Соціологія освіти

Ефективність освіти багато в чому залежить від того, які цілі ставлять перед собою учасники цього процесу, і в першу чергу учні і студенти, що вони хочуть реалізувати у своєму житті за допомогою освіти. У цьому  зв'язку дуже важливо установити залежність між соціальною і професійною  орієнтацією. Соціальна орієнтація — це визначення людиною свого  місця в системі суспільних відносин, вибір бажаного соціального стану  і шляхів його досягнення. Професійна орієнтація є усвідомлення того «набору» професій, що пропонує в даний момент суспільство, і вибір найбільш привабливої  з них. Соціальна орієнтація взаємодіє  з професійної, хоча та й інша не тотожні Вони взаємозалежні остільки, оскільки соціальний стан людини в  суспільстві визначається характером і змістом його праці.

Соціологічні дослідження (Ф.Р.Філіппов) дозволили, зокрема, установити, що вибір  виду професійного освіти лише частково обумовлений вибором майбутньої професії — у більшій мері, чим  професію, люди вибирають свій майбутній  соціальний стан. При цьому соціальна  орієнтація складається в шкіл, що учаться, значно раніш, ніж професійна. Більшість опитаних учнів поки мало інформовано про конкретний зміст  обраного ними виду майбутньої трудової діяльності, про умови праці, його оплаті. Вибір, зроблений напередодні  закінчення школи, нерідко буває  продиктований випадковими мотивами (близькістю професійного навчального  закладу до місця проживання, прикладом  однолітків і друзів, радами знайомих). Рекомендації школи, роль кабінетів, профорієнтації назвали як фактори вибору професії лише 4—5% опитаних молодих людей.

Соціальна орієнтація освіти ще більше підсилилася в період ринкових перетворень. Стрімко зросло число бажаючих одержати фінансове, юридичне, економічне освіти в силу того, що саме ці види освіти дають можливість зайняти лідируюче, високозабезпечене положення в  суспільстві.

До проблеми цілі дуже тісно примикає проблема мотивів навчання й особливо підвищення освіти і кваліфікації. Тому якщо в загальноосвітній школі  інтерес до навчання в значній  мірі подавлений і діє установка  «так треба», «батьки вимагають», «усі учаться», те в середньоспеціальних і особливо вищих навчальних закладах інтерес яскраво виражений: бажання «одержати цікаву професію», «підвищити свій авторитет», «прилучитися до інтелектуальної сфери життя», «стати керівником». В умовах ринкових відносин зріс мотив, зв'язаний з можливістю одержання високої оплати праці, з бажанням придбати економічну самостійність і навіть економічну незалежність не тільки від батьків, але й у відомій мері від суспільства.

У середині 90-х років В.І. Чупровим зареєстроване нове явище в мотивації молодих людей: їхнє бажання з'єднати навчання з продуктивною працею. У процесі дослідження (1995 р., 2 тис. респондентів, квотна вибірка) було виявлено, що близько 80% підлітків, юнаків і дівчин уже включені в різні сфери вторинної зайнятості. Що стосується праці, то сполучають навчання з роботою 10,8% учнів, у тому числі 6,9% школярів, 11,7% учнів ПТУ, 17,4% студентів технікумів і 15,7% студентів вузів.

Не менше значення при оцінці ефективності і якості освіти має  задоволеність процесом одержання  знань, самими знаннями, методами і  формами їхньої подачі і засвоєння, а також тим, наскільки знання допоможуть молодим людям у їхньому  майбутнім житті.

Згідно даних соціологічних  досліджень (наприклад, С.Г. Зирянов, 1992) задоволеність освіти низка: приблизно кожен другий робітник (43,3%) і кожен четвертий службовець (26,8%) дали негативну відповідь на це питання. Особливо не задоволені їм робітники, що можна розглядати як обмеження їхніх можливостей у соціальному стані і соціальному статусі, а також констатацію того факту, що школа (і батьки) могли зажадати від них великих зусиль по оволодінню знаннями.

3. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ  СОЦІОЛОГІЇ ОСВІТИ

Молодь вступає в життя —  трудову, суспільно-політичну, маючи, як правило, середнє освіти. Однак воно дуже серйозно розрізняється по якості. Значні розходження залежать від  соціальних факторів: у спеціалізованих  школах з поглибленим вивчанням  окремих предметів воно вище, ніж  у звичайних масовим; у міських  школах вище, ніж у сільських; у  денних вище, ніж у вечірніх (змінних). Ці розходження поглибилися в  зв'язку з переходом країни до ринкових відносин. З'явилися елітні школи (ліцеї, гімназії) Система одержання освіти явно стає одним з показників соціальної диференціації. Бажана розмаїтість  в освіті обертається соціальною селекцією за допомогою освіти.

