Соціальні норми

1.Соціальні норми — це історично зумовлені загальні правила поведінки людей у суспільстві, є проявом їх свідомої вольової ді­яльності та забезпечуються різними засобами соціального та дер­жавного впливу.

Розрізняють такі критерії класифікації соціальних норм:

І. За способом виникнення:

1. Стихійні норми,  що виникають неусвідомлено з природної потреби суспільства в упорядкуванні суспільних відносин.

2. Свідомі, які виникають  свідомо з необхідності не  лише впорядкування відносин, а  й закріплення прав та обов'язків  суб'єктів.

II. За суб'єктами прийняття  та охорони:

1. Норми, які приймаються  та гарантуються державою (правові,  політичні).

2. Норми, що розробляються,  приймаються та гарантуються  громадськими об'єднаннями (корпоративні, релігійні).

3. Норми, що розробляються,  приймаються та гарантуються  суспільством (звичаї, традиції).

III. За способом закріплення:

1. Усні, які існують  у свідомості суб'єктів та передаються  з покоління у покоління.

2. Письмові, що мають  документальну форму закріплення  та певний ступінь обов'язковості.

IV. За сферою регулювання:

1. Традиції, тобто норми,  які склались в суспільстві  історично.

2. Звичаї, тобто норми,  що склалися в результаті багаторазового  застосування.

3. Норми етики, що  відображають відповідність поведінки  суб'єктів встановленим зразкам,  еталонам останньої.

4. Норми естетики, які  відображають відповідність знань  суб'єкта культурним надбанням  та досягненням суспільства.

5. Норми моралі, що  характеризують рівень уявлення  суспільства про добро та зло,  справедливість і несправедливість.

6. Норми культури, які  характеризують рівень духовного  розвитку суспільства.

7. Організаційні норми,  що встановлюють порядок виникнення  та функціонування недержавних  структур.

8. Політичні норми,  які визначають взаємодію суб'єктів  політичної системи у процесі  виникнення та функціонування  владних відносин.

9. Релігійні норми,  що засновуються на вірі у  Бога та регулюють порядок  здійснення релігійних культів.

10. Корпоративні норми,  які регулюють діяльність громадських  об'єднань.

1л1. Норми права, що є державно-владним засобом впливу на суспільство.

 

с2 Основні ознаки норми права:

1. державновладний характер, тобто норми права встановлю­ються або санкціонуються державою та відображають її волю.
2. загальнообов'язковий характер
3. формальна визначеність, тобто норми права закріплюють пра­ва і обов'язки суб'єктів суспільних відносин, а також санкції, які застосовуються у випадках порушень настанов норми.
4. загальний характер
5. системність
6. гарантованість

Всі види норм (норма — це певне правило) можна умовно поділити на дві групи:

—  соціальні;

—  технічні.

Технічні норми регулюють  діяльність людини, пов'язану з використанням  природних ресурсів (норми витрати  палива,електроенергії, води та ін.) і  знарядь праці. Соціальні норми  регулюють відносини людей один з одним,

Соціальні норми —  правила поведінки загального характеру, що складаються у відносинах між  людьми в суспільстві в зв'язку з проявом їх волі (інтересу) і  забезпечуються різними засобами соціального  впливу.

Класифікувати соціальні  норми можна за різними критеріями.

Види соціальних норм за сферами дії:

— економічні: регулюють  суспільні відносини в сфері  економіки, тобто пов'язані з взаємодією форм власності, з виробництвом, розподілом і споживанням матеріальних благ;

- політичні: регулюють  відносини між класами, націями,  народностями; пов'язані з їх участю  в боротьбі за державну владу  та у її здійсненні, із взаємовідносинами  держави з іншими елементами  політичної системи;

• релігійні: регулюють  відносини в сфері релігії  та між різними релігіями, специфічні культові дії, засновані на вірі в  існування Бога;

• екологічні: регулюють  відносини в сфері охорони  навколишнього середовища та ін.

Види соціальних норм за регулятивними особливостями:

•  норми моралі;

•  норми-звичаї;

•  норми права;

•  корпоративні норми (корпорація — лат. corporatio — співтовариство, об'єднання), тобто правила поведінки, які регулюють відносини усередині різних недержавних організацій (громадських — некомерційних і комерційних) між їх членами.

Спільне у технічних  і соціальних норм — їх зв'язок із діяльністю людини.

Відмінності технічних  і соціальних норм — в об'єктах  і методах регулювання.

Ознаки соціально-технічних  норм:

•  обумовленість  законами природи і техніки;

•  невиразність соціального  характеру (не є суто соціальними);

•  невиразність засобів  суспільного забезпечення (правових, моральних та інших санкцій);

•  виключність використання.

3,4 д

Структура норми права — це внутрішня будова норми пра­ва, яка характеризується єдністю і взаємодією її складових еле­ментів.

