Тенденції соціального розвитку в Україні

 Більшість західних соціологів вважає, що радянське  суспільство носило закритий характер, йому була властива станово-статусна структура. Хоча, як уже зазначалося вище, закритим воно було швидше у сенсі політологічному, а за рівнем вертикальної мобільності  у певні періоди (особливо у період модернізації, коли дуже гострою була потреба управлінських кадрів) радянське  суспільство розвивалося настільки  динамічно, що з ним могло зрівнятися хіба що американське: у 30 —50-ті рр. у  соціальну мобільність СРСР і  США було залучено більше двох третин населення, а у 60-ті рр. XX ст. до 40 % службовців в обох країнах були вихідцями  із робітничого і селянського  середовища. В обох країнах на соціальну  мобільність найбільший вплив виявляли не походження та освіта батьків, а  власні досягнення молодих людей: добре  освічена дитина робітника чи селянина мала такі самі шанси для соціального  авансу, як і погано освічений нащадок  службовця, котрому допомагали батьки. Багато людей в радянські часи отримали освіту, підвищили своє місце  у соціальній ієрархії.

 Разом з тим, важко не погодитися, що радянському  суспільству була властива жорстко  фіксована ієрархія: соціальна структура  радянського суспільства, її склад  строго контролювалися партійними органами. Особливо пильно здійснювався контроль компартією за каналами вертикальної мобільності. Існували певні квоти  на прийом до лав правлячої партії і посідання керівних посад вихідців із певних соціальних та національних груп. Допускаючи певну свободу на початкових стадіях кар'єри, система  ставала тим жорсткішою, чим ближче особа просувалася до високостатусних  позицій. У радянській системі соціальної мобільності виключалася роль випадку, успіху, ринкової стихії. Просування визначалося  рішеннями вищих інстанцій. Соціальний організм поступово ставав малорухливим і закритим для переміщень.

 Різкі зрушення в масовій свідомості в 80-ті рр. XX ст., зумовлені горбачовською  політикою "перестройки", серйозно підірвали довіру населення до існуючих у Радянському Союзі принципів  формування і функціонування соціальної структури. Вони перестали виконувати свою стабілізуючу роль, що і привело  до розпаду СРСР.

 Як  показала практика, відсутність авторитетної еліти і сильного середнього класу  є одними із найголовніших проблем  українського суспільства. В стабільних суспільствах (СПІА, Англія, Франція  та ін.) вищий клас давно став спадковим. Україна ж тільки за період новітньої  історії пережила декілька значних  хвиль соціальних пертурбацій і  маргіналізації вищого класу. У період революції 1917—1920 рр. (у Західній Україні  в 1989 і 1944 рр.) із соціальної структури  були "вибиті" дворянство і буржуазія, які становили еліту суспільства. Нова еліта формувалася із нижчих верств, які, оминувши частину соціальних сходинок, — через середній клас — потрапили в еліту суспільства, туди, куди за нормальних умов вони ніколи б не ввійшли. Це ж саме можна сказати  і про винищення сталінським  режимому 30-х рр. XX ст. української  інтелігенції. Ті, що прийшли їм на зміну  за новим сталінським наказом, втратили багато базових якостей, притаманних  цій соціальній групі. Як і нова політична  та бізнес еліта, нова інтелігенція відірвалася  від того класу з якого вийшла, але не стала повноцінним представником  нового класу.

 Ще  одна хвиля маргіналізації настала  на початку 90-х рр. XX ст. Внаслідок  переходу українського суспільства  від соціалізму до капіталізму сталися  серйозні зміни в соціальній структурі. У середині 80-х рр. різниця між  бідними і багатими в нашій  країні була приблизно 6—7-ми кратною. За останні роки ця диференціація  стала набагато вищою. Протягом короткого  часу сформувався вищий клас власників (близько 3 %), а також низи суспільства (близько 70 % населення).

 Те, що одні заробляють більше за інших  — не є чимось обурливим. Ба, більше — країні, яка намагається позбутися  соціалістичної зрівнялівки потрібне сильне потрясіння, щоб вирвати людей  із летаргійного сну під гаслом "краще  за гривню лежати, ніж за десять —  бігти". І велика різниця в доходах  може відіграти стимулюючу роль. Однак, це стається лише у тому випадку, коли держава встановлює чіткі закони, які диктують однакові для усіх умови  соціального зростання. Наприклад, у проведених у 1979 і 1988 рр. соціологічними службами на замовлення Конгресу СІП  А дослідженнях платників податків, що мають власний бізнес, серед  іншого вивчалось таке питання: що сталося  у 1988р. з тими платниками, які у 1979р. опинилися у групі 20 % із найнижчими доходами. З'ясувалося, що за неповних дев'ять років 85 % із них піднялися  до груп із середніми і вищими доходами, а і6% виявилися серед тих, хто  має найвищі доходи! Ось які  можливості для соціальної динаміки створює ліберальна економіка.

