Конфлікт як прояв соціальних відносин

Конфлікт як прояв соціальних відносин

План

1.  Причини, функції  та суб"єкти соціальних конфліктів

2.  Теорії конфлікту

3.  Розвиток та класифікація  соціальних конфліктів

4.  Попередження та  розв’язання конфліктів

 

1. Соціальна неоднорідність суспільства,  різниця  в рівні прибутків, влади, престижу і т.ін. нерідко призводять до  конфліктів. Конфлікти є неодмінною частиною суспільного життя,  це  зумовлює увагу соціологів до дослідження конфліктів. Наприкінці XX століття сформувалась окрема соціологічна теорія – соціологія конфлікту.

Соціологія  конфлікту – галузь соціології, що вивчає сутність, зумовленість, наслідки та управління конфліктом як соціальним явищем.

Суперечності пронизують усі сфери життя: соціально-економічну,  політичну, духовну.  Одночасне загострення усіх  цих суперечностей створює кризу суспільства. Проявом суспільної кризи є різке зростання соціальної напруженості, яка часто переростає в конфлікт.

Соціальний  конфлікт – це зіткнення протилежних цілей, позицй, думок та поглядів опонентів або суб'єктів взаємодії, якими можуть бути як окремі індивіди, так і соціальні групи

Головними категоріями  соціології конфлікту є “конфлікт”, “соціальний конфлікт”, “гострота конфлікту”, “тривалість конфлікту”, “конфліктанти”, “межі конфлікту”.

Гострота конфлікту – ступінь зіткнення інтересів, глибина суперечностей учасників конфліктної взаємодії. Тривалість конфлікту – часові виміри існування конфлікту. Конфліктанти – суб’єкти, або учасники конфлікту. Ними можуть бути окремі індивіди, групи, спільноти і навіть держави. Межі конфлікту – зовнішні структурно-динамічні кордони конфлікту: суб'єктні (кількість учасників), просторові (територія, на якій відбувається конфлікт), часові (тривалість конфлікту).   

За своєю природою конфлікт може бути носієм як конструктивних, так і деструктивних тенденцій, що зумовлює його позитивні та негативні функції. До позитивних відносять:

• сигналізування про осередки соціальної напруженості;
• інноваційна функція – сприяє розвиткові суспільства завдяки руйнуванню застарілих структур;
• інтегративна функція – полягає в об’єднанні людей, що захищають власні інтереси;
• активізація соціальних зв’язків;
• комунікативна функція – полягає у спілкуванні та взаємопристосуванні учасників конфліктної взаємодії;
• зняття психологічної напруги.

До негативних функцій соціального конфлікту відносять:

• дестабілізуюча функція – проявляється в порушенні єдності суспільства;
• дезінтегруюча функція – спричиняє роз’єднаність та послаблення соціальних зв’язків у суспільстві;
• аксіологічна функція – загострене сприйняття цінностей, щодо яких спалахнув конфлікт.

Будь-який конфлікт приховує загрозу певним цінностям, інтересам  суспільства, соціальних спільнот або  індивідів, що породжує намагання захистити  їх різними, іноді й некоректними, методами, що спричиняє новий виток конфліктної ситуації.

 

2. Фундаторами власне соціологічної теорії конфлікту вважають К.Маркса, М.Вебера, Г.Зіммеля.

К.Маркс увесь історичний розвиток розглядав як боротьбу класів. Міжкласовий конфлікт він вважав зіткненням інтересів правлячого та пригнобленого класів, стверджуючи, що чим виразнішим буде їх розмежування, тим більше насильницьких форм набуде розв'язання конфлікту. Підхід до вивчення конфліктів у теорії К.Маркса був однобічним та обмеженим. Об'єктивно і глибоко проаналізувавши реальне розгортання конфлікту, він бачив лише один варіант його розв'язання — соціальний вибух і революцію.

Ширший і багатогранніший  розгляд суспільства з точки  зору конфліктології зробив М.Вебер. Головний конфлікт сучасного йому суспільства  він вбачав у боротьбі між політичними партіями, які репрезентують інтереси громадськості, та бюрократією.

Формулювання засадничих принципів теорії конфлікту, впровадження в науковий обіг терміна «соціологія конфлікту» відбулося завдяки німецькому соціологу Г.Зіммелю, який вважав конфлікт універсальним явищем, а безконфліктне суспільство недієздатним. На його думку, чим гостріший конфлікт, тим згуртованішими є групи, що конфліктують; чим менша гострота конфлікту, тим імовірніше, що він виконує інтегруючу функцію у суспільстві; чим частіші конфлікти й менша їх гострота, тим імовірніше, що учасники конфліктуючих груп можуть позбутися ворожнечі й підтримати систему, виробивши норми врегулювання конфлікту. Отже, на відміну від К.Маркса, Г.Зіммель вважав, що конфлікт не тільки може бути врегульований мирними засобами, а й стати засобом розвитку суспільства.

