Соціологія праці та зайнятості

Соціологія  праці та зайнятості

       1. Об’єкт  та предмет та функції соціології  праці.

2. Виникнення і розвиток  соціології праці.

3. Основні категорії  соціології праці. 

4. Соціальні аспекти  зайнятості і безробіття.

               1. Праця - основа функціонування та розвитку людського суспільства, умова виникнення та існування людства. Масштаби перетворень у сфері праці вимагають сьогодні особливої уваги не лише науковцями але й пересічними громадянами.

Соціологія праці - галузь соціології, яка вивчає закономірності формування, функціонування й розвитку соціальних утворень (соціальних спільнот, інститутів) у сфері праці й пов’язані з ними процеси та явища.

Як соціологічна дисципліна вона розкриває специфіку суспільної праці як соціального феномена і сукупність чинників, що визначають його.             

 Метою соціології  праці є дослідження соціальних явищ, процесів і розробка рекомендацій щодо їх регулювання та управління, прогнозування і планування, спрямованих на створення оптимальних умов для функціонування суспільства, колективу, групи, окремого індивіда у сфері праці.

Об'єктом соціології праці  як спеціальної соціологічної теорії є праця як суспільно значиме  явище зі всіма її ознаками, завдяки яким вона відрізняється від інших суспільних явищ. Її предметом є структура та механізм соціально-трудових відносин, а також соціальні процеси у сфері праці.

Неможливо недооцінити  роль праці в житті людини, суспільства, оскільки все, що необхідно для життя і розвитку людей, функціонування суспільства, створюється працею. Вона є рушієм соціального прогресу, без якого неможливе саме людське життя. У процесі та в результаті трудової діяльності змінюється становище різних груп працівників, їхні соціальні якості, зміст їхніх соціальних ролей. У цьому власне й полягає сутність праці як базового соціального процесу.

Сутність праці як соціального явища виявляється  в її функціях:

1. Створення матеріально-культурних благ, забезпечення суспільства предметами та послугами, які задовольняють потреби людини.
2. Забезпечення матеріального добробуту працівника і його сім'ї.
3. Соціально-диференційна. Соціально-економічна неоднорідність праці, відмінність у змісті й характері праці визнають відмінність професійно-кваліфікаційних груп робітників. Це зумовлює диференціацію, соціальну неоднорідність і створює основу для формування соціальної структури як конкретного підприємства, так і суспільства загалом.
4. Статусна функція праці, яка зумовлена неоднаковим значенням у суспільстві різних видів праці.
5. Формування особистості. Розвиток виробництва не повинне бути самоціллю, він передусім має забезпечувати вільний розвиток сутнісних сил особистості. Праця повинна стати сферою самореалізації, самоствердження людини. З соціологічної точки зору праця виступає як процес соціалізації. Входження людини в колектив супроводжується залученням до встановленого порядку.
6. Важлива роль належить ціннісній функції праці, пов'язаній із формуванням у працівників ціннісних установок, мотиваційної сфери, життєвих цілей та планів на майбутнє.

У сфері праці діє  ряд соціологічних принципів:

1) усяка праця повинна  бути оплаченою;

2) не можна платити  однаково людям з різним соціальним  статусом: працівники з більш  високим соціальним статусом  повинні одержувати більше за свою працю, ніж ті, чий соціальний статус нижчий;

3) стимулювання праці  та її оплата повинні відповідати  затратами (фізичним, розумовим) на її виконання; шкідливими є як недоплата, так і переплата.

У радянський час через  невмотивоване зрівнювання праці  були серйозні перекоси у виконанні цього основного соціологічного закону у сфері праці. А саме:

• зрівнялівка в оплаті призводила до того, що людина, яка працює добре, починає так само погано працювати, як і людина зі слабкою трудовою віддачею, через те, що платили їм приблизно однаково;

• низька оплата праці  в колишньому СРСР призвели до того, що "керівник робить вигляд, що платить, а працівник робить вигляд, що працює".

               2. Формування теоретичних і практичних уявлень про працю охоплює донауковий, класичний і сучасний періоди.

Донауковий період (III ст. до н.е. – XVIII ст. н.е.) характеризується формуванням найбільш загальних уявлень про працю, її місце в суспільстві.

Класичний період формування соціології праці охоплює XVIII – початок XX ст. Саме в цей період було закладені наукові засади формування соціології праці як самостійного наукового напрямку.

Сучасний етап розвитку соціології праці (від 20-х років XX ст.) має істотні особливості в  різних країнах. Найзначніший внесок у розвиток соціології праці в цей час здійснює американська і французька соціологічна наука.

Започаткував детальне вивчення праці окремого робітника, функціонування та організацію промислового колективу Ф.В.Тейлор. Проте в 20-ті роки "тейлоризм" вже не міг  гарантувати високу продуктивність праці. Тому шукали нових чинників, які позитивно могли б впливати на ефективність виробництва, соціальний настрій працівників. Внаслідок цього у 20-30-х роках з'явилася теорія "людських стосунків", розроблена Е.Мейо. В основу цієї доктрини покладено принцип заміни індивідуальної винагороди колективною, економічної – соціально-психологічною (сприятливий моральний клімат, задоволеність працею, демократичний стиль керівництва).

