Особистість в системі соціальних зв’язків

          Найбільш інтенсивно процес соціалізації відбувається в дитинстві та юності, але розвиток особистості триває і в середньому, і в похилому віці. Існують певні відмінності між соціалізацією дітей і дорослих:

     1) Соціалізація дорослих виражається головним чином у зміні їх зовнішньої поведінки, в той час як дитяча соціалізація коректує базові цінності.

     2) Дорослі можуть оцінювати норми, діти спроможні лише засвоювати їх.

     3) Дорослі не завжди погоджуються з батьками, дітям не дано обговорювати дії батька або матері.

     4) Соціалізація дорослих спрямована на те, щоб допомогти індивіду оволодіти певними навичками, соціалізація дітей формує головним чином мотивацію їх поведінки.

          Не слід вважати, що соціалізація — це процес, який відбувається тільки по висхідній. Ресоціалізацією називають засвоєння нових цінностей, ролей, навичок, замість минулих, недостатньо засвоєних або застарілих. Ресоціалізація охоплює багато видів діяльності - від занять з виправлення навичок читання до професійної перепідготовки робітників.

          Істотним моментом соціалізації людини є розвиток її соціальної активності, що виявляється у поведінці особистості та її діяльності. В умовах якісного перетворення суспільства проблема соціальної активності мас та особистості набуває особливого значення.

          Соціальна активність — характеристика способу життя індивіда, групи, що фіксує свідому спрямованість його діяльності і поведінки на зміну соціального середовища відповідно до назрілих потреб, інтересів, цілей; вияв соціальних ініціатив, участь у вирішенні актуальних соціальних завдань, постійна взаємодія з іншими соціальними суб'єктами. Через соціальну активність реалізуються діяльнісні потенції суб'єкта, його культура, уміння, знання, потреби, інтереси, прагнення. Вона є також особливим способом реагування індивідів та соціальних груп на запити, що постійно посилаються суспільством.

          Основними різновидами соціальної активності є: професійна, трудова, громадсько-політична, моральна, управлінська, дозвільна, вербальна. Найважливішими ознаками соціальної активності особистості є сильне, стійке, а не ситуативне прагнення впливати на соціальні процеси та реальна участь в громадських справах. Від рівня соціальної активності залежить динамізм розвитку суспільства, яке зацікавлене в її постійному зростанні.

          Результат соціалізації — "соціальний тип особи".

          Соціальний тип особистості - певний фіксований набір соціальних властивостей людини, що виявляється у її свідомості та поведінці.

          Критерії виділення соціальних типів особистості:

           • місце особистості в системі суспільних зв'язків;

           • реальні форми життєдіяльності особистості;

           • спрямованість особистості.

          В. Ядов виділяє наступні типи особистості:

           1 — базисний тип особистості — система соціальних якостей індивідів, яка найкраще відповідає об'єктивним умовам функціонування даного суспільства на відповідному етапі його розвитку.

          2 — реальний (модальний) тип особистості - реальний тип особистості, який переважає на відповідному етапі розвитку суспільства.

          3 — ідеальний тип особистості — індивід з такою сукупністю рис, якостей, які сучасники хотіли б бачити в людині.

          В західній соціології існують аналогічні концепції, наприклад, Д. Рісмен запропонував концепцію соціального характеру. Соціальний характер — ядро структури характеру, що є притаманним для більшості членів певної культури, а індивідуальний характер — це те, чим люди, що належать до однієї і тієї ж самої культури, відрізняються один від одного. Д. Рісмен вважає, що соціальний характер дозволяє індивіду виконувати ті вимоги, які ставить перед ним суспільство.   При цьому він виділяє наступні типи соціального характеру:

     1 — традиційно-орієнтований, консервативний, конформний;

     2 — інтровертний (той, що керується внутрішніми мотивами) — поведінка людини визначається сприйнятими в дитинстві принципами, особа стає більш відкритою у ставленні до нововведень і змін, хоч роль традиційних норм і цінностей ще велика.

     3 — екстраверт (зовні орієнтована особистість) - така особистість стандартизована, є об'єктом маніпулювання, відчуває себе дезорієнтованою, апатичною, їй не подобається брехня та гноблення.

