Соціологія релігії

Так само, як і М. Вебер, функціональний аналіз у дослідженні релігії  застосовував і англійський соціолог польського походження Б. Малиновський (1884 - 1942), котрий займався порівнянням  релігії і магії. Релігію учений розглядав як дієвий засіб у подоланні  соціальних криз.

Отже, праці О. Конта. Г. Спенсера, К. Маркса, Е. Дюркгейма, М. Вебера, Б. Малиновського та інших учених стали теоретичними засадами у царині соціології релігії. Подальший розвиток соціології релігії пішов шляхом намічених її родоначальниками підходів: релігія і стабільність суспільства, релігія і соціальні зміни, релігія і соціальний прогрес.

 

 

 

 

 

 

2. Релігія як соціальний  інститут, її організаційні форми  і функції

Релігія є складним соціальним явищем, що має розмаїття форм, культів, функцій, методів впливу на соціальне  життя. Проте, якою б не була релігійна  система, вона обов'язково має подібність з іншими у своїй суті, що полягає  у вірі, необхідності дотримуватися  релігійних обрядів віруючими, зв'язках  із особистістю та суспільством в  цілому.

Які ж характерні компоненти має кожна релігія, що робить подібність усіх релігійних систем? По-перше, це світоглядний компонент, що включає в себе низку  постулатів, які потребують не доведення, а віри. По-друге, релігія являє  собою систему ритуалів і обрядів, що становлять сутність релігійного  культу. Таким чином, другий релігійний компонент — культовий. По-третє, будь-яка релігія становить собою  сукупність правил поведінки (заповідей), котрих має дотримуватися віруюча  людина. Це нормативний компонент. І, по четверте, це організаційний компонент, який передбачає об'єднання віруючих у громади, общини, секти, церкви.

Релігія — історично сформований  комплекс вірувань, ритуалів, обрядів, символів, заповідей і норм поведінки, зумовлених вірою у надприродні  сили, що проявляються у свідомості, стандартах поведінки, соціальних позиціях, релігійній діяльності осіб, що визнають свою приналежність до даної релігійної системи.

Таким чином, релігія завжди являє собою систему вірувань і духовних цінностей, а також  практичних дій (культів, ритуалів, обрядів) які формують особливий релігійний світогляд та релігійну поведінку  віруючої людини. Отже релігія є  і соціальним явищем, оскільки пов'язана  із особливою поведінкою та діяльністю людей, і соціальним інститутом, здатним  організовувати соціальні суб'єкти, виконувати специфічні функції в  суспільстві, і певною общиною людей  з однаковими релігійними уявленнями.

Формуванню релігії як соціального явища сприяли ряд  факторів — психологічні, гносеологічні  і соціальні, причому вплив останніх виявився найбільш вагомим. Релігія  як соціальний інститут функціонує на двох рівнях - ціннісно-нормативному і  організаційному.

Ціннісно-нормативний рівень являє собою систему вірувань, обрядів, ритуалів, символів, заповідей, що фіксуються у священних текстів. Вони формують у віруючої людини систему  уявлень про будову світу, детермінанти його розвитку, власне місце у природі  та суспільстві. В результаті у людини формуються певні психічні чинники, пов'язані з релігійним світоглядом  — емоції, переживання, цінності, ідеї, прагнення, бажання. Назовні ці психічні чинники виявляються в особливій  релігійній поведінці особи, в етиці  і культурі її відносин з іншими соціальними суб'єктами.

Організаційний рівень пов'язаний з утворенням релігійних організацій. Усі релігійні організації можна  поділити натри групи — церкви, деномінації та секти.

Церква як правило є  класичною організацією певної релігійної системи, має чітку внутрішньо-організаційну  структуру, що включає духовенство (клір) і мирян, характеризується масовістю  і тісно пов'язана з суспільством та діє всередині нього. Кліром вважаються особи, які присвятили своє життя  релігійному культу, мають право  організовувати і проводити його. У православній церкві клір поділяється  на церковнослужителів, що не мають  духовного сану і священнослужителів - осіб, що мають духовний сан (за рангами  вони поділяються на дияконів, священників  та архієреїв). Мирянами вважаються прості віруючі, що не можуть проводити релігійні  обряди, проте мають право і  повинні брати участь у них.

Церква виникає у процесі  розвитку певного віровчення, має  стабільні зв'язки з основними  сферами суспільного життя та провідними соціальними інститутами  — політикою, ідеологією, культурою  тощо. Церква є універсальною організацією, оскільки до неї входять особи  різних статей, вікових та статусних  груп, вона задовольняє більшість основних запитів її учасників. Серед провідних церков в Україні можна виділити римо-католицьку, греко-католицьку, Українську православну церкву Московського патріархату, Українську православну церкву Київського патріархату та Українську автокефальну православну церкву.