Суспільство переходить від порівняно  демократичної системи освіти, доступної  представникам усіх соціальних груп, відкритої для контролю і впливу з боку суспільства, до селективній, елітарній моделі, що виходить з ідеї автономності освіти, як в економічному, так і в політичному аспекті. Прихильники цієї концепції думають, що освіти — така ж сфера підприємницької діяльності, як виробництво, комерція, і тому повинна функціонувати так, щоб приносити прибуток. Звідси неминучість внесення плати за освіти учнями, використання різних систем для визначення рівня інтелектуального чи розвитку обдарованості. Можливість платити й особиста обдарованість — такі струни, з яких плететься сито селекції, із усі зменшуваними осередками в міру просування до вершини освітньої, а потім і соціальної піраміди.

У цілому оптимум сполучення загальноосвітньої  і професійної підготовки ще не знайдений. Після серйозної критики яка  викрила багато вад, що вже не відповідають духу часу стандарти і правила, загально-професійної  освіти стає набагато більш гнучким, ніж це було дотепер. Але її роль і відповідальність у підготовці кваліфікованих працівників ще далекі від необхідного рівня.

Професійна освіти — важливий етап у цивільному становленні особистості, у її гармонійному розвитку. У роботах  С.Н. Іконнікової, В.Т.Лисовського показано, що нерозуміння об'єктивне необхідного зв'язку розвиненості і професіоналізму породжує не тільки схоластичні суперечки відносно «протиріччя» того й іншого, але і серйозні помилки в практиці роботи з молоддю, коли оволодіння професійними знаннями і навичками в тій чи іншій формі протиставляється загально-гуманітарній культурі. У результаті виникають або горезвісні «технократичні перекоси», або спроби формувати гуманітарну культуру людини у відриві від життя, від праці і суспільної практики.

Особливе місце в збагаченні інтелектуального потенціалу країни належить вищій школі. Однак зміни й  у змісті, і в напрямках, і в  структурі її діяльності відбуваються дуже повільно. Дані соціологічних  досліджень свідчать, що студенти і  педагоги високо оцінюють можливість творчості, ратують за збільшення частки самостійної роботи, удосконалювання  форм іспитів, розширення їхньої участі в керуванні вузом, підтримують  розвиток конкурсної системи атестації  всіх кадрів. Разом з тим до середини 90-х років вища школа ввійшла  в найжорстокішу кризу, з якого  далеко не усі вузи мають можливість з достоїнством вибратися.

Школа зараз стоїть перед непростим  вибором — знайти оптимальні шляхи  свого подальшого розвитку. Оцінка змін, що відбуваються, неоднозначна, тому що в суспільному настрої, суспільній думці маються всілякі, у тому числі і діаметрально протилежні, точки зору. Однак пропозиції і  судження, якими б суперечливими  власне кажучи вони ні були, відображають глибоку зацікавленість людей у  забезпеченні і подальшому нарощуванні  духовного потенціалу суспільства.

Поряд з вихованням поваги до праці  і професійною орієнтацією істотну  роль у становленні особистості  грають гуманізація освіти, розвиток самоврядування, вироблення в молоді практичних навичок до організаторської і суспільної роботи.

На свідомість і поводження молодих  людей великий вплив робить механізм керування навчальним закладом. Строге дотримання норм і принципів демократії, законності, справедливості, гласності  ще в роки навчання стає для них  своєрідним еталоном, з яким вони надалі звіряють свій життєвий шлях.

Однак стиль роботи директора (ректора), педагогічних і вчених рад, класних  керівників, наставників далеко не завжди сприяє розвитку і закріпленню  позитивного соціального досвіду  молоді, недостатньо протистоїть  проявам нігілізму, індиферентності, байдужості до суспільних справ, так  само як і демагогії, анархічним діям.

Велика роль і різні форми  зв'язку учнів зі своїми однолітками  в закордонних країнах. Зустрічі на міжнародних конференціях, переписування, туристські поїздки сприяють формуванню в молоді солідарності, придбанню  навичок цивільного спілкування, незважаючи на наявні розходження.

Ріст національної самосвідомості з великою гостротою порушує  питання формування в молоді правильних орієнтирів у такій важливій сфері, як міжетнічне спілкування. Відсутність  активного протистояння будь-яким проявам  націоналізму і шовінізму, національної обмеженості, зарозумілості і чванства, недооцінка виховної роботи роблять  деякі групи молоді доступним  об'єктом націоналістичної пропаганди. Більш того, національний екстремізм в основному паразитує на щирих  оманах молодих людей.

Система освіти ще погано формує високі духовні запити і естетичні смаки, стійкий імунітет до бездуховності, «масовій культурі». Роль суспільствознавчих дисциплін, літератури, уроків по мистецтву  залишається незначної. Вивчення історичного  минулого, правдиве висвітлення складних і суперечливих етапів вітчизняної  історії слабко сполучаються із самостійним  пошуком власних відповідей на питання, що висуває життя. Але безсумнівно, що історична свідомість у сполученні з національною самосвідомістю здобуває вирішальну роль у громадській поведінці  учнівський молоді.

Інформаційна революція спонукає до безупинного поповнення знань. Правда, вони не мають однорідної структури. Завжди є ядро — ті знання, що лягають  в основу наук, і периферія, де йде  процесс нагромадження і відновлення, що не знецінює основний капітал. Для всіх ефективно працюючих фахівців, учених, що домоглися успіхів, як показує їхній життєвий досвід, головними були дві умови: міцна фундаментальна база знань і потреба учитися, повага суспільства до тих, хто жадає знань.