У юридичній науці  переважає концепція тричленної структури правової норми. Це випливає з того, що норма права, поперше, повинна встановлювати певне правило поведінки шляхом закріплення прав і обов'язків суб'єктів; подруге, визначати умови, за наявності яких суб'єкти можуть реалізовувати надані права та виконувати пок­ладені на них обов'язки; потретє, закріплювати певні засоби забезпе­чення приписів, що в ній містяться.

До структурних елементів  норми права відносять: гіпотезу, диспозицію та санкцію. Така структура характерна, на відміну від інших соціальних норм, тільки правовим нормам, що безпосередньо містять правила поведінки.

Гіпотеза — це складова частина норми права, яка містить умови та обставини за настанням чи ненастанням яких суб'єкти мають здійснювати свої права й обов'язки, передбачені у диспозиції цієї норми.

Тобто гіпотеза — це перша частина правової норми, яка  вказує на умови, за яких суб'єкт, мусить діяти так , як того вимагає диспози­ція. Отже, призначення гіпотези — визначити  сферу і межі регулятив­ної дії  диспозиції правової норми. Гіпотеза починається  словом "як­що". Коли ж це слово  не вжито, то воно припускається. Іноді  гіпотеза щільно пов'язана з іншим  елементом правової норми — диспозицією. Причому настільки, що фактично ці елементи (гіпотеза та диспозиція) в тексті зливаються, як, наприклад, у нормах кримінального  кодексу, які визначають відповідальність за конкретні злочини, що дає підстави вважати, що такі норми складаються  лише з диспозиції і санкції.

Проте, враховуючи логічну  структуру норми, слід визнати, що і  тут присутні всі три елементи, в тому числі й гіпотеза.

Залежно від свого  складу, гіпотези поділяються на:

1) прості — це коли  у гіпотезі міститься лише  одна умова, за на­станням чи  ненастанням якої норма права  починає діяти;

2) складні — це  коли гіпотеза передбачає існування  декількох умов, наявність яких  у своєї сукупності є обов'язковою  умовою для початку дії норми  права;

3) альтернативні —  це коли гіпотеза передбачає  існування декіль­кох умов, за настанням кожної зяких починає діяти норма права.

За ступенем визначеності , гіпотези поділяють на:

1) абсолютно визначені  — це коли гіпотеза чітко  і вичерпно вка­зує на обставини,  з наявністю чи відсутністю  яких пов'язується дія норми  права;

2) відносно визначені  — це коли гіпотеза не містить  достатньо повних умов про  обставини дії норми, обмежуючи  умови засто­сування норми права  певним колом формальних вимог.

 Диспозиція — це складова частина норми права, яка визна­чає саме правило поведінки суб'єкта у разі настання обставин, передбачених у гіпотезі цієї норми.

В диспозиції сформульовані права і обов'язки, яких суб'єкти су­спільних відносин набувають при наявності умов, передбачених гіпо­тезою норми. Вона є центральною частиною норми права, тому що гіпотеза і санкція є похідними від неї. Разом з тим диспозиція норми права не може існувати без гіпотези і санкції, оскільки без них вона втрачає свої регулятивні властивості.

Залежно від ступеня  визначеності прав і обов'язків суб' єктів, диспозиції поділяються на:

1) абсолютно визначені  — це коли диспозиція чітко  визначає од­нозначне правило  поведінки, тобто суб'єкти суспільних  відно­син можуть поводитись  лише так, як вказано у нормі  права, і їм не надається  можливості для вибору іншої  поведінки;

2) відносно визначені  — це коли диспозиція чітко  не визначає правило поведінки,  в межах якої можуть діяти  суб'єкти суспіль­них відносин;

3) альтернативні —  це коли диспозиція визначає  декілька варіан­тів поведінки  суб'єктів суспільних відносин, але  передбачає на­стання лише одного  з них.

Санкція — це складова частина норми права, яка передба­чає юридичні наслідки для суб'єкта за виконання чи невиконання правила поведінки, передбаченого диспозицією цієї норми.

Санкція є логічно  завершальним елементом норми права, яка обумовлена існуванням диспозиції. Вона є виразом осуду і примусу, яка застосовується державою до суб'єкта суспільних відносин при по­рушенні ним вимог норми права. Тобто  основне призначення санк­ції —  це забезпечення реалізації диспозиції правової норми.

Залежно від ступеня  визначеності, санкції поділяються  на:

1) абсолютно визначені  — це коли санкція чітко  і вичерпно вказує на вид  та міру юридичної відповідальності, яка повинна бути за­стосована  до правопорушника за порушення  норми права;

2) відносно визначені  — це коли санкція передбачає  мінімальну і максимальну (або  лише максимальну) межу юридичної  відпові­дальності, яка повинна  бути застосована до правопорушника  за порушення норми права;

3) альтернативні —  це коли у санкції названі  або перелічені декі­лька видів  юридичної відповідальності, яка  повинна бути засто­сована до  правопорушника за порушення  норми права, з яких правозастосовний  орган обирає лише один —  найдоцільніший до випадку, що  розглядається.