     4 — позитивний характер — автономна особистість, некомфортна, яка має ясні раціональні цілі, що не нав'язуються іншими людьми, більш незалежна щодо впливів свого культурного середовища.

3. Правова соціалізація

     Правова соціалізація — це процес включення індивіда в систему правовідносин даного суспільства на основі засвоєння всієї правової культури даного суспільства. 
           Правова соціалізація — це заміна правомірної поведінки за примусом на правомірну поведінку за особистісними особливостями. Саме цих правових соціалізацій буде досягнуто тоді, коли індивіди, як зазначає Е. Фромм, «досягнуть такого типу поведінки, за якого вони бажають діяти так, як вони повинні діяти як члени даного суспільства. 
          У процесі соціалізації індивід засвоює не тільки норми та закони, а й всі елементи правової системи, в тому числі правові поняття.

    Правова соціалізація — це не тільки формування навичок соціальної поведінки, яка відповідає правовим нормам суспільства, а й інтеріоризація таких норм, виникнення внутрішньої мотивації, що орієнтує особистість на їх додержання. Початком цього процесу є засвоєння у дитинстві норм соціальної поведінки, спілкування та взаємодії людей, соціальних заборон і вимог. Пізніше правова соціалізація набуває виразніших форм: це відбувається тоді, коли людина, будучи дорослою, стає повноцінним учасником правовідносин і стикається з необхідністю самостійно відстоювати свої права, цивілізовано вступати у стосунки з іншими людьми і виконувати свої обов'язки перед суспільством.

     У здійсненні правової соціалізації особистості вирішальне значення мають такі чинники: 
             1) загальний стан економічних, політичних, ідеологічних відносин у суспільстві та державі; 
             2) ступінь суспільної правосвідомості в цілому і рівень автоматизму правової поведінки, що склалася;

       3) безпосереднє соціальне оточення особистості та вплив на неї малих формальних і неформальних груп;

       4) рівень правової  пропаганди;

       5) загальний стан законності, зокрема стан законності у галузі державного управління. 
          Як відомо, соціалізація - це процес залучення індивіда до системи суспільних відносин, формування його соціального досвіду, становлення й розвиток як цілісної особистості на основі засвоєння нею елементів культури і соціальних цінностей. Проте процес соціалізації студентів-юристів у вищій школі потребує систематичного регулювання.

          Професійна соціалізація студентів юридичного профілю — це фактично правова соціолізація. Вона залежить не тільки від знання національних галузей права, а й від рівня оволодіння тими гуманітарними дисциплінами, які формують власне світогляд. Йдеться про філософсько-правові, історико-правові дисципліни та європейське право.

          Правова соціалізація (професіоналізація) відзначається активним засвоєнням правових норм, розумінням громадянської цінності прав, умінням користуватися правовим інструментарієм у практичній діяльності. Однак сьогодення вимагає від юриста знань не тільки позитивного, а й природного права, творчого поєднання духовних, моральних та позитивістських норм.

         Активна правова соціалізація розпочинається з усвідомлення юристом власного «я», свого місця у соціумі, з оволодіння навичками застосування своїх правових знань на практиці. Цей перший етап правової соціалізації тісно пов'язаний з виконанням службових обов'язків. Службові обов'язки скеровують юриста до конкретизації у використанні засвоєних правових норм, до усвідомлення необхідності і корисності власних професійних дій. Це формує у нього переконання в цінності права.

          Загалом службові обов'язки є головним засобом професіоналізації юриста. Сумлінне виконання ним службових обов'язків виявляється у позитивних діях, спрямованих на охорону прав і свобод громадян. Важливим структурним елементом професійної соціалізації юриста є формування почуття відповідальності. Усвідомлення необхідності відповідальності за власні вчинки перед державою та суспільством має запобіжне значення, застерігає юриста від застосування необдуманої примусової сили держави, що виявляється у санкціях кримінальних, цивільних, адміністративних та інших норм. Почуття правової та моральної відповідальності — необхідні стимулятори правомірної поведінки юриста.

