Соціальні інститути, як базові структури суспільства

     Зовні соціальний інститут виглядає як сукупність осіб, установ, які наділені певними матеріальними засобами та ресурсами і здійснюють конкретні соціальні функції.

     Загалом соціальний інститут характеризується наявністю таких ознак:

 -   цілі діяльності;

-   конкретні функції, що забезпечують досягнення цілей;

 -   низка соціальних статусів і ролей, притаманних тільки даному соціальному інституту.

     За характером цільових функцій соціальні інститути поділяються на:

-    нормативно-орієнтувальні, що здійснюють морально-етич­ну орієнтацію поведінки індивідів, утверджують у суспільстві загальнолюдські цінності, спеціальні кодекси та етику поведінки;

-    нормативно-регулювальні, що здійснюють регулювання поведінки на основі норм, правил, спеціальних приписів, закріплених у юридичних та адміністративних актах. Гарантом їх виконання є держава, її представницькі органи, зокрема адміністрації установ, підприємств тощо;

-    церемоніально-символічні та ситуаційно-конвенційні, що визначають правила взаємної поведінки, регламентують способи обміну інформацією, комунікативні форми неофіційної субординації (звернення, привітання, схвалення/несхвалення тощо).

     Визначення ролі соціальних інститутів у соціальних змінах і розвитку можна звести до таких двох взаємозв’язаних дій:

    1) забезпечення переходу до якісно нового стану соціальної системи, її прогресивного розвитку;

    2) руйнування соціальної системи чи принаймні її дезорганізація.

     Інституціональний аналіз дає змогу з’ясувати причини негатив­них явищ, що зумовлюють соціальну дезорганізацію та кризові явища в суспільстві. Ключовим моментом у розвитку процесів дезорганізації є руйнування соціальних інститутів, що створює ситуацію, яку Е. Дюркгейм назвав аномією, — коли індивіди не можуть інтегруватися в основні інститути суспільства і не визнають найбільш значущих соціальних норм.

     Аномія характеризується втратою соціальними інститутами мети діяльності, послабленням нормального регулювання поведінки людини в головних сферах життєдіяльності; втратою чіткого визначення соціальних норм, послабленням механізму соціального контролю, зростанням соціального напруження. А це означає, що діяльність соціальних інститутів набуває дисфункціонального характеру, перестає задовольняти потреби суспільства, нові умови його життєдіяльності. Отже, головним агентом соціальних змін є соціальні інститути, а не соціальні групи і класи, як уважають марксисти. Річ у тім, що класи (коли не йдеться про політичну революцію) можуть впливати на хід суспільного розвитку лише через інституціоналізовані форми діяльності, які спрямовуються й координуються в межах певних ціннісно-нормативних комплексів. Тобто соціальний розвиток суспільства відбувається через розвиток самих соціальних інститутів і налагодження регламентованих соціальних зв’язків. Що більш інституціалізованим є суспільство, то більші можливості воно надає для прогресивного розвитку.

     Інституціалізація — це процес виникнення стабільних взірців соціальної взаємодії, що ґрунтується на формалізованих нормах, правилах, законах, звичаях, ритуалах; приведення їх у систему, здатну прогнозувати соціальну поведінку в певних соціаль­них ролях — батьків, службовців, священиків тощо. Інакше кажучи, інституціалізація — це заміна спонтанної поведінки на передбачувану, котра очікується й регулюється.

     Інституціалізація — тривалий та складний процес. Її ознаками є:

•     оформлення соціальної групи, для якої певна діяльність стає професійною;
•    зміна якості самої діяльності, яка стає ролевою, цілеспрямованою, ієрархічною;
•     поява спеціальних закладів, у яких відбувається ця діяльність;
•     виникнення регулюючих її норм, що в міру розвитку професійної діяльності розділяються на моральні та правові.

      Інституціалізація проявляється у формуванні певної ідеології, яка є підґрунтям для створення зразків поведінки, ритуалів, символів і надає організації та її цілям характеру суспільної місії.

      Зрілість суспільства визначається різноманітністю соціальних інститутів, їх розвиненістю, здатністю задовольняти різноманітні потреби індивідів, соціальних спільнот.

     Розвиток соціальних інститутів відбувається двома способами:

•   виникнення нових соціальних інститутів. Так, в Україні в процесі становлення державності створюються такі важливі соціальні інститути, як освіта, наука, армія, дипломатія тощо;
•   удосконалення вже існуючих соціальних інститутів, поглиблення спеціалізації їхніх функцій, відокремлення від них нових соціальних інститутів. Так, із загальної судової системи народжується Конституційний суд України, з’являється незалежний інститут слідства тощо.

      Намагаючись задовольнити свої потреби, люди шукають засоби це зробити. У процесі суспільної практики виникають певні шаблони, взірці поведінки, які згодом підтримуються громадською думкою і закріплюються законом. Так, працюючи в бізнесі, люди, прагнучи задовольнити потребу в нагромадженні коштів та позиках, створили банки, які згодом виокремилися з бізнесу в самостійний інститут.

