Демографічні проблеми людства

Поняття урбанізації  тісно пов'язане з системами  розселення населення — територіальне  цілісними і функціонально взаємопов'язаними  сукупностями поселень. Два основних типи поселень — міські й сільські мають істотні відмінності щодо функціональної структури й людності, причому функціональна характеристика є вирішальною при визначенні типу поселення. Виникнення й розвиток систем розселення — це наслідок територіального  розподілу праці. Кожне поселення  в системі виконує свої соціально-економічні функції.

Для системи  розселення характерні тісні внутрішні  зв'язки між її елементами (поселеннями), що втілюється в інтенсивні міжселенні потоки: виробничі, культурні, інформарційні тощо.

За ступенем розвитку й територіальним охопленням системи розселення поділяються  на локальні й регіональні. Локальні системи охоплюють відносно невелику територію (в Україні — звичайно область або навіть її частину). Критерієм  межування такої системи є  показник транспортної доступності, який визначає відстань (у годинах) від  центру системи до її крайнього поселення; для регулярних поїздок населення  в один кінець ця відстань не повинна  перевищувати 1,5 години. Локальні системи  дають змогу активного спілкування  людей, сприяють найбільш інтенсивним  економічним зв'язкам між об'єктами системи. Центром локальної системи  є найбільше багатофункціональне  місто. Навколо нього групуються міста нижчих рангів; так утворюється  міська агломерація. Сільські поселення, що входять в систему, також ранжируються за величиною і функціональним призначенням (центри адміністративних районів, сільськогосподарські центри, селища при фермах тощо).

Регіональні системи розміщуються на досить великих  територіях; в Україні вони включають  поселення декількох областей. Часто  базою для формування регіональних систем розселення виступають ТВК (як, наприклад, для Донецької регіональної системи, що охоплює Донбас), Найбільше  місто регіону, найскладніше в функціональному  відношенні, набуває значення регіонального  центру. Іноді регіональна система  може мати декілька центрів, якщо вони примірно рівнозначимі.

Найбільшою  формою розселення є мегаполіс, що виникає  у разі зрощування декількох агломерацій. Мегаполіси можуть простягатись на сотні  кілометрів; проте вони не являють  цілковиту міську забудову території, її "галявини" можуть бути зайняті  селами, рекреаційними об'єктами тощо. Найбільші мегаполіси світу: "Босваш" – між американськими містами Бостоном і Вашингтоном; "Чипітс" — між Чикаго й Піттсбургом; "Сансан" — між Сан-Франциско й Сан-Дієго; Тихоокеанське узбережжя між Токіо й Осакою; район нижньої течії р. Рейн (Нідерланди — Німеччина).

Розселення  й виробництво мають прямий та зворотній зв'язок. Довгий час домінуючим фактором було виробництво, яке зумовлювало  певну систему розселення. І сьогодні сільське господарство й гірнича промисловість, наприклад, локалізують поселення. Але під впливом НТП великі міста "притягують" виробництво до себе. Зосередженість в містах науково-дослідних закладів, вузів, великого контингенту висококваліфікованих фахівців сприяє розміщенню в них наукоємних виробництв, формуванню потужних інформаційних центрів.

Подальший розвиток систем розселення веде до їх трансформації. Друга половина XX ст. відзначається зменшенням населення  багатьох великих міст (Нью-Йорк, Лондон);

водночас  швидко зростає їх приміське оточення: міста-супутники, які перетворюються чи на "міста-спальні", чи на промислові додатки великих міст. Місто-центр "розвантажується" від надмірної  кількості виробничих об'єктів і  населення. Проте посилюються його зв'язки із іншими поселеннями агломерації. Такий процес має назву субур-банізації. Таким чином, урбанізація переходить на вищий щабель.

Національниі склад населення не відіграє вирішальної ролі в економіці, хоча деякі національні аспекти треба враховувати у певних економічних ситуаціях. До них від­носяться: ступінь етнічної однорідності у країні, національні традиції у трудовій діяльності, рівень національної культури, спосіб життя, темперамент тощо.

Залежно від  демографічної ситуації у країні здійснюється певна демографічна політика — комплекс соціально-економічних  заходів, за допомогою яких уряд скеровує ці процеси у потрійному напрямку. Цілі демографічної політики можуть бути діаметрально протилежні.

