Великі фальсифікації християнства

    ВЕЛИКІ  ФАЛЬСИФІКАЦІЇ ХРИСТИЯНСТВА

    Християнська  церква завжди говорила про свою догму  як про цілісну,  таку,  що йде  від Бога; Святе Письмо,  або  Біблію, вона також проголошує дарованим  людству Богом.  Тим часом історичні  факти свідчать про те,  що релігійна догма,  з якої протягом багатьох століть формувалося християнство, була піддана численним змінам і оформилася навіть у своєму початковому вигляді за кілька століть після подій,  описаних у Євангелії. Біблія,  яку ми читаємо зараз – плід численних редакцій,  ідеологічної цензури, підтасовок, за допомогою яких представники різних напрямів раннього християнства боролися між собою.

    Найдавніші  з канонічних рукописів відносяться  до 4 століття і являють собою  грецькі переробки священних  текстів “іудео-християн” – секти, що сповідувала християнство в рамках іудаїзму.

    Документам, які згодом були канонізовані всесвітньою  християнською церквою, часто просто надавався статус священних: так,  приміром, “Послання Павла” були вперше викладені римським істориком-антисемітом Маркіоном, і найвірогідніше, що більшість діянь Павла або видумані, або здійснені самим автором.  Ісусом-Ієшуа в цьому творі називається божий янгол, посланий на землю. Єдиний історичний факт з життя Ісуса, що згадується в цих посланнях – його розп'яття.  Приблизно половина “послань” Павла написані Маркіоном, інша – пізніші підробки,  всі вони канонізовані. Рукопис з Наг-Хаммаді під назвою “Логії”, який автор Томас (Фома) приписує самому Ісусу,  був названий Євангелієм від Фоми, і редактор додав до “Логій” безліч збігів з канонічними Євангеліями, щоб створити ілюзію,  що Фома звірявся з ними, тим часом як “Логії” є набагато старшими.

    Біблія  замовчує факт існування іудео-християнства взагалі.  Тим часом ще у 2 столітті до н.  е.  на півночі Палестини  існувала секта хрестителів,  що вшановували померлого і воскреслого пророка Дуса. Близько 50 року до нашої ери виникла секта хрестителів-назореїв, і ця назва стала згодом позначенням християн; до міста Назарет, що виникло набагато пізніше загибелі Христа, вона не має жодного етимологічного стосування, проте згодом стала асоціюватися зі словом “назареос” – “з Назарету”,  як звали Ісуса. В цей час існує декілька “Ісусів” – людей, які проголошували себе біблійними месіями і організовували свої культи.

    Близько 100 року до н. е.  представники секти єссеїв,  або ессенів,  були вигнані з Іудеї і оселилися на березі Мертвого моря.  В 60-му році до н.е.  їхній Вчитель Праведності – голова секти – був страчений і проголошений пророком. Іоан Хреститель,  вірогідно,  належав саме до них,  позаяк у єссеїв існував обряд хрещення.  Свого Вчителя вони ототожнювали з месією (себто Христом, грецькою мовою) і вважали ангелом Божим. До їхніх священних книг належить і канонізований згодом  у відредагованій формі Апокаліпсис; його приписали Святому Іоанну Богослову. “Апокаліпсиси” стали в 2-4 століттях історичним жанром,  що втілював песимістичну концепцію історії. Апокрифічне євангеліє, написане в 1 столітті єссеєм Маттафією, було перероблене після становлення Римської церкви на “Євангеліє від Матфея”. Єссейською також є концепція воскресіння,  щоправда,  тільки духовного, яке чекає всіх праведників.

    Єссеї створили форму священної трапези, яка стала на кілька століть основною формою служби Божої в християнських  церквах. Християнські “єпископи” мали свій прототип у вигляді “наглядачів” – вищої духовної влади секти єссеїв.

    Історичні джерела,  що відносяться до початку  нашої ери та першої половини 1 століття,  з усіх осіб,  перелічених у  створеній пізніше Біблії,  згадують Тевду-Таддея,  якого можна ототожними з Іудою, Томаса-Фому,  Якова,  і Симона-Петра. Проте в жодному з цих документів не згадується Ісус-Ієшуа-Месія. Частина апостолів, що згадуються в Євангелії як учні Христа,  в історичних джерелах виникають за 50-100 років після описаних в ньому подій. Найбільш імовірно,  що вони були головами громад єссеїв-хрестителів.