      Найбільш важливими соціальними інститутами сучасного суспільства є:

    економічні, що  регулюють соціальні зв’язки  в господарській сфері, забезпечують  процес виробництва, виконують  нормативно-розподільну функцію,  розподіляючи та перерозподіляючи  матеріальні блага чи їх еквіваленти.  Вони формують економічний потенціал  суспільства, підтримують стійкість  його соціальної структури, розмежовують  організації і професійно-статусні  групи за способами і якістю  споживання, за типами способу  життя;

•     політичні, що регулюють соціальні зв’язки з приводу використання влади, її здійснення та розподілу. Політичні інститути встановлюють і підтримують політичну владу соціальної групи, що домінує в суспільстві, забезпечують відтворення і стійке збереження ідеологічних цінностей;
• культури та соціалізації, діяльність яких зв’язана з розвитком і поширенням культури, соціалізацією особистості, засвоєнням нею соціальних цінностей. Соціокультурні інститути засвоюють, а потім відтворюють культурні та соціальні цінності, на-
•    громаджувані в процесі соціальної діяльності, залучають індивідів до певних субкультур, а також регулюють їх соціалізацію через засвоєння стійких соціокультурних стандартів поведінки, захист відповідних цінностей і норм.

      Одним з найважливіших соціокультурних інститутів є сім’я. Його діяльність, відносини між батьками та дітьми, методи виховання тощо визначаються системою правових та інших соціальних норм. Поруч із цим інститутом функціонують соціокультурні інститути освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення, культурно-виховні та ін.

      Дещо виокремлюється тотальний інститут, що характеризується, за Е. Гофманом, соціальною обмеженістю контактів з рештою суспільства, неподоланною дистанцією між різними соціальними ролями, формалізованим, жорстко контрольованим розпорядком життя. Це виправні колонії, військові табори, спецлікарні, монастирі тощо.

      Усі соціальні інститути у своїй діяльності взаємозв’язані. Так, організація виробництва забезпечує сімейні потреби в квартирах, одязі, продуктах харчування; державна політика визначає перспективи розвитку освіти; торгівля враховує запити споживача, релігія впливає на розвиток освіти і діяльність державних установ тощо.

      Аналіз численних взаємозв’язків інститутів може пояснити, чому вони не можуть повністю контролювати поведінку своїх членів, забезпечуючи сумісність їх дій з інституційними нормами. Так, вузівська програма одна для всіх студентів вузу, але неоднаково всіма засвоюється. Інтереси студентів формувалися, починаючи з дитинства, — у сім’ї, дитсадку, школі. У юнаків і дівчат, які змалку розвивали свої розумові здібності, більшою мірою сформувалися інтелектуальні інтереси проти тієї молоді, що віддавала перевагу перегляду розважальних телепередач та читанню легковажної літератури.

      Потреба гармонізувати систему ролей, що їх приписано індивіду різними інститутами, може задовольнятися домовленостями між інститутами. Ураховуючи важливість певних інститутів у суспільному житті, інші інститути намагаються контролювати їхню діяльність. Наприклад, у будь-якій цивілізованій країні відносини між окремими інститутами промисловості й торгівлі регулюються державою за допомогою податків.

      На інститут освіти намагаються впливати політичні установи, виробничі організації, церква та ін.

      Інституційні ролі можуть конфліктувати через належність особистості, що їх виконує, до різних інститутів. Наприклад, ролі, зв’язані з орієнтацією на професійну кар’єру і на сім’ю. Тут має місце зіткнення норм і правил кількох соціальних інститутів. При цьому кожен інститут намагається якомога більше «відлучити» своїх індивідів від виконання ролей інших інститутів, «втягнути» членів їх сімей до сфери своєї діяльності, щоб на них впливали єдині інституційні норми.

     Між інститутами існує залежність; зміни в одному інституті, як правило, спричинюються до змін в інших. Проте це не означає, що бракує інституційної автономії. Кожен з інститутів намагається зберегти недоторканними свої інституційні норми, правила, кодекси та ідеологію. Соціальний порядок може бути забез­печений лише вдалим поєднанням взаємодії інститутів і збереженням ними незалежності стосовно один одного.

     У всіх складних суспільствах інститути потребують постійної організаційної підтримки, посилення ідеології, системи норм і правил, на які вони спираються. Це можуть забезпечити такі ролеві групи членів інституту, як бюрократи, що стежать за інституційною поведінкою, та інтелектуали, які коментують і пояснюють ідеологію, норми і правила соціальних інститутів, а також соціальний розвиток суспільства в часових проміжках, котрі відповідають інституційним нормам.

     Наприклад, інтелектуали, які керуються інтересами комуністичних політичних інститутів, намагаються довести, що сучасна історія розвивається згідно з передбаченнями К. Маркса і В. Леніна. Водночас інтелектуали, що обстоюють інтереси політичних інститутів США, Західної Європи, доводять, що історія базується на розвитку ідей вільного підприємництва й демократії. При цьому лідери інститутів розуміють, що інтелектуали, вивчаючи базові основи підтримуваної ними ідеології, можуть виявити не тільки її переваги, а й вади і почнуть розвивати конкурентну ідеологію, яка більше відповідає вимогам часу. У цьому разі інтелектуали стають революційно налаштованими і намагаються реконструювати традиційні інститути. Саме тому за побудови тоталітарних інститутів їх прагнуть ізолювати від дій інтелектуалів. Така ситуація спостерігалась у Китаї в 1966 р., у СРСР — у передвоєнні роки. Загалом історія свідчить, що будь-яка влада, що ґрунтується на вірі в здібності вождя (харизматична влада), а також влада насильницька, недемократична, намагається відмежуватися від інтелектуалів або повністю їх підкорити своєму впливові.

     Таким чином, інтелектуали виконують подвійну роль: з одного боку, вони є корисними, бо можуть ерудовано захистити інституційні цінності, повагу до інституту, а з іншого — небезпечними, бо в пошуках істини здатні стати ворогами цього інституту.