Поняття суспільства. Співвідношення суспільства і природи

Окрім цього окремо виділяють  та досліджують стани духовного  життя суспільства, де можуть фігурувати: активний стан (зумовлений, наприклад, бажанням більшості суспільства включитися у виконання якихось соціальних програм), акцентований стан (наприклад, масового патріотизму або військової агресивності), пасивний стан (суспільної апатії або скепсису) та збалансований стан (що передбачає наявність моментів усіх можливих станів без очевидного переважання якогось окремого).

Між всіма названими  структурними одиницями духовного  життя спостерігаються взаємні  впливи та взаємні кореляції: так, наприклад, успіхи науки або великі досягнення мистецтва можуть привести до змін у станах духовного життя, а останні, у свою чергу, можуть стимулювати розвиток певних напрямів духовних процесів; зміни, що відбуваються у галузі суспільної ідеології можуть певним чином змінити масову свідомість та громадську думку, а останні також можуть суттєво вплинути нате, які саме ідеї пропагуються, висуваються на перший план у суспільних процесах.

При розгляді процесів духовного  життя в науці також фігурує  поняття духовної (або інтелектуальної) атмосфери суспільства; як звичайно при цьому йдеться про стан духовного життя та можливі тенденції його зміни. Така атмосфера передбачає, що певні події, гасла, ідеї можуть мати цілком визначені результати. Або ж вона постає як така, що сприяє виникненню та поширенню цілком певних поглядів, настроїв та ідей.

Досвід суспільної історії  на сьогоднішній день засвідчує: найбільш сприятливими для духовного життя  постають демократичний лад суспільного  життя та політика лібералізму (сприяння розвитку людської активності у різних сферах життя), поєднані із постійною увагою з боку управлінських суспільних інститутів до процесів духовного життя, експертних оцінок її станів та певних заходів стимулювання розвитку її окремих ділянок. Найважливішою умовою таких заходів постає визнання та дотримання свободи думки, слова та інформації; виконання такої умови дозволяє характеризувати певне суспільство як "відкрите".

Людина і  суспільство: основні аспекти взаємозв'язку

Як з'ясувалося, людина і суспільство пов'язані між  собою глибинними зв'язками: і те, і інше набувають своїх власних якостей лише на основі соціальних процесів, тобто в процесі зміни природи — як тої, що оточує людину, так і тої, що діє в самій людині і постає її природними потенціями та завдатками.

З давніх часів люди сприймали  та осмислювали себе як органічну частку людського загалу: чи-то роду, чи сім'ї, чи нації, етносу або народу. Архаїчна людину усвідомлювала себе як вияв загальної колективної сили; в Стародавній Греції (як і в деяких інших народів) найстрашнішим покаранням вважалося вигнання за межі проживання полісу (етносу або народу). Аристотель в своїх творах визначав людину як "істоту суспільну", К. Маркс визначав сутність людини як сукупність певних суспільних відносин. Проте в людській свідомості фіксувались не лише моменти злиття людині із людською спільністю, а й моменти їх протистояння та навіть — ворогування.

В загальному плані можна  окреслити такі основні моменти  співвідношення людини і суспільства: а) людина перебуває на першому плані, а суспільство розглядається  в якості другорядного; б) людина і суспільство оцінюються як сутності однієї якості, даної лише в різних виявленнях; в) суспільство постає найпершою силою та цінністю, а людина постає як його агент чи одиниця.

Надмірне піднесення окремої людини над суспільством може приводити до культивування  індивідуалізму, егоїзму, коли ж ця окрема людина займає особливе становище  в суспільстві, то подібна ситуація загрожує вилитися у вождізм або  культ особи. І хоча

Г.Гегель колись писав  проте, що монархія засвідчує нам, що в суспільстві поважають хоча би одну особу, явище вождизму з усіх форм найпершого та переважного культивування  окремої людини постає найбільш нестерпним та принизливим для людини. З одного боку, воно веде до розбещення тих, хто керує суспільством, бо вони звикають до безконтрольних дій, невиправданого поклоніння, плазування перед "першою особою", яка, в свою чергу, втрачає почуття міри і дає волю проявитися відвертим вадам своєї натури. Все не приводить до поступової деградації верхівки суспільства. Але така ситуація пригнічує гідність і членів суспільства, оскільки ставить їх в залежність від примх та сваволі можновладців, привчає в життєдіяльності покладатися не на тверезий розум та нормальне людське почуття, а на хитрування, приховування справжніх мотивів своїх дій. Коли намагаються повністю підпорядкувати людину суспільству та соціальній організації життя, виникають різні форми тобто суспільства, в якому діють єдині для всіх членів суспільства стандарти життя та поведінки, що не рахуються із людиною, а намагаються зробити її лише деталлю соціального організму (від лат. 'тоталіс"- повнота, цілісність).