Удосконалювання народного освіти немислимо без виміру тієї ситуації, у якій знаходиться вчителювання, значна частина педагогічного корпуса

Якщо дотримувати формальних критеріїв  — наявності фахової освіти, стажу  роботи і т.п., то більшість педагогів  відповідають своєму призначенню. Але  якщо оцінювати їхня діяльність власне кажучи, треба визнати, що багато хто  з них відстали від вимог часу.

Основна група педагогів — жінки, хоча давно стало очевидним, що у  вихованні хлопчиків, юнаком (та й  дівчинок) школа випробує гостру недостачу  «чоловічого впливу». Хоча за останнім часом істотно підвищена зарплата вчителів, середні розміри заробітку  в працівників народного освіти усе ще набагато нижче, ніж у робочих  і інженерно-технічних працівників  промисловості і будівництва, та й у порівнянні із середньою заробітною платою в країні.

Як показали спеціальні обстеження сільських учителів, більшість з  них у матеріально-побутовому відношенні забезпечені значно гірше інших  сільських фахівців. Учителі нерідко  відволікаються від виконання педагогічних обов'язків для виконання різних, не зв'язаних з ними завдань. У результаті бюджет часу учителя виявляється вкрай напруженим, і дуже мало його залишається на самоосвіту.

Багато педагогів слабко уявляють собі процеси, що відбуваються в суспільстві, і зокрема в молодіжному середовищі. Тому їхня робота йде без належного  «прицілу». Не урятовані вони від  морального падіння, переродження окремих  педагогів, керівників навчальних закладів викривають у поборах з учнів  і їхніх батьків, у різних незаконних махінаціях, пияцтві.

Одна з функції народного  освіти — стимулювання самоосвіти, самопідготовки, постійної спраги знань. Самоосвіта, самостійне придбання знань  і навичок аж ніяк не вичерпується шкільною системою. Звичайно, школа  може і повинна давати людині навички  самостійної роботи з книгою, документом і т.п. Але самоосвіта будується  на базі загального і професійного освіти, а не замість його. Нові технічні й інформаційні можливості навчального  телебачення, касетної відеотехніки, персональних комп'ютерів, дистанційного навчання має бути ще широко використовувати  для нестатків самоосвіти. Доля нових  поколінь усе більше визначається загальною  культурою людини розвиненістю логічного  мислення, мовною, математичною, комп'ютерною  грамотністю.

Актуальним продовжує залишатися з'єднання навчання з продуктивною працею. Завдяки цьому не тільки здобуваються трудові навички, звичка до праці, відкриваються можливості застосування в трудовій діяльності знань основ наук, але й усвідомлюється суспільна значимість продуктивної праці. Поза таким усвідомленням  виконання учнями трудових функцій  виявляється, за словами А.С. Макаренко, «педагогічно нейтральним». Люди трудилися  і трудяться за всіх часів, але  тільки тоді, коли праця здобуває нова суспільна якість, вона стає одним  з могутніх факторів формування духовного  багатства особистості.

В умовах ринкових відносин зростає  роль особистої участі старшокласників, учнів ПТУ, студентів у рішенні  конкретних науково-виробничих задач. Досвід багатьох шкіл свідчить, наприклад, про плідні результати участі підлітків  в експериментальний^-експериментальнім-дослідно-експериментальному виробництві (особливо в сільському господарстві), перевірці нових технологій, матеріалів, прийомів праці і т.п. У середніх спеціальних і вищих  навчальних закладах заохочується участь молоді в науково-дослідній і  проектно конструкторській роботі, у виконанні договорів з підприємствами.

Останнім часом громадськість  разом із працівниками народної освіти жваво обговорює можливості і  перспективи організації шкільних кооперативів. І не стільки заради зміцнення матеріальної і фінансової бази (хоча і це важливо), скільки  заради найшвидшого входження дитини в реальне життя, у повсякденні  турботи старшого покоління.

ВИСНОВОК

У цілому існуюча система освіти, її різноманітні ланки являють собою  дуже суперечливу картину, у якій позитивні зрушення ще нерідко перемежовуються  з негативними чи невизначеними  тенденціями.

Як і раніше гостро стоїть питання  про концепцію народного освіти, її подальше функціонування. Основний наголос робиться на зміст освіти, на активні способи введення дитини у світ як єдине ціле. В главу  кута ставляться не окремі шкільні  предмети, не кількість годин на ті чи інші дисципліни і навіть не обсяг  інформації, а пошук нових способів організації освіти, при яких у  свідомості дитини установилося б якнайбільше  прямих, особистісних зв'язків зі світоглядом. Саме в цьому справжнє багатство, цілісність і єдність особистості, застава її щирої волі. І навпроти, щоб керувати людиною, маніпулювати їм, необхідно розчленувати ця єдність, розірвати його і протиставити особисте — суспільному, політичне — моральному, професійне — людському. Це з успіхом  робила авторитарна школа, змінюючи ці частини місцями, зіштовхуючи  їхній і встановлюючи довільно їхній  пріоритет.