Радянська та пострадянська вітчизняна соціологія

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Реферат на тему:

Радянська та пострадянська вітчизняна соціологія

 

План

1. Загальний стан  радянської соціології  до 1930-х років. 

2. Рання українська  радянська соціологія.

3.  «Відлига» у вітчизняній  соціології 1950 - 60 років. 

4.  Пізній радянський і пострадянський період розвитку вітчизняної соціології 

 

   1. Як справедливо вказують сучасні дослідники історії вітчизняної науки, концептуальний рух української радянської соціології практично повністю підкорюється рухові радянської соціології і радянської гуманітарної науки загалом. Іншими словами, існують певні труднощі у визначенні специфіки вітчизняної науки цього періоду. Радянська влада і, відповідно, наука надто швидко стала позбавлятися від оригінальних, “ідеологічно нетипових” досліджень - тому ми можемо умовно виділити українську соціологію з загальної радянської почасти лише за територіальною ознакою. Разом з тим це не повинно стати перепоною для нашої дисципліни – історія вітчизняної соціології все одно має бути досліджена.

   У працях сучасних дослідників загалом виділяється два періоди розвитку радянської соціології - соціологія 1920-1930 років і період після 1950-1960 років. Розглянемо їх докладніше.

   На  момент створення Радянський Союз багато у чому успадкував доволі потужний інтелектуальний потенціал царської Росії, який після 1917 року був представлений двома  напрямками – немарксистським і марксистським.

   Немарксистський охоплював загалом позитивізм та неопозитивізм, представники яких опікувалися переважно теоретико-прикладними дослідженнями, а також уточненням соціологічної методології. Прикладом таких науковців є М.І.Карєєв (1850 – 1931 рр.), П.О.Сорокін (1889 – 1986 рр.), К.М.Тахтарьов (1871 – 1925 рр.) та інші вчені. Стисло про їх соціологічні пошуки:

  Карєєв  Микола Іванович – академік АН СРСР, історик і соціолог-позитивіст. Займався розробкою методів соціологічного пізнання, проблемами колективної психології. У своїх соціологічних штудіях схилявся до психологізму (зокрема біхевіоризму).

  Тахтарьов Костянтин Михайлович – представник неопозитивізму. Висунув оригінальну позицію щодо “соціального спілкування” як одиниці соціологічного аналізу, займався також проблемами суспільного розвитку, етносоціології, аналізом первісних суспільств.

  Сорокін Питирим Олександрович  – російський, згодом – великий американський соціолог і соціальний філософ (у 1922 р. вимушений був еміґрувати з СРСР).

  П.Сорокін - автор теорій соціальної стратифікації і соціальної мобільності. Зробив значний внесок у розробку предмету і структури соціології, механізмів і шляхів суспільного розвитку, соціокультурної динаміки та ін. проблем. Створив власний напрямок - інтеґральну соціологію, до якої включив найкращі надбання науки свого часу.

  Разом з цим вже цілком сформованим  і потужним був марксистський напрямок радянської соціології, прихильники якого загалом наполягали на:

• неминучості загострення класової боротьби, антагонізмові між працею і капіталом, глобальному падінні капіталістичного ладу. Факторами такого протистояння вважалося існування приватної власності, класова свідомість пролетаріату і лояльного до нього селянства тощо;
• функції держави як “зброї правлячого класу”. Зазначимо, що така теза є не зовсім коректною, бо держава має певну автономію від соціуму і не складається з представників одноманітних класів. Зазначена позиція також відразу ускладнювала наукове вивчення держави, її інститутів;
• необхідності дослідження ідеологічного контролю над масами.

   Розглянемо  динаміку взаємодії позитивізму  і марксизму на теренах СРСР.

   На  момент створення Радянської держави  вже досить часто проводилися зрілі емпіричні соціологічні і статистичні дослідження. Інституалізація теоретичної соціології і відповідної освіти була гіршою, хоча слід відзначити прогрес і у цій сфері – доволі швидко видавалися спеціальні підручники для ВНЗ (Т.Фадєєва і Е.Енгеля у 1917 і 1918 рр.), у деяких найбільших освітніх центрах відкривалися кафедри соціології.

