"Риторика" Ф.Прокоповича

                   Міністерство внутрішніх справ України

Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ

Кафедра українознавства 
 
 
 
 
 
 
 

Реферат на тему: "Риторика" Ф.Прокоповича 
 
 
 
 
 
 
 

Студента  юридичного факультету

гр.4-045

Тетера  Ю.В.

Перевірила викладач:

Азарова Н.В.. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                                    Запоріжжя – 2011                          

                                    План 
 
 

1.Зрост  розвитку  риторики

2.Створення Київо-Могилянської  академії. Великий досвід виховання і навчання українських риторів

3. Феодан  Прокопович  – церковний і  громадський діяч, вчений, публіцист, поет, письменник. 
 
 
 
 
 
 

 

      1.В епоху Ренесансу на повен зріст постала проблема підвищення освіти, бо виникла гостра потреба у людях особисті всього типу, які б вміли  самостійно мислити переконувати живим словом, спонукати до дій в ім’я торжества істини, добра, краси. Такою життєдайною силою була риторика – наука і мистецтво переконуючої комунікації. Значно зростає вагомість розвитку риторики, держава вкладає значні кошти у розвиток риторики з метою формування національного інтелекту і національного ресурсу. Риторика має глибокі корені у світовій культурі. Величущі риторичні багатства зберігаються в рукописних відділах бібліотек у великих містах України, осередках науки і культури, адже у ХVІ-ХVІІ ст. риторика була традиційною шкільною дисципліною.

     2.У Києві отіню справу здійснювало братство при Богоявленому монастирі на Подолі. Київське братство підтримував гетьман Сагайдачний “з усім козацьким військом”. Братство заснувало школу, яка спочатку була у Лаврі.

     Згодом  у Києві з’явився син молдавського господаря Петро Могила (1596-1647 рр.) – людина високоосвічена і властолюбна. Раніш Могила був військовим. Пізніше  став Київським митрополитом.

     Братчики  Київського боговленського братства і  гетьман реєстрових козаків звернулись до Петра Могили об’єднати всі  школи в одну.

     Пізніше з його ініціативи братська школа  перетворилася у вищий навчальний заклад, який дістав назву Києво-Могилянський колегіум і у ХVII-ХVIIІ ст. Відіграв визначну роль в історії освіти на Україні.

     Києво-Могилянська  академія виникла в період культурного  піднесення на українських землях, що зумовлено соціально-економічним  пожвавленням у ІІ половині ХVІ на початку ХVII ст. Саме в цей період П.Могила був одним із перших, хто дав науці справжню вченість.

     Тривалий  час Києво-Могилянська академія була єдиним вогнищем просвіти й культури в Україні, а слава про її випускників  – просвітителів сягала світового  масштабу. Академія ставила високу і благородну мету: тут “наук визвольних навчаються  звідти підпору церкві православній і вітчизні необхідну творчість”. Академія мала глибоко національне спрямування, керувалася системою і методами навчання кращих західноєвропейських університетів і академій. Її вихованцями були багато визначних громадських, політичних, державних та освітніх діячів, учених – істориків, філософів, медиків, художників, композиторів, які успішно працювали на Україні та з її межами. У академії вивчали “сім вільних наук”, що охоплювали граматику, піїтику, риторику, арифметику, геометрію, філософію, музику.

     Протягом  ХVІІ-ХVІІІ ст. у Києво-Могилянській академії накопичено великий досвід виховання і навчання українських риторів. Курс світової риторики читався на ідейній основі античності, патристики, схоластики, нанізму і деяких ідеях просвітництва.

     У курсі риторик прогресивні вчені  типу Ф.Прокоповича, М.Довгалевського, І.Галятовського виховували у молоді істинне почуття патріотизму  на прикладах вітань, панегіриків  відомим громадсько-політичним діячам, таким, як Петро Могила, кошові та інші.

     Риторика  в академії була самим популярним предметом. Бо мала постійне практичне  застосування: студенти створювали ораторські промови, орації, були бажаними учасниками багатьох урочистих громадських та церковних подій.

     Метод вивчення риторики був таким: студентів  вчили створювати промови взагалі  й певного приучення (судові, панегіричні), писати листи вітальні, поздоровчі, дяку вальні, прохальні. Прощальні. Церковного красномовства навчали лише бажаючих, бо студенти-риторики вважалися світськими людьми. Вони активно вивчали твори римських, грецьких класиків риторики. Підручники в академії були рукописними, бо кожен викладач мусив складати свій курс лекцій. Першим друкованим підручником був підручних професора Іваникія Галятовського в 1659 р. під назвою “Наука або Способ зложеня казаня”.

     Києво-Могилянська  академія увійшла до скарбниці вітчизняної  риторичної спадщини, а вивчення й  осмислення накопичення тут риторичної науки дають духовну інтелектуальну їжу розуму й серцю сучасних риториків та дослідників.

     3.Ім’я Києво-Могилянської академії прославив Феодан Прокопович (1681-1736) – церковний і громадський дія, вчений, публіцист, поет, письменник.

     Закінчив  філософський курс Київської духовної академії, потім слухав лекції у Володимир-Волинській колегії (Польща), у Римській католицькій академії святого Афанасія (Ватикан). Повернувся в Україну, прийняв чернецтво. У Києві митрополит благословив монаха, призначив викладачем риторики, піїтики і філософії Києво-Могилянської академії.

     Почався найпродуктивніший етап життя видатного  ритора, оратора, філософа, бо слова, письменника.

     У лекціях Флефан Прокопович висловив нові погляди на світ і суспільство, збагачені як античною давньогрецькою і римською спадщиною, так і новітніми ідеями західноєвропейських сучасників. Він розтлумачує нові поняття, цитує безліч творів в оригіналі, майстерно викладає матеріал, шукає по селах і містечках України здібних, охочих до навчання юнаків. Курс риторики розглядався як унікальна наука про слово взагалі.

     Очоливши  Києво-Могилянську академію, Прокопович висловив нові погляди на світ і  суспільство, збагачені як оптичною давньогрецькою і римською спадщиною, так і новітніми ідеями західноєвропейських  сучасників. Він розтлумачує нові поняття, цитує безліч творів в оригіналі, майстерно викладає матеріал, шукає по селах і містечках України здібних, охочих до навчання юнаків. Курс риторики розглядався як унікальна наука про слово взагалі.

     Очоливши  Києво-Могилянську академію, Прокопович оповив навчальний план, за яким основна увага приділялася природознавству, математиці, геометрії, історії, географії, філософії, класичним мовам, українській мові. Ректор вимагав, що усі викладачі й спудеї писали вірші та п’єси українською мовою і ставили їх перед народом (на Житньому ринку на Подолі).

     Праця Ф.Прокоповича “Про риторичне мистецтво”, написана за традицією латиною, але  звернена до української молоді. Про  це свідчить посвята:

     - Книжок 10 для навчання української  молоді, про що навчає одне  і друге красномовство на благо релігії і Батьківщини, викладені преподобним отцем Феофаном Прокоповичем у Києві у славній православній Києво-Могилянській Академії року 1706”.

     Риторика  Ф.Прокоповича складається з 10 книжок, у яких висвітлено основні питання  курсу, що читався богословом у Києво-Могилянській академії:

     Книжка  І. Загальні вступні настанови, історія  і джерела риторики.

     Книжка  ІІ. Про підбір доказів і ампліфікацію.

     Книжка  ІІІ. Про розташування матеріалу.

     Книжка  ІV. Про мовно-стилістичне оформлення промов.

     Книжка  V. Про трактування почуттів.

     Книжка  VІ. Про метод написання історії і про листи.

     Книжка  VІІ. Про судовий і дорадчий рід промов.

     Книжка  VІІІ. Про епідиктичний або прикрашу вальний рід промови.