В усіх країнам  Європи, Північної Америки, у Японії та деяких інших проводиться політика, скерована на збільшення природного приросту населення. Для цього є  два шляхи: заохочення народжуваності через надання різних пільг родинам, які мають дітей, і зниження смертності за рахунок покращення соціального  забезпечення та медичного обслуговування. Як правило, в економічно розвинутих країнах застосовують обидва методи підвищення природного приросту. Але  треба відзначити, що одноразові вкладення  у пільги на підвищення народжуваності дадуть ефект не раніше, ніж через 15—20 років, а тому демографічна політика має бути довготерміновою.

У більшості  країн, що розвиваються, а також у  Китаї, демографічна політика скерована  на зниження природного приросту населення. Тут пільги надаються сім'ям, які  свідомо обмежують кількість  дітей. Крім того, ведеться пропаганда малої сім'ї у засобах масової  інформації та іншими шляхами. У Китаї, наприклад, запроваджено мінімальний  вік для реєстрації шлюбу: 22 роки для чоловіків і 20 років для  жінок. Сім'ї, що мають понад двох дітей, сплачують 10%-й податок на заробітну плату.

Демографічна  політика в Україні скерована  на підвищення природного приросту населення  за рахунок народжуваності. Для цього  матерям, які народжують дитину, надаються  допомоги, додаткова відпустка тощо.  

6. ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ  ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЖИТЄДІЯЛЬНОСТІ  ТА ЯКОСТІ ЖИТТЯ  ЛЮДИНИ.

“Ми – народ …” – з цих слів розпочинаються тексти багатьох демократичних держав. Тим самим підкреслюється, що основною цінністю. Тієї чи іншої держави є людина. При цьому, чимало проблем, які постають перед державою, долаються заради людини – збереження її свобод, добробуту та якості її життя.

Щодня населення  Землі збільшується на чверть мільйона чоловік. З 50-х до початку 90-х років  ХХ ст. кількість населення світу  подвоїлась, а його частка, яка проживає у найбідніших регіонах світу  – країнах, що розвиваються, та аграрних постсоціалістичних країнах - вже досягла 3/4 світового показника. І хоча помітна  тенденція до зниження темпів природного приросту населення на Землі, кількість  його у країнах, що розвиваються, продовжує  зростати вищими темпами, ніж в економічно розвинутих країнах. За цим криється низка глобальних проблем, яка має  бути розв'язана, аби забезпечити  умови життєдіяльності людини і  гідну якість її життя. І якими  б вражаючими не були успіхи економічно розвинутих країн добробут людства  і безпека світу в цілому залежать від успіхів економічного ступу  всіх держав світу, в тому числі країн, що розвиваються.

Ще наприкінці XVIII ст. священик Мальтус виклав теорію, згідно з якою населення Землі  зростає швидше, ніж виробництво  продовольства з усіма зловісним  наслідками, що з цього випливають. На щастя, життя останніх двох століть  не підтвердило цієї теорії; виробництво  продовольства, не кажучи вже про  виробництво взагалі, зростало швидше, ніж збільшувалося населення. Протягом XX ст. в економічно розвинутих країнах  природний приріст був досить низький, а «демографічний вибух» першої половини XX ст. у більшості регіонів вже пішов на спад. Основними чинниками, що стримали темпи зростання населення  світу стали процеси індустріалізації та урбанізації, які поступово охопили  всі регіон планети. В цілому, оцінюючи ситуацію, необхідно зважити на такі особливості.

По-перше, демографічні проблеми в різних країнах мають  свої особливості. Головні з них, наприклад, в Україні не збігаються, з одного боку, з проблемами Франції, з другого — з проблемами Єгипту, Ефіопії або Таїланду, хоча всі  ці країні мають майже однакову кількість  населення. Для країн, що розвиваються, попри всі відмінності між  ними, спільними є необхідність зменшення  приросту населення, поліпшення здоров'я  та харчування людей, ліквідація бідності та технологічної відсталості. В  економічно розвинутих країнах цих  складностей немає, але натомість  гостро стоять проблеми відвернення  екологічної кризи та збалансованості  викорис­тання робочої сили. А  в деяких постсоціалістичних країнах (і в Україні зокрема) до цього  додались проблеми необхідності духовного  та фізичного відродження нації.

