Духовна культура епохи Просвітництва

4. ОСОБЛИВОСТІ  РОЗВИТКУ МИСТЕЦТВА ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА  (архітектура, живопис, музика)

 

У добу Просвітництва  зріс соціальний статус мистецтва як зосередження духовного життя, що зробило  його одним з ведучих факторів розвитку суспільства. Мистецтво набли­зилося до науки, соціально-філософської думки, політики, активно включилося в процес формування суспільних ідеа­лів.

 

Для XVIII ст. характерна наявність ряду художніх на­прямів, які нерідко взаємоперетиналися: зберігаються бароко і класицизм, виникають рококо і романтизм. Вони позначилися на різних жанрах мистецтва і, насамперед, знайшли своє втілення в архітектурі та образотворчому мистецтві.

 

Слід зауважити, що характерною особливістю розвитку архітектури в XVIII ст. було спорудження  великих будівель державного і громадського значення. Розповсюджується витончений «галантний» стиль у зовнішньому і внутріш­ньому оздобленні палаців, замків, церков, застосовуються багато дрібних, примхливих ліпних та різьблених прикрас з багатьма завитками, делікатних, однак вигадливих та манірних. Цей стиль увійшов в історію під назвою «рококо» (від франц. «rococoо»—подібний на черепашку).

 

Напередодні та під час французької революції XVIII ст. архітектура у Франції  знов повертається до класицизму —  „ наслідуванню архітектури стародавніх Греції і Риму. Цей стиль особливо утвердився в роки імперії Наполеона І. Бу­дівлі, портики, меморіальні колони і тріумфальні арки спо­руджувалися в чітких, величних пропорціях, як в часи імператорського Риму. Всюди можна було бачити військову атрибутику: гармати, щити, римських орлів, бойові коліс­ниці. У такому ж дусі оформлювалися й численні площі, парки, фасади та інтер'єри багатьох великих громадських будівель. Все це підкреслювало військову та політичну могутність наполеонівської імперії. Стиль французької ар­хітектури, пов'язаний з часом імперії Наполеона І, прийня­то називати ампіром (імперія).

 

Одним з шедеврів французького класицизму другої по­ловини XVIII ст. є Площа Згоди (Пляс де ля Конкорд) у Парижі, створена за проектом видатного архітектора Ж.А. Габріеля (1698—1782 рр.).

 

Класицизм як основний напрям архітектури широко ви­користовувався  і в Англії. У його становленні  визначну роль відіграв у XVII ст. великий  англійський архітектор Ініго Джонс (1573—1652 рр.), а найвищого розвитку класи­цизм досяг наприкінці XVII—початку XVIII ст., що пов'я­зано з творчістю архітектора Крістофера Рена (1632—1723 рр.). Під час великої пожежі 1666 р. в Лондоні згоріло 13200 будин­ків. Весь лондонський центр (Сіті) треба було зводити заново. Під керівництвом Крістофера Рена була проведена велика робота по плануванню лондонського центру, збудовано без­ліч споруд. Однак найбільшим його досягненням був собор св. Павла, який споруджувався з 1675 по 1710 рр. і вважається шедевром світової архітектури. Напис на могиль­ній плиті Крістофера Рена, похованого в соборі, закликає: «Якщо ти шукаєш пам'ятник будівничому, то оглянься дов­кола!».

 

При дворах абсолютних монархів XVIII ст. розквітав пишний офіційний  придворний живопис. У ньому було мен­ше релігійних мотивів, ніж у середні віки, переважали сю­жети з історії Стародавнього Риму і міфології, портрети королів, полководців, сцени битв. Особливо модним став так званий «галантний живопис», який змальовував світ­ських дам і кавалерів, пікніки на лоні природи. Картини на міфологічні сюжети також набували «галантного» харак­теру.

