Соціологічні погляди Михайла Грушевського

6 Соціологічні погляди Михайла Грушевського (1866-1934 pp.) формувалися під упливом класичного позитивізму та соціології О. Конта, Е. Дюркгейма, етнології та психології В. Вундта й були відтворені в таких його працях: "Початки громадянства (генетична соціологія)", "На порозі нової України", "Хто такі українці і чого вони хочуть?" та ін.

 

Основні питання " генетичної соціології": що таке суспільство і завдяки  чому воно можливе? У соціологічній  концепції розвитку соціальності наявне теоретичне обґрунтування законів  трансформації суспільства. Аналізуючи соціальні факти та соціальну  еволюцію в минулому, М. Грушевський  вбачає вирішальну роль у змінах людського  життя через конкуренцію індивідуалістських і колективістських тенденцій та їх періодичне чергування. Боротьба цих  двох тенденцій зумовлює ритм соціальної еволюції.

 

Розвиток суспільства підпорядковується  законам соціального розвитку, тобто  внутрішнім зв'язкам, необхідностям, що керують змінами у формах людської спільності. Узяти до уваги всі фактори соціального розвитку неможливо, позаяк усі вони опосередковані свідомим упливом індивідуальної людської волі на суспільний процес. Досить стало діють протягом усієї історії біологічний, психологічний і економічний фактори. На різних етапах суспільної еволюції перевагу може мати один із них, обмежуючи впилив інших. Так, на ранніх етапах еволюції переважає біологічний фактор, поки на зміну йому приходить психологічний у таких проявах, як мораль, традиції, релігія та ін.

 

Основними чинниками історичного  процесу є народ, народна маса, держава. Історична постать є  продуктом епохи та середовища, людська  воля обмежена й залежить від соціального  оточення.

 

Соціологія повинна досліджувати типові для соціального розвитку стани п тенденції еволюції в  кожній сфері людського життя. Тенденції, що набувають характеру закономірних, у суспільстві такі: самоохорона  роду, постійна диференціація, виживання  найбільш пристосованих, спадковість, наслідування й вибір, залежність попиту та пропозиції, поділ праці. Саме визначення -цих законів-тенденцій, що надають загальності та ритму соціальному процесові, роблять соціологію справжньою наукою про загальні тенденції та форми соціального розвитку.

 

 

10 На певному історичному етапі розвитку держави відбувається процес демократизації влади. Причина цього - наростання суперечностей між тенденціями концентрації та монополізації за­собів і впливів влади в руках нечисленної верстви та її ж інтересами самозбереження й утримання влади, що можливе за умови залучення широких соціальних верств до участі у влад­них структурах. Відтак з'являється новий клас, власник нового багатства, котрий потребує поєднання панівного економічного становища з владою. Він дуже активно експлуатує народний інтерес, пропонуючи гасла рівноправності, вдаючись до демагогії, згуртовуючи навколо себе принижених і поневолених.

 

Для збереження своєї влади панівна  верхівка використовує психологічну обробку  населення - нейтралізацію та послаблення  почуття несправедливості, використання як ідеологічного забезпечення своєї  влади національних почуттів, культури, науки.

 

Особливої уваги заслуговує соціологічний  аналіз українського етнокультурного  матеріалу, проведений М. Грушевським. Учений досліджує такий значний  феномен української історії, як козацтво з його куренями, сексуальною  мораллю, відокремленням від родинного  життя.

 

У руслі практичного використання соціологічних знань М. Грушевський  досліджує та визначає передумови, обставини й перспективи розвитку українського суспільства. Обґрунтовує  теоретично та юридично право українського народу на власну державу, довівши, що український народ існує як окремий  історичний, культурний і етнічний об'єкт.

 

У традиціях "генетичної соціології" М. Грушевський розглядає питання  про організацію етнічної спільності, а саме про організацію первинних  форм громадськості.

 

Способом творення такої громадськості  є національне самовизначення українського народу, а формою її існування -національно-культурна  автономія в межах федеративної Росії. Тривалий час М. Грушевський  обстоював ідею перебудови Росії  на федеративних засадах, де Україна  була б суб'єктом федерації. Пізніше  Грушевський відійшов від цієї позиції, вважаючи, що після об'єднання й  інтеграції більшості українського суспільства, політичних партій та рухів, завданням є створення власної  незалежної демократичної української  держави.