Т. Парсонс трактував конфлікт як соціальну аномалію, фактор, що дезорганізовує та дестабілізує життя. На його думку, головне завдання суспільства полягає в попередженні конфліктів і підтриманні безконфліктних відносин між його елементами. На рівні соціальної системи таку функцію виконують правові інститути, релігія та звичаї. З розвитком суспільства все менше стає причин для виникнення конфліктів.

Із сучасних вчених найчастіше вдаються до проблеми соціології конфлікту Л.Козер, Р.Дарендорф, К.-Е. Боулдінг. Американський соціолог Л.Козер у праці «Функції соціального конфлікту» обґрунтував ідею позитивної функції соціального конфлікту, який є своєрідним запобіжним клапаном системи, з допомогою якого суспільство пристосовується до нових умов. Л.Козеру належить найпоширеніше у світовій соціології трактування конфлікту як боротьби за цінності й претензії на певний статус, владу й ресурси; боротьби, в якій цілями є нейтралізація, заподіяння шкоди або знищення суперника.

Німецький соціолог Р.Дарендорф у  своїй теорій «конфліктної моделі суспільства» розглядав конфлікт всюдисущим, оскільки кожне суспільство спирається на примушування одних його елементів  іншими. Нерівність соціальних позицій, відмінність інтересів людей якраз і спричиняють конфлікти. А особливості суспільств він вбачав у різному ставленні до конфліктів з боку влади. У демократичному суспільстві теж є конфлікти, проте раціональні методи регулювання роблять їх невибухонебезпечними.

Американський соціолог К.-Е. Боулдінг у своїй праці «Конфлікт та захист: загальна теорія» стверджував, що конфлікт є невід'ємним елементом суспільного життя, певним різновидом соціальної взаємодії, а сучасні суспільства здатні вивчати і регулювати його. Конфлікт є ситуацією, за якої сторони розуміють несумісність власних позицій та намагаються випередити одна одну в своїх діях.

 

3. Процес розвитку соціального конфлікту містить декілька стадій:

– Передконфліктна ситуація. Найчастіше на цій стадії формуються передумови для конфлікту.

– Інцидент. Він є першою сутичкою конфліктантів, зав'язуванням конфлікту. Інколи конфлікт може закінчитися на цій стадії (конфліктанти вирішують свої непорозуміння).

– Ескалація. Виявляє себе в тому, що конфлікт реалізується в окремих актах — діях та протидіях конфліктуючих сторін. Може бути безперервною (ступінь напруги у відносинах постійно зростає) та хвилеподібною (періоди напруги змінюються тимчасовим затишшям).

– Кульмінація. Вона є крайньою точкою ескалації, коли напруга виражається у вибуховому акті.

– Завершення конфлікту. Конфліктанти можуть вийти з конфлікту за допомогою одного зі способів — насильства, примирення, роз'єднання (розриву).

– Післяконфліктна ситуація. Йдеться  про ситуацію, яка виникає після розв'язання конфлікту. Вона може бути як конструктивною, так і деструктивною, та найчастіше містить елементи обох характеристик одночасно.

 

Конфлікт є складним багатомірним явищем. Як соціальний феномен, він зберігає тенденцію до ускладнення, оновлення структури, чинників, що його породжують. Різні типи конфліктів, взаємодіючи, доповнюють один одного, набуваючи нових рис. Це зумовлено динамізацією та ускладненням системи соціальних відносин. Конфлікти розрізняються масштабом, типом, причинами, наслідками, складом учасників, тривалістю, засобами урегулювання тощо.

За формами прояву визначають соціально-економічні, етнічні, міжнаціональні, політичні, ідеологічні, релігійні, сімейні, військові, юридичні, побутові та інші типи конфліктів. Щодо функцій розрізняють позитивні (конструктивні) та негативні (деструктивні). За принципом доцільності-недоцільності — закономірні (неминучі), необхідні, вимушені, функціонально невиправдані.

Соціологію передусім  цікавлять соціальні конфлікти, до яких вона відносить конфлікти між суспільством та природою, економічні, трудові, соціального планування, внутріполітичні, військові, міжкультурні, міжнаціональні, етнічні, міждержавні тощо.

Одним з найпоширеніших видів міжгрупового конфлікту є трудовий. Його спричинюють переважно бездієвість та забюрократизованість адміністрації, ігнорування чи незнання роботодавцем норм трудового законодавства та дії. З цим пов'язані низькі соціальні гарантії працівникам, низька зарплата, її несвоєчасне сплачування та ін.

Найскладнішими та важкорегульованими є міжетнічні конфлікти, які, як. правило, мають багатолітню передісторію, породжуються комплексом соціально-економічних, політичних, культурних, етнопсихологічних проблем.