          Професійна свідомість юриста, сформована у процесі соціалізації, знаходить вияв також у його пропедевтичній культурно-виховній діяльності. Це торкається загальнокультурного правового виховання громадян, водночас виявляє компетенцію юриста з питань культури тлумачення закону. У рамках юридичної діяльності тлумачення не тільки враховується, а й використовується у діалектиці становлення правника як спеціаліста. Ігнорування результатів тлумачення у правових процесах розглядається як обмеження права на юридичний аналіз справи. Крім цього, знижується можливість здійснити культурно-правове виховання учасників юридичного процесу. Доцільно розглядати правову соціалізацію у культурологічному вимірі. Адже юрист, виконуючи службові обов'язки, органічно поєднує функції знавця букви і духу права, духовно-морального наставника, політолога, психолога-педагога, економіста, актора та ін. Зрозуміло, що це вимагає засвоєння певних видів культур, розкриває творчий потенціал юриста, сприяє його реалізації у суспільстві, підносить рівень та міру включення культур у правове середовище. Але у діяльності юриста існують певні домінанти. Наприклад, як домінуючі виступають використання та застосування правових норм. У таких випадках виявляються специфічні особливості юриста, можливо, й однобічні чи обмежені дії, що свідчать про низький рівень професійної культури. Тому ефективність правової соціалізації юриста як суб'єкта культури передбачає гармонійність, всебічність, тобто наявність максимальної сукупності професійних функцій. Так чи інакше суспільні процеси пов'язані не лише з феноменом права. Тому методологічне значення вміщує розуміння права як загальнокультурного феномена. Зрозуміло, що процес професійної соціалізації складається з певних циклів, етапів, періодів, що залежить, як правило, від життєво-службових ситуацій.

 

Висновки

 

           На підставі того, як індивід стає елементом соціальної організації, інтегрується в суспільство, визначається спроможність соціальної організації впливати на особистість (соціалізувати її), а також її здатність піддаватися впливу інших людей.

         Отже, систему особистості утворюють:

          1 - положення в системі соціальних відносин;

          2 - сукупність соціальних ролей або функцій, які виконують люди;

          3 — спрямованість особистості, тобто сукупність потреб, інтересів, поглядів, що виступають мотивами індивідуальної поведінки.

          Таким чином соціологія особистості досліджує особистість у системі соціальних зв'язків.    

          Останні є сукупністю факторів, які зумовлюють спільну діяльність людей у конкретних умовах заради досягнення конкретних цілей.

          Таким чином, кожний етап соціалізації індивіда має свої особливості. Зміна вікових стадій супроводжується відповідними психологічними механізмами засвоєння культури, спрямованістю індивідуальних нахилів та інтересів, сприйняттям та переробкою різноманітної інформації, що позначається на внутрішній структурі особи. У період ранньої соціалізації інституалізований вплив суспільства слабко виражений. Однак у міру становлення особи соціалізація набуває досить жорсткого інституалізованого характеру.

           Отже, соціалізація - це безперервний процес. У зв'язку з цим інколи соціалізацію поділяють на первинну (соціалізація дитини) та вторинну (соціалізація дорослих).

           Таким чином, процес соціалізації є історично обумовленим, у результаті нього формуються конкретно-історичні риси особистості, необхідні їй для життєдіяльності в конкретному суспільстві. Зміст, стадії, конкретні механізми соціалізації визначаються структурою цього суспільства і варіюють у різні історичні періоди.

           Досліджуючи назване коло проблем, соціологія права не тільки виконує важливі загальнонаукові функції у рамках юриспруденції, а й робить свій внесок у розв'язання кардинальних завдань сучасної соціально-правової практики, які пов'язані з науковим забезпеченням реформ, що проводяться у країні, досягненням громадської згоди, запобіганням і своєчасним розв'язанням соціальних конфліктів, створенням умов для стійкого правопорядку, реалізації прав і свобод особистості, утвердженням у країні громадянського суспільства і правової держави.

          Правова соціалізація юриста, це - віддзеркалення діалектики його становлення як особистості, усвідомлення службового обов'язку, вироблення почуття правової та моральної відповідальності.

          Почуття правової і моральної відповідальності активізують професійну свідомість правника, скеровують його на свідоме розв'язання суспільних суперечностей, які виникають у його практичній діяльності.