 

 

11Кістяківський є прибічником плюралізму методів. Обстоюючи можливість і законність причинно-наслідкового вивчення соціальних явищ, учений водночас використовує категорію належного або справедливого, інакше кажучи, оціночно-нормативний метод. Він зазначає: «Усе, що стосується людей та здійснюється серед людей, потрібно й необхідно аналізувати з моральної точки зору, встановлюючи справедливість чи несправедливість того чи іншого явища (…) Будь-яке явище можна розглядати з погляду необхідності. Паралельно з цим способом правомірно розглядати соціальне явище з точки зору справедливості» [4, с. 176–177]. Обидва погляди є незалежними, певною мірою відрізняються один від одного, їх неможливо звести до єдиного континууму. Перший – природно необхідний – коли явище розглядають лише з точки зору необхідності, не цікавлячись у жодному разі його справедливістю чи несправедливістю, другий – коли зовсім не цікавляться причинно зумовленою необхідністю явищ, важливим є лише моральний елемент.

 

Учений був переконаний, що ці два  види суджень про одні й ті самі явища є логічно бездоганні, потрібні та соціально важливі для людини й людства загалом. Окрім цього, вихідною позицією було те, що вони дуже схожі. Та основною ознакою стає той  факт, що вони включають істину. Різняться  хіба що лише тим, що перші є категорією пізнання, решта – категорією оцінки.

Проаналізувавши ідеї Кістяківського, можна стверджувати: учений у своїх наукових домислах не зовсім чітко розкриває позицію категорії належного. Кістяківський не зовсім чітко пояснює сутність цього елементу. То в чому полягає належне? Як саме воно проявляється? Не знаходячи відповіді на ці запитання у праці Кістяківського, вважаємо за потрібне зазначити, що відповіддю тут може бути категоричний імператив Канта, зокрема дві його формули: 1) «Дій так, щоб людство, як у твоєму власному розумінні, так і в розумінні будь-кого іншого, завжди застосовувалося тобою як ціль та ніколи як засіб»; 2) «Дій так, щоб правило твоєї діяльності за допомогою твоєї волі стало всезагальним законом» [3, с. 302]. Таким, на наш погляд, є в загальних рисах зміст категорії належного й обґрунтування її застосовності у вивченні соціальних явищ. Логіко-гносеологічні основи цієї концепції були викладені в працях Г. Ріккерта та реалізовані Б. Кістяківським у його статті «На захист науково-філософського ідеалізму».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

12Першою значною працею Б.О.Кістяківського, присвяченою дослідженню суспільства, була його німецькомовна дисертація «Gesellschaft und Einzelwesen» («Супільство та індивід»). Цінність соціальної науки полягає в методологічно правильному розподілі різних областей знання. Щодо співвідношення індивіда і суспільства, то Б.О.Кістяківський вбачає їх подібність в духовному житті людини, у морально правових нормах, що поєднують людей, суспільство, отже, постає як єдність колективного духу.

 

В статті «Категорії необхідності і  справедливості при дослідженні  соціальних явищ» в журналі «Жизнь» викладені основи нового розуміння методології соціального пізнання, які спираються на дослідження В.Віндельбанда та Г.Рікерта [3, 77]. Б.О.Кістяківського цікавить питання, наскільки застосовні в дослідженні суспільства методи природничих наук. Це питання було актуальне через вплив філософії позитивізму на соціальні науки, який ще відчувався на початку ХХ ст. Причинними зв'язками не можна пояснити всього в суспільстві. Існує моральний світ, який діє як самостійний чинник в суспільному житті. Зокрема, людині завжди і всюду притаманне прагнення до справедливості [3, 109]. Як і причинна необхідність, справедливість є безумовною, загальнообов'язковою позачасовою, позапросторовою категорією. Виділення особливої нормативної сфери в суспільстві можна вважати основним висновком статті.

В статті «Російська соціологічна школа  і категорія можливості при розв'язанні соціально-етичних проблем»  Б.О.Кістяківський пише про новий рух в суспільних науках, вбачаючи його найбільш характерну рису в прагненні до універсалізму, в подоланні однобічності у розумінні суспільства. Соціальне пізнання при цьому споріднене з природничими науками, коли застосовує категорію необхідності і відрізняється від них визнанням цінностей людського життя [3, 26]. Б.О.Кістяківський виступає за об'єктивність соціально-наукового пізнання, яка базується на категорії необхідності, і об'єктивність соціально-філософського пізнання, яка має основою категорію належного.

