Соціологія українського Відродження

Таким чином, у зазначений період (1880-ті рр.-1914) розвитку української  соціології були закладені основи української  соціологічної традиції. Постала  гостра потреба вивчити й зрозуміти  нові суспільні явища та пояснити їх. Після велетенських суспільних і державних катаклізмів і  найбільших соціологічних експериментів  в історії людства в перших десятиріччях XX ст. українська суспільно-політична думка дійшла висновку: відродження народу як суспільний процес можна зрозуміти й пояснити лише соціологічна, і навіть відповідь на основне питання практичної політики — куди і якими шляхами має йти народ — можна знайти саме у соціології. Але реалізація цього переконання, втілення його у наукову практику пішли різними шляхами.

2. Розвиток вітчизняної  соціології на початку XX ст.

Після 1917 року розвиток вітчизняної  соціології не припинявся, хоча і не був однозначним. Перші роки більшовицького режиму в Україні співпали з прискоренням інституціоналізації соціології, тобто  її правовим і організаційним утвердженням як самостійної науки. У 20-х pp. наукова і науково-видавнича праця майже повністю зосереджується у Всеукраїнській академії наук (далі — ВУАН). З трьох її відділів саме соціально-економічний мав спеціальну кафедру соціології — першу в Україні, — яку очолює Б.Кістяківський (1918-1920). На жаль, його праці з доби відродження української державності не знайдено. Після його смерті кафедру очолює марксист С.Семківський, але помітних результатів роботи ця кафедра не мала. У 1923-1930 pp. видруковані «Записки соціально-економічного відділу», окремі дописи яких порушують проблеми соціології (М.Туган-Барановського, С.Дністрянського, О.Гілярова та ін.).

Організації соціологічних  студій в установах ВУАН присвячує  свою діяльність М.Грушевський, повернувшись в Україну у 1924 р. Найближчими  його співробітниками виступають О.Гермайзе, П.Клименко, донька Катерина Грушевська. Кабінет примітивної (тобто давньої) культури, керований нею, досліджує  питання генетичної соціології і  з 1926 р. видає річник «Первісне громадянство». К.Грушевська публікує тут свої праці  «Спроба соціологічного 'пояснення  народної казки», «Соціологія старовини» та ін. У цьому ж напрямі Ф.Савченко видає свої праці «Примітивна  культура», а також «Соціологія  в концепції нової французької  демократії».

Одною з причин повернення М.Грушевського в Україну стає прагнення  перевести Український соціологічний  інститут (далі УСІ), заснований ним  у Відні, на батьківщину і бажання  досліджувати історію свого народу в його власному середовищі. Одразу ж після повернення до Києва (24 березня 1924 р.) М.Грушевський виголошує доповідь «Український соціологічний інститут і дослідча кафедра історії культури загальної й української» перед  спільними зборами ВУАН. В ній  він ознайомлює присутніх з планами  щодо УСІ, зокрема проектом створення  п'яти кафедр та постійно діючого  семінару. Однак Інститут марксизму  не підтримав цей проект, можливо  тому, що М.Грушевський намагається  зберегти «свободу наукової мислі і  праці, не зв'язану якоюсь партійною  програмою», створити інституцію, яка  віддячує урядові і суспільству  за матеріальне утримання педагогічною працею і дослідженнями, «але не знає сторонніх втручань в свою роботу і організацію».

Тоді ж, у 1924 p., замість інституту відкривається лише науково-дослідна кафедра історії України на чолі з М.Грушевським, а при ній — дві секції, одна з яких (секція методології та соціології) працює під керівництвом О.Гермайзе. Функції соціологічного інституту фактично починає виконувати утворена наприкінці 1925 р. «Асоціація культурно-історичного досліду», яка упродовж 1926-1927 pp. провела 24 засідання, де було виголошено 51 доповідь у річищі соціологічного методу.

Виходячи із суміжних наук, у 20-ті роки багато уваги соціологічним  питанням приділяє ряд інститутів у  межах ВУАН. Так, Український демографічний  інститут досліджує, поряд з іншими, біосоціальні процеси. З праць інституту  слід відзначити розвідки М.Птухи про  чисельний склад населення України  у 1897-1920 pp. і про смертність в Росії й Україні, П.Пустохода — про демографічні особливості населення України у XX ст., М.Трачевського — про народжуваність, І.Коваленка — про самогубства у Харкові тощо. Український науково-дослідний інститут педагогіки у Харкові з 1925 р. видає «Журнал експериментальної педагогіки й рефлексології», в якому з'являється низка праць з соціотехніки. Досліди з соцірпсихології та колективної рефлексології мають у своїй програмі також Український психоневрологічний інститут і Київський державний психоневрологічний інститут; обидва інститути видають свої праці, частина яких становить великий інтерес для соціології.