    Існування Месії на імя Ісус не підтверджене жодним письменником,  що жив у 1 столітті.  Єврейський філософ Філон Александрійський (?-54), історики Юст з Тиберіади  та Йосиф Флавій нічого не знають про нього; не згадують його Плутарх,  Сенека, Пліній Старший,  Лукіан,  Ювенал. Згадка Тацита на початку 2 століття про заколоти,  викликані якимось “Хрестусом”,  є,  напевно, першою згадкою про християн. Образ Христа “знадобився” римській державній ідеології після останнього єврейського повстання,  щоб зробити єврейський народ винним у розп'ятті Месії. Слово “Ісус” згадується до 2 століття виключно в тих священних текстах,  де йдеться про Ісуса Навіна. Поява Ісуса як історичної особи відноситься до 130-х років,  а його біографія заснована на двох основних джерелах: “логіях” – збірці висловів, а також переліку чудес, запозичених у дохристиянських сект. 

    Християнські  секти в Палестині існували в  рамках іудаїзму аж до кінця 1 – початку 2 століття,  коли після зруйнування в 70 році Єрусалиму та Храму культ Яхве занепав. Для них символом віри був Ієшуа як втілення мудрості (Софії),  що зійшла на землю. Дві основних течії іудео-християнства очолювали,  очевидно, Яків (страчений в 62 році) та Симон-Петро, приречений до смерті римською владою; ці дві секти завзято боролися між собою.  Тільки в 140-х роках Маркіон, єврей і іудео-християнин, створив перші християнські поняття: “Новий Заповіт”,  яким, на противагу “Старому”,  він називав твори Павла-Савла,  Месія (Христос). Саме Маркіон став засновником християнських громад в багатьох містах Римської Імперії,  між якими після його смерті почалася затята боротьба. Примітивне ще християнське вчення стало цариною безлічі філософських спекуляцій, в нього вливалися елементи різних теологічних концепцій.

    Фактично  відхід християнства від іудаїзму був  вимушений: після придушення в 135 році останнього єврейського повстання  антисемітизм та переслідування євреїв набули глобального характеру, і  єдиною можливістю врятуватися для іудео-християн було відокремлення.

    Представники  різних течій християнства створюють  свої “Євангелія”, яка по суті були античними пригодницькими романами, спрямованими проти догми Маркіона. Саме тут наприкінці 2 століття вперше згадується Ісус – син теслі Йосипа,  розіп'ятий на хресті,  і його матір Марія,  а також легенда про народження Ісуса від Святого Духа (день 25 грудня – “Різдво Христове” – день народження бога Митри, культ якого існував в багатьох азійських областях, власне, день зимового сонцестояння і народження нового Сонця у язичникв). Народження Христа пов'язане з днем сонцестояння, позаяк перші християни вважали цим днем 28 березня (весняне сонцестояння).

    В 4 столітті ряд цих “Євангелій”  був зібраний,  уніфікований у вигляді чотирьох частин,  приписаних Луці,  Марку,  Матфею та Іоанну. Подібним романом,  зібраним з легенд,  переказів та давніших джерел навпіл з авторським текстом, був анонімний твір кінця 2 століття, канонізований як “Діяння апостолів”.

    Християнська  віра від самого початку свого  розвитку була переслідувана владою Римської імперії,  за сповідування християнства людей засуджували  до рабства,  а за служіння культу – до страти.  Таким чином у 3 столітті була винищена одна з двох основних течій – монтаністська; її адепти вважали найстрашнішим гріхом порушення присяги, а найвищим благом – мученицьку смерть.  В результаті вижила течія-конкурент, що її священники мали моральне право зректися своєї віри на допиті,  засуджуючи монтаністів за невластивий греко-римському менталітету аскетизм. З неї з часом виросла Всесвітня (католицька) церква. В 313 році, вирішивши використати антисемітське спрямування християнства та потенційну можливість сполучення світської та духовної влади,  римський імператор Константин проголошує його державною релігією,  а себе – головою церкви (згодом Папа). Одначе в 8 столітті Папська церква створює фальшиву грамоту,  відому під назвою “Дар Константина”, яка на багато століть стала підставою стверджувати перевагу духовної влади над світською.

    Нікейський  собор 325 століття кінцево затвердив  утворення Всесвітньої Римської апостольської церкви,  отцем-засновником  якої було проголошено апостола Петра. Офіційний історик цієї церкви Євсевій  Кесарійський практично на пустому  місці видумав їй історію та родовід,  відповідно до якого вона походить прямо від Ісуса,  розіп'ятого у 33 році нашої ери. Полеміки 4-5 століть завершили процес створення догми, яка стала основою християнської релігії,  що існує дотепер.

    Посівши місце державної релігії, греко-римське християнство, яке саме собою було колишньою єрессю іудаїзму, почало жорстоку боротьбу з єресями, яка тривала чотирнадцять століть.

