Социология спорта

«О спорт, ти — мир!» — казав колись ідеаліст П’єр де Кубертен, засновник сучасного олімпійського руху і перший президент Міжнародного олімпійського комітету. Однак реалії спорту нашого часу зовсім інші. Лондонська Олімпіада стала історією. Великі спортивні держави підраховують медалі і славлять своїх спортсменів. Україна теж пишається медалістами. Але сучасний спорт дедалі більше стає політикою. Тому не має нічого спільного з чесною грою, змаганням, змагальністю. Спорт сьогодні — та ж війна, тільки без убивств і гуркоту стрільби.

Якими б дружними не були спортсмени між собою, якими б чистими не були їхні помисли у змаганні на спортивних полях, у Лондоні для їхньої охорони доводилося залучати поліцію, армію та розвідку, розміщувати на висотках ракети протиповітряної оборони, а в небо відправляти десятки бойових літаків. Сьогодні головною турботою держав та організаторів є не спортивні успіхи спортсменів, а безпека спортивного свята.

Політики використовують спорт у власних цілях. Для прикладу, свого часу президент США Джон Кеннеді говорив, що престиж нації визначається кількістю золотих медалей, завойованих спортсменами цієї країни на Олімпійських іграх.

Політики нав’язують своїм народам думку, що спортсмени — не суперники, а вороги, роздмухують ворожнечу між народами або, навпаки, піарять себе, особистий внесок у розвиток національного спорту.

Люди влади влаштовували бойкоти Олімпійським іграм, перетворили спорт на «ярмарок марнославства». Згадаймо геніальний фільм Лені Ріфеншталь «Олімпія», в якому оспівано нацистську «волю до перемоги», арійський «тріумф волі». Гітлер не міг змиритися з тим, що чорношкірий американець, а не білявий німець, став героєм Олімпіади в Берліні 1936 року.

Північнокорейський диктатор після чемпіонату світу з футболу в Південно-Африканській Республіці відправив на перевиховання в село всю національну футбольну команду, а головного тренера посадив у в’язницю.

Спортивна Олімпіада — ласий шматок для терористів. Згадаймо хоча б Олімпійські ігри в Німеччині 1972 року і розстріл терористами ізраїльських спортсменів. Але спорт може й об’єднати народ. Той же Єврофутбол-2012! Незважаючи на неуспіх команди Олега Блохіна, ми пишалися тим, що можемо провести у своїй країні міжнародні змагання такого високого рівня. 

Говорячи про політику в спорті, мимоволі думаєш: якби лондонська Олімпіада закінчилася раніше, то всі золоті медалісти опинилися б у списках партій, які йдуть на вибори до Верховної Ради. А так їм пощастило: займатимуться своєю улюбленою справою.

Втім можна згадати слова Андрія Шевченка, який ще місяць тому говорив, що «спорт, футбол — поза політикою», і він ніколи не буде агітатором якоїсь політичної сили. Напевно, й Андрій Шевченко, і лідер партії «УДАР» Віталій Кличко залишаться в народній пам’яті великими спортсменами, а не головними «забіяками» — як регіонали борець Ельбрус Тадеєв і баскетболіст Олександр Бєлов.

Проте спорт в Україні залишатиметься важливою частиною політичного процесу. І політики будуть використовувати всенародну любов до видатних спортсменів та популярних ігор, таких як футбол, у власних цілях.