В статті «На захист науково-філософського  ідеалізму» Б.О.Кістяківський окреслює принципові положення того напряму у філософії, який називав «науково-філософським ідеалізмом». Автор подає своєрідну структуру філософських напрямів, виділяючи ідеалізм, а всередині ідеалізму - два його основні різновиди, наявні на початку ХХ ст., - метафізичний та містичний ідеалізм, з одного боку, і науково-філософський ідеалізм - з іншого. Себе він, очевидно, відносить до останнього. Б.О.Кістяківський виявляє основне завдання ідеалізму - пояснення фактів оцінки, тобто суджень про істину і хибу, добро і зло, прекрасне і потворне [3, 119]. Український філософ подає короткий нарис змісту та історії розвитку трьох складових наукової філософії - логіки, етики та естетики, виявляючи їх органічний взаємозв'язок, бо всі вони мають на увазі одне  й те саме - належне в його різновидах. Висновком з цього є те, що процес пізнання підпорядкований не природній необхідності, а нормам логіки, а в соціальному пізнанні - також етики та естетики .

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

13Державотворчі процеси завжди привертали до себе увагу мислителів і науковців

різних історичних епох. Усі вони намагалися розкрити головні особливості виникнення та

формування держави. Запропоновані  ними теорії державного устрою, розвитку, а також

причини занепаду і сьогодні мають  важливе значення для розвитку політології, соціології та

історії.

Свою теорію походження держав та класифікацію державної влади запропонував

В.К.Липинський – визначний діяч, український політик та мислитель. На його думку,

держави постають шляхом завоювання, яке може бути або “зовнішнім”, або “внутрішнім”.

Перше відбувається тоді, коли завойовники-організатори нової держави прийшли ззовні, а

друге – коли завойовники виділилися з місцевого населення. Всім державам, незалежно від

форми устрою, притаманне існування  влади та провідної верстви як носія влади. Провідною

верствою Липинський називав національну аристократію1.

Слід відмітити, що під нацією він розумів продукт історичного процесу соціального

життя певного колективу, його окремий  та індивідуальний твір людського співжиття, що

переходить з покоління в  покоління. Таким чином, нація є  формацією не тільки історії, а й

історичного наростання і розвитку серед певного етнічно-відмінного людського колективу

конструктивних і організуючих вартостей. Відтворення і здійснювання оцих вартостей,

починаючи від якоїсь політичної організації, об’єднаної однією політичною ідеєю, і

закінчуючи найвищою формою національної організації – національною державою, має на

меті усвідомити і зорганізувати  даний людський колектив, який вже  свідомо бореться за своє

існування, розвиток та за здійснення спільного національного хотіння. Бажання створити

національну державу є продуктивним тільки за умови усвідомлення даної  потреби нації.

В.Липинський вважав, що націю творить активна група людей серед етнографічної маси, яку

він називає національною аристократією.

У кожній нації є елементи політично  пасивні і політично активні2. Тобто є люди

войовничої, лицарської вдачі і  люди пацифічні – обивателі. Саме серед людей з войовничою

вдачею, готових боротися за свої ідеали, погляди, і виникає національна аристократія.

Це поняття, на його думку, не обмежується  тільки старою родовою аристократією  у

традиційному значенні цього терміна. Під ним він розуміє “найкращих в даний історичний

момент серед нації людей, що являються організаторами, правителями  та кермачами нації”3.

2

Водночас Липинський зазначав, що національна аристократія відіграє роль не тільки

об’єднуючої сили, а може в певний історичний момент привести до деструкції та

роз’єднування держави. Це відбувається тоді, коли індивідуальні, егоїстичні інтереси

одиниці чи групи одиниць переважають  над державними. Основною причиною такого

процесу він вважав “старіння” даної аристократії. Тобто коли на певному етапі вона сприяє

об’єднанню, інтенсивному розвиткові матеріального життя, продукційної та воєнної техніки,

а потім під впливом матеріального  розвитку цей політичний устрій стає “недобрим”, що

проявляється саме в переважанні  індивідуальних інтересів над державними. Саме за такої

ситуації до влади мусить прийти нова аристократія, яка зможе сприяти  подальшому розвитку

держави, оскільки на цьому етапі  вона ще перебуває під впливом  матеріального накопичення

і домінуючими інтересами є державні.