Деномінацією вважається організація, яка підтримує соціальні  зв'язки з суспільством і нормальні  стосунки з церквою, проте не має  такої широкої соціальної бази, як церква, чіткої внутрішньої структури, не поділяється на духовенство і  мирян, згуртовує навколо себе незначні групи прихильників, котрих не задовольняють  постулати ортодоксальної церкви. Деномінації  виникають у результаті плюралізації провідних релігійних систем у суспільстві. Вони мусять конкурувати між собою, доводячи потенційним прихильникам правильність, істинність вчення, яке  несе деномінація. Якщо церква вимагає  безумовної відданості своїх прихильників, то деномінація намагається залучити якомога більше своїх послідовників, незалежно від чистоти їх вірувань. До основних протестантських деномінація  України належать баптисти, адвентисти сьомого дня (суботники), євангелісти, свідки Єгови.

Секта — релігійна організація, яка відкидає будь-які зв'язки з  суспільством і церквою. Вона як правило, виникає на фунті опозиції до офіційної  церкви. Секти найчастіше характеризуються такими рисами як:

• сліпа віра послідовників  у ідеали секти,

• самоізоляція та відокремленість  від інших громад,

• протиставлення власного релігійного вчення усім іншим, що діють  в суспільстві,

• визнання винятковості своєї  релігійної системи, вибраності її Богом;

• принцип вождізму, що ґрунтується  на беззаперечному визнанні авторитету керівників секти;

• відсутність чіткої розгалуженої внутрішньо-організаційної структури;

• протидія багатьом соціальним нормам, що діють у суспільстві;

• строга регламентованість  усередині секти й винятково  сувора дисципліна.

Сектантство часто розхитує підвалини не тільки релігійного, а  й усього суспільного життя, оскільки, як було сказано, воно відкидає значену  кількість соціальних норм. Усе це, примножене на сліпу віру послідовників  і сувору дисципліну у виконанні  рішень керівників секти, робить останні  негативним явищем суспільного життя. Інколи секти поводять себе вкрай  агресивно, загрожуючи суспільному  порядку. Типовим прикладом може бути діяльність таких сект, як "сатаніти", "біле братство", "Аум Сенрікьо" у Японії. Вони є небезпечними тим, що глибоко проникають у психіку й свідомість індивіда, змушують його повністю підлаштувати власну поведінку під агресивні ідеали секти, вимагають сліпого поклоніння керівникам секти та беззастережного виконання їхніх наказів.

Віросповідання індивіда напряму пов'язано з його релігійною поведінкою, формами якої можна вважати  поклоніння, ритуал і молитву.

Поклоніння визначає специфічне відношення віруючого до об'єкта віросповідання, що проявляється під час зв'язку віруючого і священика.

Ритуал — певна символічна або магічна дія, встановлена  релігійним каноном за заздалегідь  визначеним змістом і порядком, через  яку віруючі прагнуть впливати на об'єкт поклоніння. Ритуал є необхідною складовою будь-якої релігії.

Молитва — звернення до об'єкта поклоніння у відповідності  з текстом встановленого сакраментального змісту.

Необхідною умовою існування  будь-якої релігії є її морально-духовні  засади, що пов'язані насамперед з  релігійною свідомістю і релігійною психологією.

Релігійна свідомість виражає  певне відношення індивіда до об'єкта релігійного поклоніння, встановлює певний сакраментальний зв'язок між  віруючим і надприродними силами, котрі віруючий вважає священними.

Релігійна свідомість впливає  на вироблення у віруючого певних психічних чинників, які проявляються у його відношенні до об'єкта поклоніння, певних емоціях, почуттях, переконаннях, викликаних канонами релігії, до якої відносить себе віруючий.

Релігійна психологія — вироблення у індивідів психічних процесів під дією релігійних норм і канонів, суть яких полягає у возвишенні об'єктів поклоніння, формуванні певних очікувань і надій, пов'язаних з надприродними силами.

Релігія є соціальним явищем і соціальним інститутом, отже здатна виконувати специфічні соціальні функції  серед яких можна виділити:

• ідеологічну, оскільки релігія  здатна нести віруючим певні ідеї, внаслідок чого формує певну специфічну ідеологію, яка в окремі періоди  здійснює неабиякий вплив на політичні, соціокультурні і духовні процеси; фактично стає суспільною державною  ідеологією (наприклад, християнська ідеологія  у період раннього Середньовіччя);

• інтегративну — релігія  сприяє об'єднанню індивідів у  різноманітні релігійні організації  та групи;

• регулятивну, сутність якої визначається тим, що релігія здійснює соціальний контроль за поведінкою індивідів, що відносяться до даної релігійної системи, впливає на соціальні зв'язки та відносини між ними, регулює  їхню діяльність;

• нормативну, що полягає  у встановленні релігією певних соціальних норм, пов'язаних з релігійним культом, обрядами, цінностями і традиціями, що їх несе у собі певна релігійна  система;

• психологічну, яка визначається тим, що релігія формує у індивіда певне психологічне ставлення до об'єкта поклоніння, виробляє у нього  почуття і емоції пов'язані з  надіями на надприродні сили;

• соціалізації — оскільки релігія здатна виробляти у індивіда певні риси характеру, формувати  його особисті переконання, цінності, поведінку, бажання та прагнення;

• світоглядну, що полягає  у виробленні певного релігійного  світогляду, релігійної свідомості;

• комунікативну, що виявляється  в процесі взаємного спілкуванні  віруючих, виробленні особливих соціальних відносин між ними.

