Проблеми відтоку кваліфікованих кадрів

 

               1.Проблеми безпритульності дітей в Україні. 

Особливо актуальною ця проблема є для України, серед населення якої неповнолітні складають близько 10 млн (30 % від загального населення). 

Немаючи соціальної підтримки й розуміння, діти часто залишають свої домівки і йдуть жити на вулицю. Нині в Україні жодне відомство не володіє точною інформацією про кількість бездоглядних маленьких українців, державна статистика наводить лише дані про вихованців притулків для неповнолітніх. Загалом ситуація навколо явища бездоглядності дітей характеризується браком очевидних позитивних результатів: чисельність дітей вулиці фактично не зменшується. 

Безпритульність дітей є однією з найзлободенніших проблем сьогодення, яка стосується не тільки соціально незахищених верств чи так званих неблагополучних сімей. Неблагополучною можна назвати ту родину, в якій мають місце алкоголізм, наркоманія та інші аморальні прояви життя. Але не завжди благополучною є та сім’я, в якій батько і мати працюють з ранку до вечора, незнаючи чим займається дитина у вільний час. 

І у зразковій, на перший погляд, родині знайдеться кілька негативних моментів, що здатні зруйнувати стосунки подружжя чи батьків і дітей, завдати одному з них певну психологічну травму Статистика свідчить, що останніми роками на вулицю все частіше потрапляють діти із заможних, як ми звикли вважати, благополучних родин. Діти тікають з дому добровільно. Чим вабить їх вуличне середовище – невідомо. Одні кажуть, що йдуть з дому, щоб “подорослішати”, загартуватись, знайти роботу і незалежати від батьків. Інші не знаходять вдома тієї підтримки і розуміння, на які, з їхнього погляду, можна натрапити лише серед таких втікачів, як вони. А дехто скаржиться на суперечки з батьками, які постійно вчать, як жити. Висновок один: благополуччя – поняття відносне, яке часто залежить від психоемоційного мікроклімату в родині, близькості й щирості стосунків, ступеня довіри між рідними людьми. 

Варто зауважити, що “безпритульність” і “бездоглядність” дітей безпосередньо не завжди залежать від соціальних умов. Європейські розвинені країни теж мають аналогічні проблеми. Щодо термінології, законодавство досить обмежено трактує поняття “безпритульність (безпритульна дитина)”. Згідно з Законом України “Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей” від 2 червня 2005 р.: “Безпритульні діти – діти, які були вимушені залишити або самі залишили сім’ю чи дитячі заклади, де вони виховувались, і не мають певного місця проживання” . Остання позиція “...і не мають певного місця проживання” – потребує додаткового тлумачення. “Безпритульна” дитина може довгий час проживати як у соціально прийнятних умовах (на квартирі у друзів, знайомих, родичів тощо), так і в соціально неприйнятних умовах – різного роду “нички”: підвали, горища, теплотраси, комп’ютерні клуби тощо. Такі місця загалом відомі й “певні”. Вони (місця) лише характеризуються динамічністю й організаційними труднощами фіксування, проте є тимчасовим місцем, де перебувають неповнолітні . Згідно з цим Законом, “бездоглядні” діти – діти, не забезпечені сприятливими умовами для фізичного, духовного та інтелектуального розвитку (матеріальне благополуччя сім’ї, належне виховання, догляд і дбайливе ставлення до дитини, здорова моральна атмосфера тощо). Відповідно дитяча бездоглядність – це послаблення чи брак нагляду за поведінкою, розвитком, самопочуттям дитини з боку батьків чи осіб, які їх замінюють.

 

В. Виноградова-Бондаренко виокремлює чотири хвилі масової

появи безпритульних  та бездоглядних дітей. Перша зародилася за

царської Росії  й істотно посилилася в роки першої світової та

громадянської війн, революції, голоду 20-х років минулого століття. Тоді

ж фахівцями зроблено висновок, що наявність численного контингенту

безпритульних дітей  породжує споріднені проблеми не лише в їхньому

середовищі, але  й має небезпечну тенденцію до „соціального

інфікування” дітей  з порівняно благополучного оточення. Друга хвиля

припадає на роки колективізації, голодомору, репресій. Велика

Вітчизняна війна  спричинила третю хвилю дитячої  безпритульності й

зробила сиротами та бездоглядними мільйони радянських дітей.

Соціально-економічні перетворення 90-х років минулого століття,

кризові явища, що виникли  в усіх пострадянських країнах після  розпаду

СРСР зародили найтривалішу останню хвилю дитячої безпритульності .