 В Україні ж вирішальну роль у становленні  і розвитку приватного сектора економіки  відіграють тіньові фактори, найголовніший  з яких — використання владою свого  службового становища.

 "Нова  еліта" сформувалася зі старої  еліти, а також найрізноманітніших  вихідців із нижчих прошарків  суспільства: дисидентів, нових бізнесменів,  криміналітету тощо. На думку  сучасних російських соціологів  Володимира Добренькова й Альберта  Кравченка, новий вищий клас  в Росії склався із таких  груп населення: радянської номенклатури  — 70 %, тіньових комерсантів, які  почали свою бізнесову діяльність  ще за часів СРСР, а також  із різного роду кримінальних  елементів — і6 %; і ще і6 % становлять  різного роду "спритники", які  виявилися корисними або номенклатурі, або криміналітету. Мабуть, не  буде великою помилкою вважати,  що структура українського вищого  класу загалом така сама, як  і в російського.

 Більшість людей, які становили середній клас за радянських часів, здійснила низхідну мобільність і перетворилася  на бідноту. За дослідженнями Київського міжнародного інституту соціології, в і998 р. близько 90 % населення України  перебувало в дуже скрутному матеріальному  становищі: їм було складно купувати одяг і взуття, оплачувати комунальні послуги, а приблизно половині громадян України ледве вистачає грошей на їжу. До того ж, на відміну від старої бідноти (хворих на алкоголізм та різного  роду декласованих елементів), нові бідняки  є досить специфічним соціальним класом. Вони мають доволі високий  рівень освіти, володіють доволі престижними  професіями — вчителі, інженери. Ці люди опинилися серед бідноти  тільки за економічним критерієм. Саме ця верства і поставляє за межі України величезну кількість  економічних емігрантів, яких, за різними  даними на 2006 р. нараховується від 3 до 7 млн. осіб.

 Серйозною проблемою для України є відсутність  у ній сильного середнього класу. Наявність його в соціальній ієрархії розвинутих країн дозволяє їм зберігати  стійкість і стабільність. Адже тоді соціальне напруження спаде не стільки  завдяки силі репресивного апарату, скільки нейтральною позицією більшості. Середній клас демонструє нижчому класові  взірці діяльності і життєвого укладу, які цілком реальні для них  за певних умов. Якщо у США середній клас становить 70 % населення, у Німеччині  — 66 %, у Чехії — 37, у Польщі — 33, то в Україні — менше і0 % .

 Очевидно  правильніше буде сказати, що в сучасній Україні середній клас у традиційному для Заходу розумінні ще не склався  взагалі. Адже на Заході один із найголовніших  критеріїв при виділенні середнього класу — дохід — тісно пов'язаний з іншими характеристиками: рівнем освіти, професійної підготовки, місцем праці. В Україні нині рівень доходів  і стиль життя дуже різні. Єдиним критерієм, який можна використовувати  для виділення категорії населення  України, яка претендує на приналежність  до середнього класу, сьогодні є тільки рівень доходів. 
 
 
 

 Соціологічна  думка в Україні розвивається як частина світової. У її розвитку можна виділити три основні етапи: перший — з кінця 70-х рр. XIX ст. до 1918 р.; другий — від 1918 р. до кінця 80-х рр. XX ст. і третій — з кінця 80-х рр. XX ст. до наших днів.

 Перший  етап розвитку української соціології пов'язаний, насамперед, з діяльністю "Женевського гуртка" (Михайло  Драгоманов, Сергій Подолинський та ін.), а також таких видатних вчених, як Михайло Грушевський (1866—1984), Михайло  Туган-Барановський (1865—1919), Богдан Кістяківський (1868-1920). Для цього етапу характерним  є те, що українська соціологія перебуває  під впливом західної соціологічної  думки, а також те, що українські вчені не були фаховими соціологами  і займалися соціологічною наукою принагідно, в контексті своїх  філософських, історичних, правових чи економічних досліджень, вивчаючи тільки окремі проблеми суспільного життя. Жоден з українських вчених у  той час не створив власної  цілісної теорії.

 Представники "Женевського гуртка" (Михайло  Драгоманов, Сергій Подолинський та ін.), який називався так тому, що його учасники об'єдналися навколо українського часопису "Громада", який вони видавали у Женеві в 1878—1882 рр., виступали популяризаторами творів європейських соціологів.

 Михайло Драгоманов одним із перших не лише в українській, але й у російській суспільно-політичній думці в теоретичному плані і в розробці політичної стратегії сформулював основні  ідеали розвитку громадянського суспільства. У його розумінні, суспільство мало складатися з вільних, економічно і соціально забезпечених індивідів, діяти на основі громадської ініціативи й асоціації, мало поєднувати в собі приватні та колективні інтереси та розв'язувати суперечностей між ними — на засадах взаємоповаги, діалогу та компромісів, знаходячи суспільні цілі та завдання.

 Сергій  Подолинський — автор першої української  праці соціологічного характеру  — "Ремесла і хвабрики на Україні" (Женева, 1880).