По-друге, закономірності процесу сучасного світового  демографічного переходу дають змогу  прогнозувати певну стабілізацію у  відтворенні населення в XXI ст., а  технічні і технологічні можливості сучасного господарства уможливлять  досягнення достатніх середніх світових показників забезпечення землян продовольством та іншими засобами для життя. Для  цього є всі підстави. Можливості збільшення ви­робництва сільськогосподарської  продукції далеко не вичерпані. Шляхи  до цього відомі і цілком досяжні. Це:

- підвищення  родючості грунтів, що пов'язано з успіхами агромеліорації та агрохімії;

- підвищення  біологічної продуктивності сільськогосподарських  культур шляхом упровадження  досягнень сільськогосподарської  генетики і селекції;

- виведення  продуктивніших порід свійської  худоби;

- ефективніше  використання сонячної енергії  для фотосинтезу органічної маси  та впровадження генної інженерії; 

- підвищення  біологічної продуктивності Світового  океану та широке впровадження  аквакультури.

Людство має  величезні ще не використані можливості в галузі енергетики. Вже тепер  багато країн світу стали на шлях переходу від енергетики, що базується  на застосуванні обмежених паливних ресурсів (нафта, газ, вугілля) до енергетики, що орієнтована на використання практично  невичерпних енергоносіїв - ядерної  енергії, енергії Сонця, вітру, води, тепла Землі. З огляду на це, вже  в першій половині XXI ст. стримуючим чинником розвитку енергетики стане  не нестача енергоносіїв, а загроза  ще більшого теплового забруднення  атмосфери надпотужними електростанціями. То ж проблема впровадження енергозберігаючих  технологій нині й надалі залишається  актуальною.

Економічне  зростання супроводжуватиметься спорудженням нового житла та нарощуванням технічних  потужностей виробництва. І тут  наука і техніка готові за­безпечити людство сучасними індустріальними  технологіями, які застосовуються у  містобудівництві; сучасними транспортними  засобами, які у всіх сферах природного середовища - на суходолі, на воді, в  повітрі, а з часом і в космосі  «звужують» світ і роблять ближчими і доступнішими всі куточки планети; комп'ютерами та новими інформаційними та комунікаційними системами, які  активно впроваджуються в усі  сфери виробництва і побуту, фактично вже ліквідували бар'єр просторового розриву в комунікаціях і передачі інформації.

Реалізувати перелічені можливості на благо людства  можна за умови, що робота здійснюватиметься  освіченими, фізично здоровими і  вільними людьми, які будуть забезпечені  сучасними умовами життєдіяльності (харчування, одяг, житло, доступ до інформації тощо). Отже, постає проблема якості життя  людини.

Добробут  і розвиток суспільства взаємопов'язані. Вже давно помічено, що здоров'я, фізична та розумова сила народу є  запорукою його економічного багатства. Водночас, коли людина розпоряджатиметься матеріальним багатством розумно, то це сприятиме поліпшенню здоров'я, фізичної, розумової та моральної сили людської спільноти. Ця взаємопов'язаність визначається взаємодією багатьох компонентів: багатствами  природи і багатствами, створеними людськими руками, станом здоров'я  населення, рівнем його освіти та культури, який у країнах з різним рівнем розвитку економіки неоднаковий.

Під час  розрахунків показників якості життя  країн і територій беруть до уваги  такі показники: розміри ВВП на душу населення (як уособлення багатства  та добробуту), середньостатистичну  тривалість життя населення (віддзеркалення стану здоров'я і фізичної сили) та рівень освіти населення (стан культури і науки) (табл. 2).

Як видно  із таблиці, між країнами і регіонами  світу є значні відмінності в  якості життя. Це змушує замислитися  над тим, яке непросте коло проблем  має розв'язати людство на шляху  до спільного процвітання і злагоди.  

7.1 МІЖНАРОДНІ СОЦІАЛЬНІ  ПРОБЛЕМИ.  

Процес взаємодії  суспільства і природи дійшов такої кількісної і якісної межі, коли виник феномен взаємодії  всього людського суспільства з  всією природою планети. Науково-технічна революція привела з одного боку, до формування у людства всеохоплюючої  системи знань і технологій, з  другого – до збільшення антропогенного впливу на природу. Сформувалися складні  господарські системи, вплив яких поширюється на весь світ. Як результат – зростає взаємозвязок і взаємозалежність господарського життя країн і природи світу. Сутність цих процесів і явищ породжує глобальні проблеми, що стосуються всього людства. Вони охоплюють всі аспекти відносин між державами світового співтовариства, між суспільством і природою, формування умов життєдіяльності людства. Глобальні проблеми вимагають і глобальних рішень. Для цього необхідне широке співробітництво і координація зусиль всього людства в різних сферах: політичній, економічній, науковій, освітянській.