У 1950 р. Ф.Херцбергом була розроблена теорія збагачення праці. Згідно з нею, існує дві незалежні системи чинників, які по-різному впливають на поведінку людей. Гігієнічні умови праці (роздягальні, душові, їдальня) стабілізують персонал. Другу групу чинників становлять так звані мотиватори, що задовольняють "внутрішні" потреби людини, які полягають у визнанні досягнутих успіхів у роботі, інтересі до її змісту. Саме вони зумовлюють задоволення роботою й підвищують на цій основі трудову ефективність. Тому, за Херцбергом, задоволеність – функція, пов'язана зі змістом роботи, а невдоволеність - функція, яка стосується умов праці.

Наприкінці 50-х років  значного поширення набули також  теорії управління "X" та "У" американського вченого Д.Макгрегора. Теорія "X" пропагує риси авторитарного  стилю керівництва. Теорія "У" акцентує увагу на демократичному стилі керівництва.

У формуванні сучасної соціології праці значну роль відіграла й теорія "якості робочого життя" Л.Девіса, що зорієнтованана дослідження реального становища працівника у сфері праці. Під "якістю робочого життя" найчастіше мається на увазі характер стосунків між працівником та його виробничим оточенням. Дослідження у цій сфері містять наступні питання: визначення причин плинності кадрів; оцінка ефективності управлінських систем; визначення глибини психологічних стресів, пов'язаних зі шкідливими умовами праці тощо.

Окремо потрібно згадати про  французьку школу вивчення проблем  соціології праці. Найчастіше вчені  тут вивчали проблеми професійної освіти, адаптації, втоми, виробничого травматизму. Пошуки шляхів вирішення цих проблем стимулювали розвиток досліджень у галузі науки, що згодом визначилася у вигляді соціології управління. Одним із перших дослідників у цій галузі є А.Файоль, який є автором "адміністративної теорії". Основу останньої утворюють 14 правил управління, що можуть бути застосовані до всіх сфер адміністративної діяльності: поділ праці, влада, дисципліна, єдність командування, єдність керівництва, підпорядкування загальних інтересів загальному інтересові, винагорода, централізація, лінія влади, порядок, рівність, сталість посад особового складу, ініціатива, корпоративний дух. Ці правила згодом почали називатись принципами менеджменту. У другій половині XX ст. найчастіше обговорювалися питання, пов'язані з ефективним використанням робочої сили; проблеми мотивації та задоволеності працею; конфлікти між керівниками та підлеглими.

В історії вітчизняної соціології праці можна виділити кілька етапів за відмітними політичними та соціально-економічними умовами: дореволюційний (середина XIX ст. -  1917 р.) та сучасний. Останній містить постреволюційний, повоєнний та пострадянський етапи. Кожному з них притаманні свої типи об'єктів дослідження, понятійний апарат, методи та прийоми дослідження.

Соціологія праці досить успішно  розвивалася в колишньому СРСР у перші роки радянської влади. У1920 р. у Москві було створено Інститут праці, який у 1921 р. реорганізували в Центральний інститут праці. У постреволюційний період вчені приділяли значну увагу виробленню нової концепції суспільної праці на основі перебудови всього господарського життя. Одним із важливих напрямків стало дослідження проблем колективної праці в бригаді і на підприємстві. У 20-ті роки закладаються основи соціологічної теорії трудового колективу. Одним із головних центрів розвитку соціології праці став Всеукраїнський інститут праці (м. Харків). Він займався питаннями керівництва трудовими колективами, удосконалення організаційної структури і стилю управління. Водночас тривали дослідження умов життя й побуту робітничого класу, інтересів робочої молоді, трудових конфліктів, професійної орієнтації та професіоналізації школи, бюджету часу робітників та службовців тощо. Проте загальний результат змін у соціології праці за цей період, не дивлячись на досить могутній дослідницький потенціал, виявився невтішним. Соціологія праці практично була скасована адміністративною системою. З середини 30-х років соціологія праці, як і інші спеціальні теорії соціології, в колишньому СРСР перестали розвиватися. Були закриті спеціальні соціологічні журнали, розпущені або закриті лабораторії соціології і психології праці на підприємствах, перестали друкуватися монографії з проблем праці й управління. Цей період тривав до хрущовської відлиги.

Відродження соціології праці почалося з середини 50-х років. Серед основних напрямків соціологічних досліджень у сфері праці в цей період можна виділити наступні: соціальні аспекти наукової організації праці, соціальне управління, праця керівника, дисципліна праці, робочий та поза робочий час, трудові проблеми молоді, праця жінок, участь робітників в управлінні виробництвом та інші.