 

Наприкінці XVIII ст. гостра політична боротьба фран­цузької буржуазії проти дворянства відбилася  і в живопи­сі. Замість міфологічних сюжетів, розваг дворян і «галант­них» сцен художники почали зображати героїв Стародав­нього Риму і Греції, які боролися за республіку. Художни­ки створювали картини з образами реальних людей з «третьої верстви», відходили від манірності, властивій «галантному» живопису, писали портрети видатних просві­тителів XVIII ст. У такому напрямі працював талановитий художник Ж. Б. Грез (1725—1805 рр.), який написав пор­трет Дені Дідро.

 

Найбільш видатним представником класицизму став Ж.Л. Давід (1748—1825 рр.). Ще до Великої французької  революції він написав картину «Клятва Гораціїв», на якій зображений батько, який благословляє синів на бій з воро­гами республіки у Стародавньому Римі. Під час революції митець голосував за страту короля і вніс у Конвент пропо­зицію про перетворення королівського зібрання картин і статуй в Луврі у національний музей. Загальновідома його картина «Смерть Марата» була в історії живопису кроком до реалізму. В подальшому, за часів імперії, Ж.-Л. Давід став писати пишні, офіційно-холодні, придворні картини, які звеличували Наполеона і створену ним нову знать.

На останню  чверть XVIII ст. припадає виникнення складного, внутрішньо суперечливого духовного  руху, який отримав назву романтизм. Найбільш яскраве вираження романтизм, звернений до внутрішнього духовного  світу лю­дини, знайшов у філософії та в мистецтві. Для романтизму властивий духовний порив, піднесення над реальністю, що зумовлено небажанням змиритися з суперечностями дійс­ності. Культ особистості і культ мистецтва як сфери свобо­ди творчості пояснюють особливості мистецтва роман­тизму.

 

Романтизм, показ  героїки національно-визвольної боротьби є характерними для творчості  великого іспанського художника  Ф. Гойї (1746—1828 рр.). Широко відомий гру­повий  портрет королівської сім'ї, в якому  він не побоявся реалістично зобразити  обличчя короля з ознаками виро­дження, відштовхуюче, пихате і злобне обличчя королеви. В той же час картини, присвячені простим людям Іспанії, Ф. Гойя писав з величезною любов'ю до народу. Револю­ційним пафосом овіяні його офорти, зокрема картина «Роз­стріл повстанців».

 

 

На розвиток музичного мистецтва доби Просвітництва  справили вплив пануючі у той  час художні стилі — барок­о  і класицизм. Слід вказати на таку особливість, як збіль­шення потреби  у світській музиці, посилення  її значення. Церковна хорова й органна музика, як і раніше, була до­сить поширеною, однак вона іноді наповнювалась світ­ським життєстверджуючим змістом. Велика кількість му­зичних п'єс створювалася для виконання в будинках і па­лацах знатних і багатих людей. Важливе значення мало створення спочатку при дворах знаті, а пізніше й у вели­ких містах оперних театрів і концертних залів.

 

Зростання техніки  сприяло удосконаленню музичних ін­струментів, передусім, органу, скрипки, клавесину. Орган був обов'язковою  приналежністю всіх великих католицьких та протестантських церков. Широкого розповсюдження на­був клавесин, з'явилося нове сучасне фортепіано, що збага­тило можливості музичної творчості і виконавської май­стерності. Ноти музичних творів стали друкуватись у дру­карнях.

 

Основоположником  класицизму у французькій музиці був композитор Ж.-Б. Люллі (1632—1687 рр.), автор 15 опер, серед яких «Альцеста», «Тесей», «Арміда». Відо­мим представником цього напряму був композитор і му­зичний теоретик Ж. Ф. Рамо (1683—1764 рр.), автор п'єс для клавесину, опер, балетів. Вони виступали за наближен­ня мистецтва до життя, за простоту і природність, висува­ли вимогу відповідності музики смисловому та емоційному рухові мови, характерам й психології персонажів. При цьо­му французькі просвітителі зверталися до італійської ко­мічної опери-буфф. Автором цілого ряду такого роду опер був італійський композитор Д.Б. Перголезі (1710— 1736 рр.). Гастролі італійської опери-буфф в Парижі у 1752—1754 рр. поклали початок жвавій полеміці між табо­ром енциклопедистів та захисниками музичного класициз­му (так звана «війна буффонів»).