За характером наслідків  санкції поділяються на:

1) штрафні (каральні) — це санкції, які застосовуються  уповно­важеними суб'єктами до  осіб, винних у вчиненні правопору­шення;

2) правовідновлювальні — це санкції, які спрямовані не на пока­рання правопорушника, а на відновлення попереднього стану порушених прав і законних інтересів, виконання правопорушни­ком покладених на нього невиконаних або неналежним чином виконаних обов'язків;

3) попереджувальні —  це санкції, які забезпечують  запобіганню правопорушенню (затримання  підозрюваного, арешт майна то­що), проведенню профілактичної роботи  правоохоронними ор­ганами та  іншими уповноваженими суб'єктами, з метою недо­пущення протиправної  поведінки суб'єктів суспільних  відносин. Отже, гіпотеза — це  припущення, диспозиція — розпоряджен­ня, а санкція — стягнення. Усі  ці елементи логічно випливають  один з одного, утворюючи цільну  упорядковану систему, яку можна  виклас­ти у вигляді словосполучення  "якщо — то — інакше". Тобто, якщо (гіпотеза) існують певні  обставини, то (диспозиція) варто  прийняти запропоновану лінію  поведінки, інакше (санкція) настануть  зазначені несприятливі наслідки. Наприклад, ст. 335 КК України говорить: "Ухилення від призову на  строкову військову службу —  карається обмеженням волі на  термін до трьох років". Повну  логічну структуру цієї норми  можна виразити так: "Якщо призовника  призивають на строкову військову  службу, то обов'язок призовника  з'явитися для проходження строкової  військової служби, інакше за  невиконання цього обов'язку до  нього буде застосоване покарання  у вигляді обме­ження волі  на термін до трьох років".

Цей приклад показує, що норма права не завжди збігається зі статтею закону. Поняття "норма  права" і "стаття закону" не тотожні, бо правова норма — це теоретична конструкція норми, а стаття зако­ну  — це форма і спосіб фактичного викладу правової норми. Біль­шість статей нормативноправових актів мають лише двочленну стру­ктуру правової норми — гіпотезу і диспозицію або диспозицію і санкцію. Тому норма права може бути викладена у різних статтях за­кону або навіть у різних нормативноправових актах. Це обумовлено тим, що норми права мають неоднакові способи свого виразу, але при цьому вони зберігають свою логічну структуру.

Залежно від наявності  чи відсутності у статті нормативноправового акту всіх структурних елементів правової норми розрізня­ють прямий, відсильний і бланкетний способи їх викладення.

При прямому способі  викладення усі три елементи структури  норми права викладені в одній  статті закону і в такому разі логічна  структура правової норми збігається зі структурою статті нормативноправового акту.

Прикладом такого викладення є ст. 432 КК України, яка перед­бачає  кримінальну відповідальність за мародерство: "Викрадення на полі бою речей, що знаходяться при вбитих чи поранених (мародерст­во), — карається позбавленням волі на строк від трьох до десяти ро­ків". Гіпотезою тут є поле бою і речі, що знаходяться при  вбитих чи поранених, диспозицією —  заборона викрадення цих речей, а  санкці­єю — позбавлення волі.

При відсильному способі  викладення не всі структурні елеме­нти  норми права викладені у статті нормативноправового акта і для її заповнення робиться відіслання до іншої статті цього ж акта, в якій розміщена відсутня частина цієї норми.

Відсильною є, наприклад, норма передбачена ч. 1 ст. 12 КК України, яка говорить: "Умисне середньої  тяжкості тілесне ушко­дження, тобто  умисне ушкодження, яке не є небезпечним  для життя і не потягло за собою  наслідків, передбачених у статті 121 цього Кодек­су, але таке, що причинило  тривалий розлад здоров'я або значну стій­ку втрату працездатності менш як на одну третину, — карається  ви­правними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до трьох років". Отже, ця стаття відсилає до ст.121 КК України, яка передбачає пока­рання за спричинення  умисних тяжких тілесних ушкоджень.

При бланкетному способі викладення окремі структурні еле­менти норми права (як правило, гіпотеза і санкція) викладені в статті одного нормативноправового акта, а інші (як правило, диспозиція) — у статтях іншого нормативноправового акту.

Наприклад, ст. 271 КК України  — "Порушення вимог законо­давства про охорону праці" самих цих  вимог не називає, а відсилає до тих  нормативноправових актів, якими вони передбачені.