90-ті роки характеризуються розвитком  методологічної бази соціології  праці, виокремленням нових, пов'язаних  з ринком праці, напрямів у  дослідженнях, розширенням методів  соціологічного дослідження трудових процесів. Актуалізуються дослідження соціальних проблем праці в контексті соціологічного осмислення економічної реформи (К. Грищенко, А. Ручка). Чи не головним об'єктом дослідження стає працівник у ринкових відносинах – підприємець, бізнесмен, менеджер (В.Пилипенко, І.Шевель).

Серед нових проблем, що починають  інтенсивно вивчатись соціологами, можна відзначити трудові конфлікти, економічну злочинність та її соціальні  наслідки, ринок праці, багатоманіття  форм власності на виробництві, зайнятість і безробіття, робочий рух, приватизацію. Водночас триває дослідження проблем, характерних для попередніх етапів розвитку соціології праці: участь працівників в управлінні виробництвом, організація й умови праці, оплата праці й матеріальне стимулювання, соціально-психологічний клімат тощо.

                3. Соціологія праці, як і будь-яка інша наука, має свій понятійний апарат. Такими основними категоріями соціології праці є характер праці, її зміст та умови, а також ставлення до праці, трудова адаптація, соціально-психологічний клімат тощо.

Соціально-економічні відмінності  в праці є економічною основою  для диференціації працівників  за такими ознаками як рівень забезпечення матеріальними та соціальними благами, розмір заробітної плати, рівень освіти та культури, характер проведення дозвілля тощо. Диференційований вплив неоднорідності праці можна простежити за двома основними напрямами: через зміст праці, у якому виявляється її виробничо-технічна сторона, та через характер праці, у якому виявляється її соціально-економічна сторона.

Зміст праці - соціально-економічна категорія, що відображає розподіл функцій (спостереження, реєстрації та контролю, управлінських, виконавчих та інших) на робочому місці і визначається сукупністю виконуваних виробничих операцій. Поєднання тих чи інших функцій з затратами часу на їхнє виконання характеризує зміст конкретних видів праці. З урахуванням змісту праці виділяють такі її види: праця розумова та фізична, проста та складна, організаторська та виконавча, творча та репродуктивна. Зміст праці є одним із ключових чинників, які визначають напрям розвитку трудових навиків людини, її ставлення до праці та задоволеність працею. Це все є ознаками характеру праці.

Характер праці - категорія, яка характеризує соціально-економічну природу трудового процесу, суспільну форму його організації, способів взаємодії людей у процесі праці. Характер праці дає змогу уявити зв'язок між індивідуальною та суспільною працею, способи взаємодії працівників із засобами праці, включення індивідуальної праці в суспільну, взаємозв'язок між окремими видами праці, тип взаємовідносин учасників процесу праці.

Умови праці - сукупність чинників, які впливають на працездатність, здоров'я працівника. Ця категорія охоплює соціально-економічні умови (тривалість робочого часу та робочого року, оплата та стимулювання праці, кваліфікаційна, спеціальна та загальноосвітня підготовка робітників); санітарно-гігієнічні (температурний режим, загазованість, запиленість, забрудненість повітря, освітлення, шум); організаційні (характеризують розпорядок праці, забезпечення матеріалами, сировиною та інструментами); та соціально-побутові умови (забезпечення працівників побутовими приміщеннями, їдальнями, медичним та санітарно-курортним обслуговуванням).

Реалізований через характер праці зв'язок працівника і суспільства виражається через його сутнісну ознаку - ставлення до праці.

Ставлення до праці - категорія, що відображає фундаментальні засади системи цінностей особистості, комплекс мотивів, які пов'язують особистість з діяльністю і суспільством. Дана категорія виражає зв'язок між працівником та суспільством, працівником та працею щодо виробництва та розподілу матеріальних і духовних благ.

Ставлення до праці може бути позитивним, негативним та нейтральним, тобто залежить від складної системи мотивів трудової діяльності, пов'язаних з різними показниками.

Задоволеність працею - емоційно-оцінне ставлення працівника, трудового колективу до виконуваної роботи та умов, в яких вона здійснюється. Взаємозв'язок задоволення працею з рівнем продуктивності, якістю праці та трудовою дисципліною найчастіше опосередкований характером і змістом праці, стажем роботи працівників на одному підприємстві, престижем даного виду праці.

Трудовий колектив реалізує свої цілі й завдання, головні з  яких - випуск  продукції, виробництво  матеріальних благ, надання послуг. Відповідно до цього у колективі  складаються свої соціальні цінності та норми, формуються вимоги до рівня освіти, кваліфікації, індивідуальних характеристик працівника. З іншого боку, людина, яка стала до роботи, має власні життєві цілі, потреби, цінності, стандарти поведінки. Відповідно до них працівник висуває зустрічні вимоги щодо характеру, організації, умов, оплати праці, можливостей професійного зростання. В процесі трудової діяльності й відбувається взаємодія працівника і колективу, їх пристосування одне до одного (адаптація).