     Книжка  ІХ. Про священне красномовство (гомілетику).

     Книжка  Х. Про пам’ять і виголошування.

     Назви розділів кожної книжки свідчать про  її зміст.

     Прокопович  ставить восьмі вимоги до таланту, знань  і мовних умінь оратора; стверджує, що з красномовства походить багато благ громадських, приватних і божественних, багато вигод людського життя; вважав, що посольська служба потребує допомоги красномовців, що захистити державу, зберегти її авторитет і не вдатися до зброї.

     З риторичної лабораторії Ф.Прокоповича  видно, як він розвинув теорію риторичного ідеалу, сформованого ще Цицероном і Квінтиліаном. Цицерон найголовніше у риторичному ідеалі вважав обдарювання, талант, потім – винахідливий розум, сприйнятливу і тривку пам’ять, і вже за ними – знання, досвід. Прокопович наполягає на національній користі красномовства: риторика – це захист інтересів країни, її авторитету, заохочення молоді до подвигів. Дається взнаки епохи просвітництва, національного відродження, розвитку барокового стилю.

     Метод риторики Ф.Прокопович вбачав у тому, щоб навчити, як оратору у своїй промові за допомогою оволодіння мистецтвом слова дати відповіді на важливі запитання й переконати, що ці відповідає правильними.

     Професор  Прокопович визнав і описав такі функції  риторики:

• соціально-організаційну (засіб агітації, мобілізації);
• культурно-освітню (життя народу, країни), що одержує нові знання, збуджує почуття, громадську думку, вплив на них.

     Джерелом  красномовства Ф.Прокопович вважав природу, мистецтво (талант), освіту, тренування. Наслідування. Риторичний курс Прокоповича мав виразний нормативний характер, у якому автор з позицій раціоналізму виступив проти стилістичних надмірностей бароко, схоластики, латино-польських риторин, проти пустого красномовства. Про ораторів автор говорив, що вони повинні вміло розпочати виклад, бути поважними у повчанні, дотепними у розважанні, сильними і багатослівними у зворушенні, оратор підбирає стильне по собі, не на свій розсуд, а з вимогами обставин.

     Прокопович  конкретно розробив поради до основних частин промови: вступ обов’язково має бути майстерним, влучним, дотепним від нього залежить перше враження слухачів про промовця), розповідь повинна бути чіткою, стислою (короткою), вірогідною, приємною, напруженою. Це досягається психологічно-образною мовою і відсутністю зайвого. Обґрунтування думки – друга частина викладу – досягається завдяки умілому розміщенню. Доказів за трьома способи: природний (за часом т місцем); довільний (за бажанням, за вибором); мистецький (за законами стилю, підстилю, жанру).

     Завершення  промови мало складатися з двох частин: переліку сказаного (підсумок) і збудження почуттів.

     Основні постулати київського вченого нічим  не суперечать поглядам античних теоретиків риторики, зокрема Аристотеля, де в  теорії симетрії домінувала концепція  загальної і абсолютної краси, бо відповідність словесного вираження (застосування відповідних слів і думок до винайденого матеріалу) вимагає особливого чуття і неабиякого таланту.

     Так само і Ф.Прокопович поділив і  античні поняття міри в усьому, міри як естетики середини, в якій повинні сходитися і поєднуватися всі крайнощі. Погляди Арістотеля, Платона, Квінті ліана та інших представників класичної естетики на гармонію були творчо спринті Ф.Прокоповичем т його послідовниками.

     Надзвичайно корисним і повчальним є розділ “Почуття” з “Риторики” Ф.Прокоповича, який виховував у своїх учнів-риторів (в їх ораторських виступах) такі почуття: любов, тривога, надія, ревність, радість, гнів, гордість, жаль, страх. Жах, обурення та ін., чим обґрунтовував психологічну культуру оратора, який має бути талановитим митцем, щоб у душі слухача збудити необхідні почуття.