 

Статистика свідчить, що понад 70% протиправної поведінки  дітей

обумовлено недоліками сімейного виховання. Понад половина (57%)

дітей, які протягом 2010 року перебували у закладах соціального  захисту

(притулках для  неповнолітніх, центрах соціально-психологічної

реабілітації дітей) – з неблагополучних сімей, близько  половини з них

(52%) мають неповну  сім’ю. Разом з тим, понад  12% дітей виховувалися

у функціонально  спроможних сім’ях [4, с.39].

Протягом минулого року в Україні виявлено понад 16 тис.

неблагополучних сімей. На батьків, які не виконують батьківських

обов’язків, складено майже 19 тис. адмінпротоколів. Загалом на обліку в

службах у справах  неповнолітніх перебуває понад 154 тис. дітей, які

виховуються в близько 86 тис. неблагополучних сім’ях [4, с. 40]. Ці діти

потерпають від  нелюдського ставлення власних  батьків; їх освітній

рівень, як правило, набагато нижчий через систематичні пропуски

шкільних занять; вони мають ослаблене здоров’я.

 

Останнім часом  почастішали випадки жорсткого  поводження батьків з

дітьми, продажу  дітей задля отримання особистої  вигоди. Мають місце

незаконне переміщення  дітей з метою сексуальної  експлуатації, втягування

їх у злочинну діяльність, розбещення неповнолітніх.

Деформація функцій  сім’ї вказує на кризу інституту  сім’ї та

виявляється у відчуженні батьків і дітей. Бездоглядні  та безпритульні

діти – це насамперед жертви сімейного устрою. Кожна неблагополучна

сім’я породжує неблагополучне дитинство, збільшує кількість дітей  з

девіантною поведінкою. В умовах неблагополучної сім’ї  дитина набуває

негативного життєвого  досвіду, практики асоціальної й  аморальної

поведінки, недоброзичливого ставлення до людей

 

 

2.Причини  виникнення безпритульності дітей.

 

Головною причиною цього явища є безвідповідальне

батьківство, що тягне  до позбавлення таких батьків  прав виховувати

власну дитину. На початок поточного року в державі  налічувалося понад

96 тис. дітей-сиріт  та дітей, позбавлених батьківського  піклування,

переважна більшість  з яких – соціальні сироти.

 

 

 Якщо співвідносити між собою явища дитячої бездоглядності і безпритульності, то дитяча бездоглядність є більш загрозливим, латентним явищем сучасного українського суспільства. Якщо аналізувати дитячу бездоглядність, найперше потрібно заакцентувати увагу на чинниках, які саме детермінують виникнення бездоглядності. Ці причини є складнішими:  

• негативний вплив сім’ї (руйнація традиційних моральних норм; моральне, фізичне, психологічне та сексуальне насильство; примусова праця, або брак належного трудового виховання);  

• конкуренція батьківського виховання і засобів масової інформації;  

• правовий нігілізм, правова вседозволеність (широкий спектр знань дітей, які стосуються саме прав, але низький рівень усвідомлення своїх обов’язків); 

• недостатній рівень виховного процесу в школі (негативний мікроклімат у шкільному колективі, відчуженість учнів від навчального закладу); 

• “пусте дозвілля” (незадовільний стан розвитку дитячих позашкільних закладів). 

Явище дитячої бездоглядності є більш складним, важкодосліджуваним, тому що своєчасно виявити причини бездоглядності практично неможливо. Виявляється воно лише в таких наслідках: збільшення кількості безпритульних дітей, поширення девіантної поведінки, вади фізичного та психічного розвитку. Виняткової уваги потребують питання дитячої злочинності, особливо її зростання, торгівлі неповнолітніми, втягнення дітей у кримінальний бізнес, у заняття жебрацтвом і проституцією. 

Однією з основних причин, що призводить до дитячої бездоглядності, є сімейні проблеми. Сім’я, яка не може дати дитині батьківської любові, опіки, щирого контакту, відчуття захищеності, стійкості та гармонійності відносин, створює передумови того, що дитина тікає з дому, перетворюється на бездоглядну, безпритульну дитину вулиці. 

Другим важливим чинником є загальне становище у країні, те негативне соціальне тло, яке сформувалось за роки економічної кризи. Різка соціальна диференціація населення, високий рівень безробіття, соціальні негаразди і, як наслідок, падіння рівня життя, крах колишніх підвалин суспільства, традиційної системи цінностей, втрата, навіть дорослими, життєвих орієнтирів сприяють соціальному відчуженню людей, викидають їх із звичного ритму життя. Відірвані від своїх сімей діти, які втратили підтримку і піклування своїх родин, стають не тільки дешевою робочою силою на ринку праці, а й легкою здобиччю для криміналу. 