 

У цей час  бурхливо розвивалися народна пісенна  творчість, а також, музичний комедійний театр. Його вистави можна було чути й бачити на вулицях і площах, особливо в дні свят. В роки революцій  складалися революційні пісні, особливо багато їх було створено в роки французької ре­волюції, зокрема, знаменита «Марсельєза» Р. де Лілля та антимонархічна пісня «Карманьйола».

 

Прикладом нового підходу до музичного мистецтва  слід назвати творчість великого німецького композитора і орга­ніста Йогана Себастьяна Баха (1685—1750 рр.). Він створив сотні музич­них творів для церковного хору та індивідуального співу, концертів для оркестрів, п'єс для органа, скрипки, флейти, клавесину. Композитор використав і переробив величезний матеріал з німецьких, французьких, англійських народних хорів, пісень і танців. Зокрема, в прелюдії та фузі мі-бе-моль мінор зі збірки «Добре темперований клавір» відчутні інтонації народних пісень. Навіть свої твори у багатьох випадках він наповнював світським, могутнім, оптимістич­ним звучанням. Йоган Себастьян Бах широко використовував у своїй творчості багатоголосся (поліфонію) або сполучення кіль­кох самостійних голосів, кожний з яких чітко і виразно веде свою мелодію, чергуючись і переплітаючись з іншими. Його твори відрізняються глибиною і силою почуттів, без­перервним і цілеспрямованим рухом вперед.

 

Видатним музикантом доби Просвітництва був великий  австрійський композитор, представник  віденської класичної школи Вольфанг Амадей. Моцарт (1756—1791 рр.). Його геніальний талант розвинувся дуже рано. Цьому сприяли рідкісні при­родні дані, а також сімейне середовище — батько був ви­датним музикантом. Його твори життєрадісні, прозорість і ясність у них поєднується з невичерпним багатством і різноманітністю змісту, досконалістю форми. Опери Вольфанга Амадея Моцарта «Дон Жуан», «Чарівна флейта», «Весілля Фігаро» й досі виконуються на кращих сценах багатьох країн, як і концерти, сонати, симфонії та інші твори.

 

Говорити про  музичне мистецтво доби Просвітництва неможливо, не згадавши ім'я геніального композитора, но­ватора в музиці Й. Гайдна (1732—1809 рр.). Його спра­ведливо вважають «Батьком» симфоній і квартетів, заснов­ником класичної інструментальної музики, родоначальни­ком сучасного оркестру. Петро Ілліч Чайковський писав про нього: «Він обезсмертив себе удосконаленням чудової, ідеально розумної форми сонати і симфонії. Не будь його — не було б ні Моцарта, ні Бетховена». Найбільш знаменитими тво­рами Й. Гайдна є опера «Несподівана зустріч», симфонії «Ранок», «Полудень», «Вечір», «Ля пассіона», «Паризькі» та «Лондонські симфонії», ораторії «Створення світу» та «Пори року» тощо.

 

Таким чином, епоха  Просвітництва може бути названа  революційною не лише в розумінні  соціально-економічних та політичних перетворень, але й перетворень у сфері ду­ховної культури. Внаслідок творчості вчених, філософів-просвітителів, літераторів, митців людство отримало прин­ципово нові підходи до розуміння філософських, етичних і естетичних проблем, які не втратили своєї актуальності і сьогодні.

5.література

Барг М. А. Эпохи  и идеи. Становление историзма. М., 1987.

 

Всеобщая история искусств: В 4 т./Под ред. Ю. Д. Колпинского, Е. Й. Ротенберга. М., 1963. Т. 4. Искусство 17—18 веков.

 

Кертман Л. Е. История культуры стран Европы и Америки. М.,1987.

 

Нарский И. С. Западноевропейская философия XVIII века. М., 1974.

 

Шашкевич Д. П. Эмпиризм и  рационализм в философии Нового времени. М., 1976.