Український інститут марксизму-ленінізму, створений на базі кафедри марксизму  і марксознавства, відкритої 1921 р. у  Харкові, попри свою однобічну орієнтацію, до 1930 р. видає у часописі «Прапор  марксизму» деякі об'єктивні матеріали  описово-соціографічного характеру  про соціальні процеси у тогочасній Україні. Цей інститут поділяється  на секції, серед яких була й філософсько-соціологічна. На поч. 30-х pp. ці та інші марксистські інституції об'єднуються під назвою Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН). В її межах створюється інститут філософії й природознавства, який з 1931 р. видає журнал «Прапор марксизму-ленінізму» (з 1934 р. — журнал «Під марксистсько-ленінським прапором» як орган ВУАМЛІН). При інститутах ВУАМЛІНу протягом короткого часу продовжують існувати кафедри соціології.

Всі ці реорганізації наукового  життя в Україні поступово, крок за кроком, перетворювали соціогуманітарні дисципліни в уніфікований набір  цитат з праць Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна, позбавляли їх власних  методологічних основ, зводили до становища  прислуги панівної ідеології. Як зазначав у ті часи відомий український  соціолог в еміграції М.Шаповал, розвиток науки в Радянській Україні  пішов дивним шляхом: разом із збільшенням  досліджень та експериментальності  у методах аналізу пануюча  влада провадить утиски свободи  наукової критики, свободи досліду  й висновку; соціологія поступово  втрачає самостійне значення, виконує  функцію ілюстрації марксизму-ленінізму, підтвердження його постулатів начебто  об'єктивною соціологічною інформацією, вигідною радянському урядові та комуністичній партії. Терміни «соціологія» та «історичний матеріалізм» (частина  марксистсько-ленінського вчення, присвячена суспільству) почали розглядатися як синоніми.

Після 1930 р., за умов гоніння  на українську науку, політики терору й репресій проти її представників, зацікавлення соціологічними студіями значно послаблюються. Соціологічні установи ліквідовуються, дослідники старшої  генерації фізично винищуються; ті, хто залишився в живих, уникаючи небезпечної тематики, в основному популяризують догмати марксистсько-ленінського вчення. Конкретна мікросоціологія та соціометрія не встигають розвинутися взагалі, бо під забороною перебувають математична статистика, теорія ймовірності і вибірки, структурно-функціональний аналіз.

З 1936 p., із посиленням хвилі репресій, відбувається майже повна ліквідація будь-яких соціологічних досліджень. Такий стан проіснував понад 30 років, незважаючи на спорадичні «потепління» й спроби пожвавлення соціологічних студій у межах академічних установ. Соціально-економічний відділ АН УРСР (1937-1946 pp.) не видав практично жодної поважної праці соціологічного характеру. Пізніше наукова тематика з соціальних та національних питань передається створеному у 1947 р. Інститутові філософії АН УРСР. Про науково-дослідну працю з соціології у цьому інституті не було відомостей аж до початку 60-х pp., поки відділ атеїзму цього інституту не провів соціологічні дослідження на західноукраїнських землях, однак вони не були опубліковані. Деякі результати проведеної роботи, що пройшли цензуру, були надруковані у збірці «Соціологія на Україні» (К.: 1968, ред. Л.Сохань), і хоча його оголосили першим українським соціологічним щорічником, наступні числа так і не з'явилися. У 1969 р. Інститут філософії АН УРСР видає іншу збірку, в якій соціології був присвячений невеличкий розділ.

Соціологію радянського  періоду можна вважати однією з найвідсталіших наук як в Україні, так і в цілому в СРСР. Оцінюючи становище соціологічної думки  в умовах існування тоталітарного  режиму, український соціолог в еміграції  А.Симиренко підкреслює, що нерозвинутість соціології в Україні та інших  радянських республіках була навмисне спланованим феноменом. Сучасний український  дослідник історії вітчизняної  соціології В.Степаненко додає, що становище  соціології в Радянській Україні  було ще гіршим, ніж у СРСР в цілому, оскільки в ній існував жорстокіший, консервативніший політичний та ідеологічний режим, який відверто демонстрував антипатію  до соціології. Багато шкоди завдавав також штучно витворений провінціалізм  української соціології, коли кращі  сили вітчизняних соціологів зосереджувались  поза межами України.

Використана література:

1.Соціологія. Підручник / За ред. проф.Печі – К., 2001.

2.Історія української  науки. – Харків, 1999.

3. Гидденс Э. Социология

4.Соціологія КНЕУ-2009