Третій чинник – це економічні проблеми сім’ї, які є наслідком загальної ситуації у країні. Скрутне економічне становище, в якому нині опинилось багато сімей, призвело до неспроможності батьків задовольнити потреби дітей, а іноді й просто вдосталь нагодувати. 

Залежно від зв’язків з родиною чи інституціями, що їх замінюють, сьогодні серед бездоглядних і безпритульних дітей в Україні, життєдіяльність яких переважно відбувається в умовах вулиці, виділяють такі категорії: 

• не мають батьків і живуть на вулиці: діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, покинуті діти, діти-втікачі з державних установ; 

• мають батьків, пішли з дому (чи їх звідти вигнали), постійно живуть на вулиці, їхні зв’язки із сім’єю повністю розірвані; 

• мають батьків, але періодично живуть то вдома, то на вулиці;  

• мають батьків, на вулиці проводять весь день чи ніч (зв’язки з сім’єю напружені). 

Контингент “бездоглядних і безпритульних” нині поповнили діти українських сімей трудових мігрантів, діти батьків, які не мають певного місця проживання (бомжів, біженців), діти жінок, які займаються проституцією, тощо. 

На планеті живе майже 2 млрд дітей. Як найвразливіша частина суспільства вони потребують особливого захисту й піклування. Від ставлення держави до дітей значною мірою залежить її імідж на міжнародній арені. Проблема дитячої безпритульності та бездоглядності не нова для України. На думку українських учених, бездоглядність є відображенням політико-економічного й культурного стану соціуму, закономірним наслідком кризи перехідного етапу розвитку країни. За оцінками експертів Державного інституту проблем сім’ї та молоді, лише 10 % батьків реально докладають зусиль для розшуку дітей-бродяг. Брак відповідальності дорослих за дітей, неповага до влади, невпевненість у завтрашньому дні і, як наслідок, пияцтво, збільшення наркоманії, токсикоманії. Тривалий час через занепад економіки країни страждали насамперед діти. Однак деякі підлітки змогли адаптуватись до умов бездоглядності і таким чином поповнити армію “професійних волоцюжок”, які подовгу або взагалі не вчились у школі, вживають алкогольні, токсичні, наркотичні речовини і за власним бажанням ніколи не погодяться на влаштування їх до державного або лікувального дитячого закладу. 

Скільки ж повинна пережити дитина, щоб вибрати вулицю своєю домівкою. За завісою грубощів, невихованості, зухвальства у переважної більшості бездоглядних і безпритульних дітей сховані вразлива душа, що сподівається на диво, віру у справедливість, романтику пошуків щастя. Якщо ми хочемо їх зрозуміти й допомогти, то, принаймні, повинні повірити в це.

 

 

                 3.Шяхи подолання безпритульності

 

Починаючи з 1924 року, в Україні наступає значне поліпшення соціально-економічного стану, що, в свою чергу, вплинуло на розвиток соціального виховання.

Форми підтримки громадськістю голодуючих та безпритульних дітей були також різні: від епізодичної участі в тих чи інших заходах - до створення постійно діючих органів. Суспільними організаціями допомоги дітям були центральний комітет допомоги дітям при ВУЦВК, Український Червоний Хрест, осередки “Друзі дітей” на виробництвах. Разом з державними органами вони проводили такі форми боротьби з безпритульністю:

1. підбір безпритульних з вулиці;
2. розміщення дітей в дитустанови;
3. патронування;
4. реевакуація  російських дітей;
5. працевлаштування підлітків;
6. проведення тижнів та місячників допомоги дітям;
7. проведення профілактичних заходів, які складались з:

- матеріальної допомоги дітям з незабезпечених сімей;

- проведення оздоровчих компаній;

- організації харчових пунктів;

 

 

Най незахищеною  категорією у будь-якій країні є  діти, члени сімей яких потребують допомоги від суспільствау вирішенні своїх проблем. Зазвичай ці сім’ї ми називаємо кризовими. Діти з таких сімей, як правило, перебувають ускладному матеріальному, психологічному та емоційному стані. Не бажаючи примиритись з реальністю, в більшості випадків діти ідуть із домівок, шукаючи вирішення своїх проблем на вулиці. У значної кількості таких дітейфактично немає таких сімей, тому що їх батьки п’ють, жебракують, або перебувають у місцях позбавлення волі. Інші діти виходять на вулицю через бідність сімей, перенаселення житла, експлуатацію та різні види насилля, фізичного, сексуального, психічного в тому числі.

Подолання негативних явищ дитячої бездоглядності та безпритульності  краще проводити у вигляді профілактичних заходів серед яких: