Засоби милозвучності української мови

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ 

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМ. В.ДАЛЯ

Кафедра "Системна ІНЖЕНЕРІЯ"

нАУКОВА ДИСЦИПЛІНА: ДІЛОВА УКРАЇНСКА МОВА 
 
 
 
 

РЕФЕРАТ

на  тему:

ЗАСОБИ  МИЛОЗВУЧНОСТІ

УКРАЇНСЬКОЇ  МОВИ 
 

Виконавець:

студент КТ-292 гр.

     Кобзєв  І.Є

     Керівник:

     викл. Бугоркова Н.С. 
 
 
 

Луганськ 2011 р. 

Як відомо, спостерігаються певні відмінності  у сприйнятті різних мов передусім  їхніми носіями.

     Так, давні греки підкреслювали гармонійність  своєї мови на противагу невпорядкованій, начебто подібній до беззмістовного белькотання мові "варварів". Давні слов’яни підкреслювали зрозумілість своєї мови (виводячи назву слов’яни від слово) на противагу незрозумілим мовам сусідів – начебто "німих", німців. А баски, абхази, ірландці, тобто носії давніх середземноморських культурних традицій, звертають увагу передусім на складність своєї мови на противагу іншим.

     Носії української мови підкреслюють передусім  її милозвучність. "Те, що українська мова відзначається особливою милозвучністю, відомо здавна, і, здається, ніхто не сумнівається в цьому тепер...", - пише дослідник Тоцька Н.І.

     Те, що українська мова відзначається особливою  милозвучністю, відомо здавна, і, здається, ніхто не сумнівається в цьому  тепер, хоч найменше можуть про це судити самі носії української мови, оскільки для них мова знаряддя щоденного спілкування, а не об'єкт для спостереження. Але про красу й приємність звучання української мови є більш ніж достатньо усних і писемних свідчень, у тому числі загальновідомих, і звичайних іномовців, і видатних діячів, і фахівців, а з їхніх слів - і українців. Наведемо тут тільки декілька.

     Ще  в середині минулого століття видатний російський мовознавець-славіст І.І.Срезневський звернув увагу на високу музикальність  української мови. Він писав: "Сила людей переконана, що ця мова є одна з найбагатших мов слов'янських, що вона навряд чи уважить богемській щодо рясноти слів та виразів, польській щодо барвистості, сербській щодо приємності, що це мова, яка навіть і у вигляді необробленому може стати нарівні з мовами обробленими гнучкістю і багатством синтаксичним, мова поетична, музикальна, мальовнича".

     Подібно оцінив українську мову за її звучанням  тогочасний поет і перекладач українських  пісень німецькою мовою В.Боденштедт, який довго жив у Росії і багато подорожував по Україні. "Українська мова наймелодійніша й найголосніша поміж усіма слов'янськими мовами, з великими музикальними можливостями".

     Спеціальну  працю присвятив дослідженню  одного аспекту милозвучності української  мови - урівноваженню вокалізму з консонантизмом - поет В.Самійленко. У ній він писав: "Відомо було досі, що вкраїнська мова своєю доброзвучністю займає одне з перших місць (може, третє або четверте) між усіма європейськими мовами. Цю думку дуже легко пояснити фактами фонетики..."[1].

     Перелік захоплених відгуків про красу української  мови взагалі, і передусім її звукової вишуканості, звучності, музикальної  граціозності, можна продовжити. Але  нагадаємо ще тільки один факт. На конкурсі краси мов у 1934 р. у Парижі українська мова зайняла третє місце після французької і перської. Більшого поширення набула думка, що наша мова за милозвучністю йде після італійської.

     І все-таки поняття "милозвучність" у мовознавстві по-справжньому не визначене й не вивчене.

     У словниках і наукових працях милозвучність, що ототожнюється з евфонією, має, по суті, два термінологічних значення. По-перше, вона визначається як "добре, приємне, з погляду фонетичних і лексико-стилістичних норм певної мови, звучання окремих мовних елементів - звукосполучень, слів і словосполучень"[2]. З другого боку, милозвучність - це звукові засоби "підсилення виразності мови художнього твору внаслідок досягнення гармонійного добору звуків у тексті. Цій меті служать звукові повтори різних видів, алітерації, асонанси, ритмічність мови, а також уникнення важких для вимови чи неприємних для слуху сполучень звуків у фразі"[3]. До речі тут відзначити, що деякі лінгвісти розуміють евфонію (милозвучність) тільки в другому значенні (як стилістичний прийом). Див., наприклад, словник О.С. Ахманової[4] або Д.Є. Розенталя і М.А.Теленкової[5]. Логічно припустити, що вони не визнають першого розуміння означеного терміна. Підтвердженням цього є пряме висловлювання російського мовознавця М.М. Михайлова "Живучість уявлення про милозвучність одних мов і немилозвучність інших пояснюється тільки індивідуальними смаками і звичками мовців, а також традицією"[6].

     Неважко помітити, що перше тлумачення милозвучності  стосується мови в цілому й увага  акцентується на тому, як сприймається її звучання: позитивно - негативно, як приємне - неприємне і передбачає порівняння спостережуваної мови з іншою чи іншими. Друге тлумачення характеризує милозвучність як стилістичний прийом, побудований на використанні звукових засобів у конкретному художньому творі даної мови. Вони прив'язані до його змісту, покликані увиразнити його. Крім того, милозвучність у першому розумінні визначається, або правильніше так сказати, регулюється, орфоепічними нормами як неодмінною ознакою української літературної норми, у другому значенні - зумовлюється бажанням і потребою автора увиразнити текст твору.

     У результаті попереднього розгляду нам  видається доцільним увести в  обіг два терміни: власне милозвучність, або просто милозвучність (для першого  значення), і другий - це співзвучність (для другого значення).

     Якщо  співзвучність на матеріалі конкретних художніх творів вивчалася досить ґрунтовно, то розуміння милозвучності лишається  майже на рівні імпресіоністичних  вражень людей, наділених розумінням красивого, тобто є скоріше естетичною категорією (Пор. наведені вище висловлювання про милозвучність української мови). Досі ще ніхто не виробив наукового доведення більшої чи меншої милозвучності - немилозвучності кожної окремої мови або її місця за цією ознакою в ряду мов.

     Тим часом лише милозвучність, обґрунтована конкретними лінгвістичними чи акустичними параметрами, стає науковим поняттям. І такі об'єктивні критерії є в кожній мові, хоч оцінюються вони носіями певної мови та іншими мовцями неоднозначно.

     Зосереджуючись  на милозвучності української мови, ставимо такі завдання: 1) визначити конкретні фонетичні параметри, які сприяють милозвучності або її забезпечують; 2) встановити, чи однакові ці критерії для носіїв різних мов; 3) вважати милозвучність суто науковим поняттям чи естетичним, чи тим і тим одночасно; 4) дати відповідь на питання, чи існує загальнолюдське розуміння милозвучності.

     Як  же вийти на ті об'єктивні показники, які правдоподібно забезпечують сприймання української мови як приємної, звучної, наспівної? Для цього використаємо ті характеристики, які позитивно сприймаються слухачами у музиці, співі, у тому ж мовленні, й дослідимо, чи наділена ними українська мова.

     Виходячи  з висловлювань і власних спостережень, вважаємо, що милозвучність української  мови забезпечує передусім гучність, яка має різноманітні виявлення: виразна повнозвучна вимова голосних і приголосних у сильних і слабких позиціях, порівняно невелика кількість збігів кількох приголосних, плавна акцентно-ритмічна структура слова, наспівна мелодика тощо.

     Гучність - це цілком наукове поняття, яке, на думку деяких учених, з одного боку, рівнозначне з сонорністю, а з другого - дорівнює вокалічності. Справді, ці терміни майже тотожні, але тільки майже. Більшою чи меншою сонорністю (що залежить від участі голосу в творенні звуків) наділені і голосні, і приголосні. А вокалічність мови визначається кількістю голосних порівняно з приголосними в мовному потоці (не в системі!). За даними В.Г.Ветвицького[7], на кожні 100 звуків у фінській мові 51 голосний і 49 приголосних; в італійській - 48 голосних і 52 приголосні; у російській - 42 голосних і 58 приголосних; у німецькій - 36 голосних і 64 приголосних.

     За  нашими підрахунками, у системі української  мови голосні становлять 15,8%, приголосні - 84,2%. У мовленні (народнопоетичному, яке найбільш зберігає національні основи української мови) голосних - 45-46%. Добре видно, що українське народнопоетичне мовлення насичене голосними й справді близьке до італійського, мало перед ним поступаючись. Щоправда, в літературному мовленні українська мова під різними впливами багато в чому втратила свою вокалічність: кількість голосних у ній знижується до 42%, а кількість приголосних відповідно зростає - 58%.

     Вокалічність  української мови (власне її гучність) посилюють сонорні приголосні (разом  з голосними вони складають 70%) та дзвінкі приголосні (особливо враховуючи незначне в цілому оглушення дзвінких у кінці слова та в середині перед наступними глухими). Ці звуки в літературі прийнято називати голосовими.

     Посилюють вокалічність мовлення (правильніше - регулюють її) розвинені в українській мові паралельні лексичні й граматичні форми типу: у - в, і - й, у - в - уві - вві, від - віді - од - оді, з - із - зі, ся - сь, мо - м, ти - ть, би - б, же - ж. Пор.: був у тебе була в тебе; був удома - буду вдома; Василь і Петро - Петро й Василь; у полі - в обід - уві сні; відняти - відібрати - одібрати - одбігти; з обідом - із сиром - зі мною; спізнився Микола - спізнилась Олена; ходімо разом - ходімо утрьох; перемагати й жити - перемагать і жить; був би сьогодні- було б учора, беріть же - бери ж. А також: щоб - щоби, хоч - хоча, лиш - лише, більш - більше, знов - знову, звідкіль - звідкіля та інші. Такі форми дозволяють чергувати голосні й приголосні в мовному потоці, що, в свою чергу, дає можливість уникати зайвого збігу як приголосних, так і голосних, що однаковою мірою небажано.

     Особливо  зростає кількість таких паралельних  форм, якщо звернутися до тих слів, які  можуть починатися на і або й, у  або в. Вони досить численні і також  розширюють можливості урівноваження вокалізму з консонантизмом. Пор.: Іван - до Йвана, іти - йти, імення - ймення, імовірно - ймовірно, убогий - вбогий, убрання - вбрання, удень - вдень, вгнути - угнути, уволю - вволю і багато інших подібних слів.

     Уперше  спеціально приділив увагу цьому  аспектові милозвучності української мови В. Самійленко. У статті "Дбаймо про фонетичну красу української мови" він писав, що "жива народна мова має кілька дуже простих способів до уникнення збігу багатьох шелестівок (приголосних. - Н.Т.), і через те слова єднаються плавно, легко до вимови, мова бринить повноголосне й музикальне"[8]. І трохи нижче: "... паралельні форми ... дають змогу рівноважити вокалізм із консонантизмом і надають живій українській мові звучності і плавності"[9]. Як стверджує автор, аналогічними засобами послуговується й італійська мова. І коли українська мова "не займає першого місця по евфонічності", то це головним чином через те, що "порушує фонетичну рівновагу в бік консонантизму трохи частіше, ніж мови італійська й іспанська"[10] .

     Посилює гучність (сонорність) загалом відкритий характер усіх українських голосних (особливо ж а та е) і тяжіння до відкритого складу. Як справедливо відзначив М.Михайлов: "Роль відкритих складів у створенні милозвучності мовлення очевидна: побудовані за законом висхідної гучності, вони не тільки посилюють загальне звучання мовлення, надають йому плавності, музикальності, але й усувають неприємний для слуху відтінок, який мають шиплячі або свистячі приголосні"[11].

     Гучності  української мови сприяє відсутність  редукції, яка взагалі властива мовам з більшою консонантністю. Про значення відсутності редукції для посилення вокалічності мови пише грузинський мовознавець Г.М. Гогічадзе. "Позитивні ознаки голосних грузинської мови, - на його думку, - полягають у яскравості їх звучання, а також у тому, що вони не зазнають більш чи менш помітних змін ні від впливу наголосу, ні від сусідства з приголосними звуками, бо стійкість голосних у мові є ознакою вокальності мови"[12]. Щоправда, в літературі є й інші трактування ролі редукції для естетичної оцінки звучання мовлення. Так, М.Михайлов у згаданій статті пише: "Звуки російського мовлення зазнають великих комбінаторних змін. Наприклад, голосні змінюються не тільки залежно від місця щодо наголосу, але й залежно від якості сусідніх приголосних. Ця фонетична особливість запобігає однозвучності, створює в мовленні своєрідні переливи відтінків"[13]. Неоднакова оцінка того самого явища, очевидно, пов'язана з індивідуальними особливостями естетичних оцінок звучання носіями окремої мови.

     Отже, українські голосні, зазнаючи дуже помітної редукції, вимовляються чітко й виразно в усіх позиціях, зберігаючи свою основну якість. Так, М.Ф.Наконечний підкреслював, що ненаголошені голосні в українській літературній мові, "як правило, різко, гостро не різняться своєю вимовою від наголошених: усі складові голосні... в усіх позиціях нормально є звуками повного творення, що зберігають голос, повнозвучну вимову, а також (за нечисленними, порівняно, винятками) й свою якість і в ненаголошених складах (різке скорочення, ослаблення, "напівглуха" вимова їх - рідке й нетипове для української мови явище)"[14].

     Власне  милозвучність (приємне звучання) забезпечує також вокальна гармонія (або гармонійна асиміляція, або дистантна асиміляція, або гармонія голосних). Це особливий вид регресивної асиміляції голосних у суміжних складах, який полягає в тому, що попередній голосний більше чи менше уподібнюється до наступного голосного. Гармонійна асиміляція властива передусім ненаголошеним голосним е, и, о. Так, ненаголошений е перед наступним складом з голосним високого підняття і, и або у більше наближається до й, ніж у позиції перед обниженими голосними. У свою чергу, ненаголошений и перед голосними нижчого творення, особливо перед а, е, - більше наближається до е. Ненаголошений о перед складом з наголошеним у також набуває відтінку у. Гармонійна асиміляція тісно переплітається з редукцією голосних (хоч вона й слабо виражена), накладаючись на неї й посилюючи її або послаблюючи, коли напрям дії обох явищ виявляється протилежним. Вокальна гармонія голосних робить переходи між звуками більш плавними. Вказівки про вплив дистантної асиміляції голосних в українській мові знаходимо у О.Брока, О.Синявського, М.Наконечного, М. Жовтобрюха та інших. Детально про це явище див. у праці Н. Тоцької[15].