Тоталітаризм може бути більше або менше регламентованим  і набувати вигляду репресивних політичних режимів, де практикується соціальний терор, (на зразок фашизму або так званого казармового комунізму), або ж різних варіантів бюрократичних соціальній систем, де плані структури фактично узурпують владу, привласнюючи певні суспільні функції (деякі держави Африки. Південної Америки, Азії).

Яку із розглянутих ситуацій співвідношення людини та суспільства  можна вважати найбільш виправданою? Слід зауважити, що в ситуаціях, коли з приводу єдиної проблему виникають  альтернативні підходи, вирішення  полягає у тому, щоби з'ясувати, де і як діє кожна із альтернативних сторін, адже вони тому і приходять у зіткнення, що сходяться на єдиній території, проте кожна займає тут власний простір. Людина дійсно не може бути людиною поза суспільством, оскільки:

лише суспільство здатне накопичувати, зберігати та передавати від покоління до покоління, віл людини до людини те, що здобуте як спільним, так і індивідуальним досвідом життєдіяльності:

лише в суспільстві  можуть виявитися і набути загальної  значущості індивідуальні особливості та здібності людини; лише суспільство здатне розвивати різноманітну людську діяльність одночасно в різних напрямах: лише суспільство здатне ставити перед людиною цілі, завдання, сенси, що перевершують її індивідуальні потреби та бажання: лише суспільство може культивувати деякі надскладні види діяльності, такі, наприклад, як наука, промисловість, містобудівництво, військова справа, іригація, здійснення екологічних програм, тощо; нарешті, лише в суспільстві виробляються засоби людської комунікації, знакові та символічні форми для передавання інтелектуального змісту, норми та стандарти людської поведінки.

З іншого боку, не варто  забувати, що пізнає, страждає, відчуває, діє не якесь примарне та знеособлене  суспільство, а жива людина, а тому все перераховане вище має свій сенс лише у відношенні до людини та тоді, коли є людина. Значить, реальним носієм суспільних процесів та здобутків постає людина, а суспільство виконує функцію людського середовища; ясно, що їх не можна відірвати одне від одного так само, як не можна відірвати рибу від водної стихії.

Історично відбулося  так, що на ранніх стадіях розвитку суспільства навіть при безумовній значущості окремих осіб, вирішальна роль в розвитку історії належала суспільству, проте в розвиненому, стабілізованому суспільстві все починає замикатися на людину та залежати від неї.

Частково це пояснюється  тим, що реальні можливості окремої  людини зростають колосальним чином: потенційно сьогодні одна людина здатна знищити або ж врятувати все  людство. З іншого боку, ускладнення суспільних процесів робить людину достатньо вільною у своїх діях та виборі, а, значить, від окремої людини залежить дуже багато.

Кожна людина перш за все  створює своє оточення і впливає  на нього; крім того, її впливи так чи інакше поширюються майже на всіх, з ким вона контактує з необхідністю або випадково. В сьогоднішньому суспільстві людина не лише сприймає, а й (до певної міри) створює суспільне середовище. Тому не варто ні перебільшувати, ні зменшувати роль людини в сучасному суспільстві; до питання про співвідношення людини і суспільства належить підходити методологічно виправдано та конкретно-історично.

Висновки:

Вступаючи у життя, кожна  людина включається у складну  систему зв'язків із іншими людьми та процесами дійсності; найпершою особливістю такої системи зв'язків постає їх соціальний характер. А це значить, що людина вступає у певний тип здійснення своїх дій та вчинків, тип, суттєво здетермінований виявленими в процесі людської перетворюючої діяльності предметними характеристиками дійсності. Останні виявляються не лише в світі природних,

зовнішніх для людини процесів, айв самій людині. Тому соціальні процеси передбачають певні унормовування, обмеження  та впорядкування дій людини. Внаслідок  цього в суспільстві виникає  ціла низка елементів, структур та інституцій, які покликані забезпечити нормальне функціонування соціальних процесів.

Додаткова література з теми

1. АндрущенкоВ. П., МихаяьченкоМ. І. Сучасна соціальна філософія.  — К., 1996.

2. ЗахарченкоМ. В., Погорілий  О. /. Історія соціології (від антітчності до початку ХХст.).-К, 1993.

3. Нестеренко В. Г.  Вступ до філософії: Онтологія  людини. — К., 1995.

4. Ручка А. А., Танчер  В. В. Очерки истории социолопгческои  мысли. - К., 1992.

5. Рюс Ж. Поступ сучасних  ідей. Понорама новітньої науки. — К., 1998.

6. Сорокин П. Человек.  Цивилизация. Общество. — М., 1992.

7. Соціологія: короткий  енциклопедичний словник. — К., 1998.

8. Энциклопедический  социологический словарь - М., 1995.