.

У руслі просвітницької інтерпретації суспільного договору Я. Козельський, В. Капніст, П. Лодій, В. Каразін, хоч і були радикальні, проте не вважали бажаним революційне перетворення суспільства, а прагнули йти шляхом реформ. Усе ж бо лихо походить від недостатнього розуміння основ людських відносин. А якщо розуміти та усвідомити їх, то можна здійснювати зміни в дусі справедливості. У процесі просвіти можуть відбутися зміни у свідомості дворянства, а це матиме вплив на самодержця, який буде змушений провести реформи. Освіта і моральний осуд громадською думкою деспотичних порядків — ось засоби боротьби за утвердження суспільного договору.

Просвітники зводили будівлю свого суспільного  ідеалу на основі ідей свободи, рівності та власності. Свобода — це прагнення усіх поневолених у різні часи. Але просвітники практикували цю ідею крізь призму умов, відносин та вимог свого часу. Адже канонізована традицією, суворо регламен­тована поведінка людини за умов феодалізму в новий час змінила сутність волевиявлення особи на основі раціональ­ного осмислення дійсності. У цьому контексті П. Лодій зазначав, що громадянська свобода — це “по наведенню розуму самовільне визначення самого себе у діянні… Гро­мадянська свобода є незалежність від влади законодавчої у здійсненні таких дій, які сприяють досягненню власної своєї цілі й приватного свого блага, якщо тільки оте здійснення дій не противне цілі держави”. Свобода — це насамперед вільна конкуренція приватних інтересів, що цілком добре вкладалося у систему відносин XVII ст.

Просвітницька інтерпретація поняття рівності полягала у визнанні рівності людей перед законом, відповідно знищення класових (станових) привілеїв, але не самих класів. “Людина через громадянський стан замість загубленої натуральної рівності набуває рівності моральної та законної,— підкрес­лював Я. Козельський.— і, будучи натурально не рівною силою чи розумом другій, стає рівною за договором і по праву”. Проблема рівності трактувалася згідно з вимогою, за якою перед законами природи усі рівні, а на основі останніх формуються громадянські закони, перед якими також усі рівні.

У просвітницькій ідеології політична свобода  та рівність органічно пов’язувалися з правом власності. Право власнос­ті — це природне право, яке нікому не дарується і ні від кого не віднімається, це — рівне для всіх право вільно здобувати та володіти власністю. Права свободи, рівності та власності між собою пов’язані таким чином, що порушення права свободи чи рівності призводить до порушення права власності, і навпаки. У світогляді українських просвітників власність трактувалася як святиня. Формулюючи “правило загальне про власне майно (маєток)”, Я. Козельський писав: “…Не годиться турбувати нікого у його маєтності ніяким чином”. Водночас по-різному дивилися просвітники на пи­тання про розміри власності. Одні виступали проти рівності власності, а інші захищали цю тезу.  Погоджуючись із Ж.-Ж. Руссо, Я. Козельський зазначав: “Мені здається, що вельми некорисні великі відмінності у достатках людських у суспільствах, а краще їм бути посередніми так, щоб одні люди не могли заважати та пригнічувати других, а другі не мали причини багато раболіпствувати”,

У суспільно-політичній думці українського просвітництва  постало дуже важливе питання  співвідношення егоїзму і “розумного егоїзму”. У природному стані людина є природ­женим індивідуалістом, егоїстом. Увійшовши у громадянське суспільство, людина свій природний егоїзм самообмежує в інтересах збереження миру, добра, розвитку. Отже, має місце, з одного боку, природою покладений принцип при­родної індивідуальності людини — самолюбство (егоїзм), а з другого — породжений громадянським станом принцип суспільної сутності людини — прагнення до загального добра, і на цій основі вимога обмеження егоїзму, егоїстичного свавілля. Мудрість полягає у тому, щоб розумно поєднати природне та суспільне начала. Але така єдність уже с чимсь вищим — доброчесністю, де етична і політична ідеї зами­каються: доброчесність замінює все, але її ніщо не може замінити. Я. Козельський підкреслював, що він доброчесність любить і поважає “вище усіх інших якостей”. “…Я побачив у ній,— писав мислитель,— безприкладну красу й не­оціненну користь й для цього стараюсь завжди жертвувати їй усіма моїми бажаннями і без найменшого винятку”. Доброчесність дає змогу вирішити світоглядні суперечності: природи і суспільства, особи і суспільства, розуму й чуттєвих пристрастей. Уся справа полягає в тому, щоб досягнути доброчесності у масштабі всього суспільства і на цій основі перебудувати його, щоб ні суспільство для своїх членів, ні члени для суспільства не були тягарем, тобто щоб поєд­нувалася особиста вигода кожної людини із загальною вигодою усіх.

Ці вимоги були покладені в основу концепції перебудови державно-політичного устрою. Позиції просвітників мали специфічні особливості, але всі вони сходилися на тому, що вирішальну роль відіграють закони, які спрямовуються на досягнення загального блага. І тут не має особливого значення державна форма правління — монархія, республіка чи самодержавство, лиш би були розумні, законні правителі. Скажімо. Я. Козельський схилявся до республіки, бо тільки “при республіканському правлінні загальна вигода є базисом усіх людських доброчесностей та законодавства”. Можлива й монархія, але заснована на законах, спрямованих на загальнонародне благо. У своїй програмі перебудови держави С. Десницький, хоч і не обмежував серйозно монарха у здійсненні законодавчої влади, все ж ставив вимогу зміцнити орган народного представництва — сенат, члени якого повинні були користуватися рівними правами і відстоювати загальнонародні інтереси. “Дворянству… у засіданні вкупі з різночинцями у сенаті не доходити згоди причини немає. У них у всіх не приватний інтерес, а цілої вітчизни вигода та добро повинні завжди за головне правило, поставлені бути”. Сенат як орган народного представництва повинен обиратися із землевласників, купців, ремісників, духівництва та інтелігенції, котрі мають відбивати загальнонародні інте­реси. С. Десницький вимагав незалежності та незмінюваності судів, рівності усіх перед кримінальним судом, а також створення суду присяжних, впровадження місцевого само­врядування. В. Каразін, наприклад, як державний ідеал висував монархію, керовану обов’язковими законами, які б гарантували усім право “насолоджуватися цілком життям”.

Цієї ж думки дотримувався П. Подій, зазначаючи, що “корінні закони існують й судочинство відбувається за непохитними законами”. Вимога утвердження міцного зако­нодавства та справедливого правосуддя спрямовувалася проти свавілля й привілеїв. Правові засади і дотримання справед­ливих законів — загальнообов’язкова вимога для всіх, бо лише за таких умов можливе виховання з егоїстичного індивіда доброчесної особи. Хоч такі побажання благородні й прогресивні, але тогочасна соціальна дійсність не оправдовувала надій на їх здійснення.

Отже, просвітницька  думка в Україні у XVIII ст. роз­вивалася у руслі вимог суспільно-політичного  життя, осмис­лювала найгостріші і  найважливіші проблеми. Важливим надбанням  були розробка світського “юридичного світо­гляду”, у центрі якого стала людина як самоціль: особиста свобода та юридична рівність є основою розвитку світської особи. Така концепція була явно опозиційною щодо пану­ючих самодержавно-кріпосницьких відносин.

.1. Давні уявлення  про конфліктність буття

Історія розвитку людства з найдавніших часів  до наших днів за­свідчує, що конфлікти  завжди були і будуть.

Сучасним  управлінцям і спеціалістам різного  профілю необхідні знання в галузі конфліктології управління та профілактики конфлік­тів, тому важливо в наш  час вивчати основи конфліктології. Проб­леми конфліктології, конфліктних ситуацій завжди цікавили науковців, політиків, практиків, народ.

Науки будь-якого  профілю (філософія, історія, культура, політо­логія, світові релігії) оперують поняттями конфлікту через поняття добра і зла, порядку і хаосу. Наприклад, історики прагнуть виявити причини розвитку й занепаду держав, глибоких криз і тривалого розквіту в житті окремих народів, адже всі ці процеси відбуваються проблемно, конфліктно.

Над природою конфліктів уже замислювалися давньогрецькі фі­лософи. Анаксимандр (бл. 610-547 рр. до н. е.) твердив, що речі вини­кають із постійного руху "апейрону" — єдиного матеріального на­чала, що приводить до виокремлення з нього протилежностей, а це означає, що воно конфліктне.

Античний  філософ Геракліт (бл. 530-470 рр. до н. е.) вважав, що у світі все народжується через ворожнечу і розбрат, що єдиний за­кон, який панує в Космосі, — це війна — батько і цар усього. Це пер­ша спроба дати позитивне трактування боротьби у процесі суспіль­ного розвитку через проблемність і конфліктність.

У середні  віки Фома Аквінський (1225-1274) висунув  думку, що війни допустимі в житті  суспільства, тобто конфлікти є  об'єктивною реальністю.

Еразм Роттердамський (1469-1536) вказував на наявність власної  логіки конфлікту, який, розпочавшись, втягує в орбіту свого впливу нові й нові сили. Зокрема, він писав, що "війна солодка для тих, хто її не знає".

Френсіс Бекон (1561-1626) уперше глибоко проаналізував  причи­ни соціальних конфліктів в Англії. Ф. Бекон звертає увагу на кон­кретні заходи попередження конфліктів, зауважуючи, що на "кожен випадок хвороби" існують свої ліки. Крім політичних помилок в уп­равлінні Ф. Бекон називає і деякі психологічні чинники соціальних негараздів. Важливим засобом запобігання соціальним конфліктам він вважав мистецтво політичного маневрування, особливо слід звертати увагу на те, аби у невдоволених не знайшлося підхожого ва­тажка, який би міг їх об'єднати.

Іммануїл  Кант (1724-1804) вважав, що стан миру між  людьми, які живуть по сусідству, не є природним станом, природнішим  є стан війни або загрози, тобто  проблемності й конфліктності в системі геополітичних процесів.

Георг Гегель (1770-1831) писав, що основна причина  конфліктів коріниться в соціальній поляризації — між нагромадженим багат­ством, з одного боку, і змушеним працювати народом — з другого.

Чарльз Дарвін (1809-1902) запропонував теорію еволюції, основні ідеї якої виклав у праці "Походження видів шляхом природного від­бору, або збереження сприятливих порід у боротьбі за життя". Роз­виток живої природи здійснюється в умовах постійної боротьби за виживання, тобто постійного конфлікту, вважав він.