 Михайло Грушевський захопився соціологією  перебуваючи в Парижі, куди його запросили в і903 р. читати лекції з історії України. У 1919 р. він  заснував у Відні Український  соціологічний інститут. Як професор Інституту викладав курс генетичної соціології і підготував свою основну  соціологічну працю "Початки громадянства (генетична соціологія)". Критикував марксистську теорію за ії претензії  на універсальність і однобічне  бачення джерела еволюції тільки в зміні економічних відносин. Вважав, що основною рушійною силою  еволюції є "змагання" індивідуалістичних та колективістських тенденцій. Наполягав, що дію усіх факторів соціального  розвитку врахувати неможливо тому, що всі вони є опосередковані впливом  свідомої людської волі на суспільний процес.

 Богдан  Кістяківський за українофільство  був вигнаний з чернігівської  гімназії, київського та харківського університетів. У 1896 р. виїхав за кордон. Вчився у Берлінському університеті під керівництвом відомого соціолога  Георга Зіммеля. Вважав, що автоматичне  перенесення природничо-наукового  мислення в соціологію не дозволяє пізнати особливості соціального  світу. Виступав з аналізом моральної  оцінки соціальних явищ, заперечуючи  класову доктрину марксизму. Велику роль у суспільстві відводив елементам  культури, які в стабільній спільноті  перетворюють владу й усі її атрибути в елементи суспільної свідомості. Якщо ж цього не відбувається, то в суспільстві переважає правовий нігілізм, який призводить до соціальних збурень.

 Другий  етап розвитку української соціології охоплює період від листопада 1918 р. до початку 90-х рр. XX ст. У листопаді 1918 р. відбулося академічне оформлення української соціології: була створена Всеукраїнська академія наук, у структурі  якої діяла кафедра соціології (керівник — Богдан Кістяківський). Початок 90-х  рр. XX ст. — час занепаду Радянського  Союзу і початок якісно нового етапу у розвитку українського суспільства. У цей час утворюються дві  течії в українській соціологічній  науці — соціологія в УРСР і  українська соціологія в еміграції.

 В УРСР у 20-і рр. відбувається інституціоналізація  соціології, наука набуває статусу  соціального інституту. Поряд з  уже згаданою кафедрою соціології в  межах ВУАН, Михайлом Гру-шевським, після його повернення в УРСР у 1924 р. було відкрито секцію методології  і соціології при науково-дослідній  кафедрі історії України. Функції  соціологічного інституту фактично виконувала утворена наприкінці 1925 р. "Асоціація культурно-історичного  досліду". З кінця 20-х — початку 30-х рр. в УРСР перемагає тоталітарний режим, а марксизм остаточно утверджується  як ідеологічна основа суспільства. Це призвело до розгрому соціології і  й повного занепаду в УРСР. Соціологічні дослідження, що оперували точними  фактами, не були потрібні тоталітарному режимові, оскільки суперечили пропаганді "завоювань соціалізму". Соціологічні установи ліквідовуються. Багато українських вчених винищено фізично; були перервані всі зв'язки із світовою соціологічною наукою. До 1990 р. в Україні не було жодної окремої соціологічної установи, жодного факультету соціології в університетах. У тоталітарній державі соціологія своєю науковою об'єктивністю та здатністю до обґрунтованих прогнозів суперечила ідеології, управлінському волюнтаризму та бюрократичному суб'єктивізму.

 Українська  соціологія в еміграції диспонувала  достатньо значною кількістю  відомих вчених та наукових інституцій. У міжвоєнний період головними центрами української соціологічної думки  в еміграції були: Український  соціологічний інститут у Відні, заснований Михайлом Грушевським, Український  науковий інститут в Берліні. Але  головним центром української емігрантської  науки у 30-х рр. була Чехословаччина. Тут були такі наукові осередки, як: Український вільний університет (на кафедрі соціології працювали  Олександр Ейхельман, Володимир  Старосольський, Віктор Доманицький) та Український інститут громадознавства  у Празі (Микита Шаповал, Володимир  Петрів), Українська господарська академія в Подєбрадах (Ольгерд Бочковський).

 Після Другої світової війни наукові центри української еміграції перемістилися  за океан — у США і Канаду. Соціологічні студії в еміграції  у цей час не проводилися планово. Не існує соціологічної інституції, ані спеціального соціологічного видання, які б об'єднували українських  соціологів у діаспорі.

 Третій  етап розвитку української соціології починається з часу проголошення України самостійною державою. Це період рішучого поступу та визнання соціології важливою фундаментально-прикладною наукою з конструктивним світоглядним потенціалом. У 1993 р. Міністерство освіти України надало соціології статус базової  навчальної дисципліни, тобто обов'язкової  для викладання; і сьогодні в Україні  немає вищого навчального закладу, у якому б студенти не вивчали  цю науку. Створено десятки науково-дослідних  та комерційних закладів, які забезпечують суспільство соціологічною.