Останнім часом в Україні  соціологія релігії розвивається досить швидкими темпами, що пов'язано з  посиленням ролі релігії у суспільному  житті.

Важливим фактором, котрий має враховувати сучасна українська соціологія є те, що здавна релігія  була носієм традицій і звичаїв нашого народу. Навіть у ті роки, коли релігійність вважалась непрестижним і навіть чужим для суспільства явищем, вона зберегла своє значення як одного із провідних чинників впливу на соціальні  процеси в суспільстві та соціальну  свідомість багатьох громадян. Тому природно, що саме релігія, як чи не головний об'єкт  переслідування у тоталітарні часи, відіграла важливу роль у національному  відродженні України наприкінці 80-их — початку 90-их pp. минулого століття.

Змінилось і ставлення  держави та громадської думки  до релігії. Держава повернула українським  церквам значну кількість культових  споруд вилучених у них у часи панування атеїзму, а стаття 35 Конституції  України проголошує свободу віросповідання, тобто можливість сповідувати будь-яку  релігію або не сповідувати ніякої релігії, незалежно від національної, релігійної, расової чи статевої приналежності  громадян. Основний Закон Української  держави також визначає, що церква і релігія відокремлені від держави, а школа - від церкви. Це означає, що держава не втручається у здійснювану  в мажах закону діяльність релігійних організацій, а релігійні організації  не виконують державних функцій. Жодна релігія не може бути визнана  в Україні як загальнообов'язкова.

Подібні тенденції, що знайшли  своє відображення у політичних і  законотворчих процесах 80-90-их pp., сприяли швидкому зростанню релігійної свідомості, відродженні релігійних традицій і звичаїв, посиленню впливу релігії на соціокультурні процеси у суспільстві. Так, у 2000 p., підчас Великоднього привітання Президент України слушно зауважив, що християнські цінності відповідають національному характеру українців та їх світосприйняттю, найзаповітнішим настроям і сподіванням. Із цього джерела ми, як і наші предки, черпаємо мудрість, силу і наснагу.

Свобода віросповідання сприяла  активізації усіх церков і інших  релігійних організацій, в Україні  постійно з'являються нові релігійні  вірування і культи, формуються общини і секти нового типу, різко збільшилося  видання релігійної літератури різного  змісту. Разом з тим загострились і міжконфесійні відносини, в  окремих випадках виникали й соціальні  конфлікти на релігійному ґрунті. Особливо напруженими виявились  стосунки між УПЦ Київського та Московського патріархатів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Історичні типи релігійних  вірувань та сучасні релігійні системИ

За увесь час розвитку релігійного світогляду сформувалась надзвичайно велика кількість релігійних систем та вірувань. Для спрощення  вивчення їх сучасною соціологічною  наукою, вони потребують певного упорядкування. Сучасна соціологія розробила кілька підходів до класифікації релігійних систем.

Перший з них сформував  М. Вебер, який поділив релігії за принципом релігійної поведінки, необхідної для спасіння душі. Уданому контексті  він виділяє два типи релігійних систем — ті що сповідують пасивний спосіб спасіння душі (містицизм) і  ті, що сповідують активний спосіб спасіння душі (аскетизм).

Другий підхід пропонує систематизувати  релігії за назвами (католики, православні, протестанти, мусульмани, буддисти, іудаїсти тощо).

Проте, найбільш використованою є система класифікації релігії, розроблена американським вченим Р. Белла. Вчений виділяє п'ять типів історичних релігійних систем — примітивні, архаїчні, історичні, ранні сучасні та сучасні релігії.

Примітивні релігії існували в первіснообщинному ладі. Цим  релігіям притаманна міфологічна нерозчленована свідомість, єдність природного і  сакрального, відсутність релігійних установ та організацій, деперсоніфікованість богів (віра у надприродні сили, а не у особу).

До таких релігій відносяться  фетишизм, тотемізм, анімізм і магія.

Фетишизм — віра у надзвичайні  сили певних предметів — фетишів, що є об'єктами поклоніння. Ознаки фетишизму  зустрічаються і у сучасних світових релігіях, наприклад у християнстві надприродні властивості приписують освяченій воді, іконам, святим мощам.