   Спочатку  більший вплив у ранньому радянському  академічному середовищі мали представники позитивістських (неопозитивістських), а не марксистських напрямків. Скоро таке  ідейне протистояння двох вітчизняних напрямків соціології, а також слабкість наукової толерантності у представників марксизму, далися взнаки. У 1922 році В.Ульянов (партійний псевдонім - Ленін) працею “Про значення войовничого матеріалізму” проголосив офіційну загальнополітичну позицію – “хто не з нами, той проти нас!”. Іншими словами, науці – і чи не в першу чергу, соціології, були прищеплені не властиві їй одновекторні тенденційні ідеологічні та політичні функції. Таке становище невдовзі змусило велику кількість знаних, у тому числі вітчизняних вчених еміґрувати на Захід, оскільки вони не могли знехтувати традиційними науковими принципами. Так, скажімо, філософ і соціолог Георгій Данилович Гурвіч очолив кафедру у Сорбонні і сьогодні вважається французьким вченим, а Питирим Олександрович Сорокін став першим професором соціології у Гарварді.

   Таким чином, марксизм, підкріплений потужною ідеологічною, репресивною державною підтримкою, витісняв всі інші течії – у тому числі доволі зрілий позитивізм.

   Ставлення до соціології дедалі погіршувалося. Марксистська наука не бажала мати нічого спільного з “буржуазною”, і з 1924 року соціологія була проголошена несумісною з марксизмом.

   Зворотною стороною такої “перемоги” була штучна ізоляція СРСР від провідних здобутків світової соціології. Неминуче сталося так, що радянські (марксистські) соціологи були вимушені власноруч і без спирання на встаткований, але “ідейно чужий”, підмурівок соціології вирішувати питання, які часто виникали при становленні молодого соціалістичного суспільства. До того ж вчених з “вірною” - пролетарською - політичною орієнтацією після вказаних подій не вистачало, що обумовило потребу їх найшвидшої підготовки через загальноосвітні “робітничі факультети” (започатковані у 1919 р.), московський “Інститут червоної професури” (заснований у 1921 р.).

   Парадоксально, але після вказаних подій, радянська  і вітчизняна соціологічна наука у 1920-х роках продовжувала розвиватися, хоча і дедалі частіше називалася не власною назвою. Сучасні історики спостерігають поширення емпіричних досліджень і вдосконалення дослідницьких процедур – це навіть вписувалося у загальносвітові тенденції. З точки зору панівної ідеології були доволі детально досліджені: структура суспільства, соціологія організації праці, умов життя, молоді, села, містобудування (у тому числі урбаністики), злочинності, освіти і виховання, шлюбу, сім’ї тощо. Результати соціологічних досліджень публікувалися у спеціалізованих часописах. Розвивалася і соціальна статистика, яка забезпечувала науковців і планову економіку необхідною інформацією.

   Разом з таким загалом задовільним  станом практичних досліджень, які були затребувані і тому велися, розвиток теоретичної соціології був вельми проблемним. Марксистськими функціонерами, зокрема М.Бухаріним, вона була проголошена як нефілософська наука – тобто така, яка не повинна взагалі опікуватися теоретичними, світоглядними питаннями. При цьому вона сприймалася як підпорядкована історичному матеріалізмові – такому розумінню історії, коли соціальні і культурні явища детерміновані способом виробництва матеріальних предметів. При цьому плин історичних процесів тлумачилися не з позицій еволюції ідей (філософських, соціологічних та ін.), а суто у залежності від економічних чинників.

   Як  наголошують сучасні дослідники історії соціології, певний час наведена позиція М.Бухаріна була ґрунтом для дискусій, опоненти її розділилися за опініями.

   Перші наполягали на збереженні за соціологічною  наукою філософських (теоретичних) рис, хоча і у рамках марксистської  філософії. Іншими словами, соціологія мала виступати у якості теорії суспільного розвитку і методологічної бази для інших дисциплін, до сфери розгляду яких потрапляв соціум. При цьому у соціології радянські вчені виділяли конкретну соціологію – галузь знання, яка мала займатися прикладними дослідженнями суспільних процесів і явищ – така позиція згодом буде панувати у 1960 – 70 роки.

   Друга, більш потужна, група опонентів  була категоричнішою – вони вважали, що єдино вірною філософською теорією  суспільства є історичний матеріалізм і вимагали відмінити соціологію. Це призвело до формування і затвердження спотвореного іміджу теоретичної соціології як альтернативи марксистському ученню, причому альтернативи буржуазної, псевдонаукової і тому ворожої. Таким чином, соціологію, принаймні академічну, станом на кінець 1920-х років влада Рад намагалася “скасувати”.