Політичні конфлікти  поділяють на міждержавні та внутріполітичні, їх особливістю є боротьба за політичний вплив у суспільстві, на міжнародній арені. Серед внутріполітичних конфліктів визначають класові, між політичними партіями та рухами, між гілками влади, боротьбу за лідерство у державі, партії, русі.

Міждержавні конфлікти  породжує комплекс причин, їх основу становить зіткнення національно-державних інтересів, суб'єктами виступають держави чи коаліції.

Беручи до уваги особливості  перебігу, реалізації конфліктів, соціологія визначає прості та складні їх форми.

До простих конфліктів відносять:

—  бойкот — повна  або часткова відмова від дій, що можуть бути корисними для іншої  сторони; здебільшого він стосується економічних, політичних, організаційних аспектів взаємовідносин;

—  саботаж — одна з форм боротьби, найчастіше прихованої,   в   якій   використовують  дезінформацію, підрив авторитету суперника, знищення його матеріальних засобів;

—  переслідування —  має на меті послаблення, компрометацію противника;

— вербальна та фізична  агресія — проявляються через  звинувачення,  дискредитацію,   поширення  чуток, фізичне насильство, теракти, вбивства.

До  складних   форм   соціальних  конфліктів   належать:

—  суспільний протест  — постає як публічна дія з метою  вираження незадоволення кимось або чимось;

—  бунт — його формами  є заколот, повстання, заворушення; як правило, вони короткочасні, вкрай агресивні, стихійні;

—  соціальна революція  — постає як процес різких радикальних  якісних  змін,  суттєвих  суспільно-політичних перетворень;

—  війна — тотальна боротьба між великими суспільними групами, яка здійснюється шляхом збройного насильства.

 

4. Прогнозування та попередження конфліктів належать до головних завдань конфліктології.

Прогнозування конфліктів — доказове припущення можливості їх виникнення та розвитку.

Попередження конфліктів — організація життєдіяльності  суспільства, соціальної спільноти, яка мінімізує вірогідність протиріч між його суб'єктами.

Зрозуміло, що набагато легше  попередити конфлікт, ніж його розв'язати, тому профілактика конфлікту є не менш важливою, ніж уміння його конструктивно вирішувати. Діяльність із профілактики конфлікту охоплює такі головні напрями:

—  створення необхідних умов для  мінімізації їх кількості  та розв'язання неконфліктними засобами;

—  оптимізація  організаційно-управлінських умов створення та функціонування організацій;

— ліквідація соціально-психологічних  причин конфліктів;

—  блокування особистісних чинників виникнення конфліктів.

Однак часто попереджувальні  заходи бувають запізнілими або недостатньо ефективними, а інколи можуть навіть посилити дію чинників, що спричинили конфліктну ситуацію. За таких умов необхідно зробити все для його швидкого розв'язання, маючи на увазі, що це можливо за спільних зусиль його учасників, спрямованих на припинення протидій та вирішення проблеми, що призвела до зіткнення.

Найпоширенішими засобами вирішення конфлікту є:

—  усунення причин конфлікту, подолання образу «ворога», що склався  у конфліктуючих сторін;

—  зміна вимог однієї зі сторін, коли опонент іде на певні поступки. Інколи обидві сторони погоджуються на компроміс у зв'язку з виснаженням ресурсів, втручанням третьої сторони;

— боротьба, яка передбачає перемогу однієї зі сторін;

— консенсус, який є згодою значної більшості учасників конфлікту щодо його головних питань. Консенсус може бути основним (відображує ступінь єдності цілей та цінностей), процедурним (встановлює правила дій), на рівні відношення до політики, влади, керівництва.  Часто  конфліктуючі  сторони  різко обмежують можливості вирішення конфлікту шляхом консенсусу.

До різновидів стратегії  виходу з конфлікту належать:

—   суперництво  —  у нав'язуванні іншій стороні  кращого для себе рішення; виправдане, якщо запропоноване рішення є конструктивним за відсутності часу для переконування опонента, в екстремальних ситуаціях;

—  компроміс —  полягає у бажанні конфліктантів  завершити конфлікт частковими поступками,  відмовою від окремих вимог, що висувалися раніше, готовністю визнати претензії іншої сторони; ефективний, якщо учасники конфлікту усвідомлюють рівність своїх прав та обов'язків, відчувають загрозу позбутися всього в разі поразки; може бути досягнутий за допомогою техніки відкритої розмови;

— пристосування —  є вимушеною або добровільною відмовою від боротьби; до такої стратегії спонукає усвідомлення неправоти, необхідність збереження добрих стосунків з опонентом, сильна залежність від нього, незначущість проблеми, великі збитки та загроза ще більших, тиск третьої сторони;