   2. На тлі Української РСР до 1930-х років зосередженням соціологічних пошуків була Всеукраїнська академія наук (ВУАН), у ній функціонував соціально-економічний відділ з кафедрою соціології, де у період 1923 - 1930 рр. виходили “Записки соціально-економічного відділу”.

   Завідував кафедрою Б.Кістяківський, соціологічні інтереси якого розглянуті вище. Після його смерті посаду завідувача обійняв філософ-марксист С.Семківський (який був невдовзі страчений) – така заміна цілком узгоджувалася з вище викладеними ідеологічними тенденціями. Крім цієї кафедри, соціологічні дослідження здійснювала Комісія ВУАН з вивчення соціального руху. У її межах було зібрано значний практично-дослідний фактаж, досліджена залежність продуктивності праці від заробітної платні та інших факторів. Комісія проіснувала недовго і внаслідок фінансових проблем (імовірно, штучних) у 1922 році припинила роботу.

   Також слід зазначити, що свій науковий доробок у вітчизняні соціологічні пошуки привнесла кафедра соціальної політики при тому ж відділі ВУАН. Її члени вивчали взаємодію процесів народного господарства та інтересів робітників та селян.

   До 1930-х років у ВУАН проводилися  наукові семінари, на яких піднімалися проблеми громадського життя, соціальної філософії, царини права. Тут слід зауважити на активній соціологічній діяльності вітчизняного філософа Гілярова Олексія Микитовича (1855 – 1938 рр.). Цей професор і академік ВУАН організовував семінари з питань соціальної філософії, досліджував питання психології натовпу, культури і цивілізації, прагнув визначити межі вживання методології природознавства при вивченні соціального життя.

   Розвивати українську соціологію – нехай і  в рамках СРСР - прагнув також академік М.Грушевський. Зафондувавши і організаційно забезпечивши ряд соціологічних закладів за кордоном, він прагнув зробити те ж саме на батьківщині. Коло його інтересів, окреслене вище, з часом розширялося – він активно досліджував специфіку українського народу, бажаючи це робити у „природних” умовах.

   М.Грушевський  волів перенести до України віденський УСІ, про що, зокрема, заявив перед  членами ВУАН. Зрозуміло, що такі намагання  не були підтримані Інститутом марксизму  – великому українському академікові було дозволено лише відкрити і очолити у 1924 році науково-дослідну кафедру історії України. Саме тут продовжувалася діяльність М. Грушевського, а також його дочки – Катерини Грушевської (1900 – 1943 рр.), спрямована на розвиток генетичної соціології, етносоціології, фольклористики, соціології вікових категорій та історії соціології. При кафедрі було створено кабінет первісної культури, дві секції – методології і соціології. Така діяльність втілилася, зокрема, у працях: “Первісне громадянство і його пережитки на Україні”, “Спроби соціологічного об’яснення народної казки”, “Соціологія старовини”, “До соціології старцівства”.

   Попри відсутність офіційного дозволу, широкі намагання М.Грушевського де в чому втілилися – згідно планів і концепцій  УСІ протікала діяльність Комісій історико-філологічного відділу ВУАН: культурно-історичної та історичної писемності. Члени цих Комісій були, переважно, випускниками та (у минулому) співробітниками знаного віденського УСІ, а функції цього інституту фактично виконувала Асоціація культурно-історичних досліджень (1925 – 1927 рр.).

   Читачеві  на даний момент, імовірно, вже зрозуміло, чому саме назви більшості відділів, секцій, інших підрозділів, підпорядкованих  М.Грушевському, помірковано не включали  назву “соціологічний”.

   До  певного часу розвиткові вітчизняної  соціології сприяли: історична секція ВУАН, філософсько-соціологічна секція Київської науково-дослідної кафедри марксизму-ленінізму при ВУАН, Український демографічний інститут, Український науково-дослідний інститут педагогіки у Харкові, Етнографічне, Географічне і Антропологічне товариства, а також Український інститут марксизму-ленінізму, на базі якого, на початку 1930-х рр. була створена Всеукраїнська асоціація марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), при інститутах якої існували кафедри соціології. До початку 1930-х років у друкованих органах ВУАН зустрічалися соціологічні статті і вітчизняні рецензії на праці провідних науковців Заходу.