    Мартирологія  – життєписи мучеників та святих Християнської церкви – напрямо  походить від язичницьких міфів. Євсевій Кесарійський, створюючи офіційну історію Католицької церкви, для більшої важливості додав до неї перелік мучеників, єпископів та святих, який очевидно є видуманим. “Отцями церкви” він проголошує впливових державних діячів свого часу Амбросія,  Єроніма (автора латинської версії Біблії),  Іоанна Златоуста (засновника християнського обгрунтування антисемітизму),  Августина (вніс у догму християнства концепцію переваги чоловіків над жінками).

    Бог-Отець  християн – проекція північнопалестинського і найдавнішого з іудейських добрих божеств Елохім (буквально “боги”).

    Єврейське пекло, до якого після смерті потрапляють  всі нечисті (за релігійними законами іудаїзму), було трансформоване християнством  у своєрідне опудало, що мало примушувати  віруючих платити десятину церкві. Десятина – єврейський звичай, якій був нав'язаний християнами на користь церковної влади. У другому посланні до Фесалонікійців прямо зазначено,  що пекло – доля всіх,  хто не підкорюється волі церкви. Основні янголи та демони іудаїзму, які мали статус нижчих богів (закінчення –ель,  присутнє в іменах усіх архангелів,  позначає “бог”),  були перейняті християнством у якості безстатевих божих вісників. Яхве – єврейський бог – був на перших стадіях розвитку християнства ототожнений з Богом Зла (Деміургом). Поняття гріха також виведене близько 150 року; у первісних християн його не було, позаяк лише Бог міг судити людські діяння. У 4 столітті на підставі твердження “Євангелія від Матфея”, що Ісус наділив Петра правом прощати гріхи, запроваджується первинний інститут індульгенції.

    Концепція “благодаті” – милості,  дарованої  Богом,  якій католицизм надає значення найвищої істини – є плодом полеміки “вітця церкви” Августина з гностиком  Пелагієм,  який стверджував,  що знання саме по собі є шляхом до спасіння.

    Матір Христа Марія згадується вперше лише в 150 році в одному з антигностичних творів Юстина. Культ Марії засуджувався в 4-5 столітті, позаяк,  за твердженнями богословів, Бог від жінки народитися не може.  Тільки у противагу переслідуванням цього культу в Візантії католицька церква прийняла Богоматір як об'єкт обожнювання. Культ хреста також був встановлений тільки в 336 році,  і століття знадобилося для його нав'язування усім християнським громадам, позаяк історично він не відігравав великого значення. Звичай хреститися з'явився лише наприкінці 5 століття.

    Аскетизм  єссейських сект переріс у 4 столітті у чернецтво: Антоній Єгипетський,  пустельник,  що набув величезної популярності завдяки ранньохристиянським  творам,  став символом відлюдного праведного життя.

    Страждання  Ісуса – також плід пізніших філософських тлумачень первинної ідеї про  те,  що Божий посланець зійшов на землю в людському образі. Для  християн 1-2 століття страждання мали фігуральний характер, вони полягали власне в набутті Святим духом (Мудрістю) матеріальної оболонки.

    Віруючі в Святу Трійцю (Бог-Отець,  Бог-Син  та Святий Дух) не знають про те,  що цей догмат був затверджений лише на ІІ Константинопольському соборі в 553 році на противагу офіційним  догматам Римської церкви, і  лише згодом перейнятий католиками. Образ Трійці – мир,  дух і слово – фігурував у творах гностиків 2 століття.

    Християнські  священники, як і в єссеїв, були “архонтами”  – керівниками, і тому в їх визначенні фігурувало слово “пастух” (“пастор”). Пріоритетне право бути священником мав голова громади,  ватажок.

    Таким чином досвід давніших конфесій, східних  культів, сумнівні еліністичні літературні  твори, народні звичаї і забобони у сполученні з прагматичними  інтересами церковної верхівки і  склали основи християнської релігії. Книга, яку зараз вважають священною – Біблія – безліч разів переписувалася і коригувалася різними людьми,  не кажучи вже про різне прочитання одних і тих самих фрагментів. Фактично предметом культу стала книга, зібрана з різношерстних, створених в різний час шматків, зведених до одного стилю, але далеких від документальності.  Образ головного божества християн,  Ісуса Христа, пережив дивовижну еволюцію, ставши з янгола людиною. Міф про нього склався за сто років після гіпотетичної смерті Месії; в той час цього періоду було більш ніж достатньо для того, щоб усні перекази та перекручування переписчиків змінили історію повністю. В ХХ столітті релігійна пропаганда кілька разів підкидала мас-медіа сенсацію про якесь наукове підтвердження історичного існування Христа; насправді ж його так і не знайдено.  

    Список  літератури:

    Ильин В.В., Кармин А.С., Носович Н.В. Религиоведение. Краткий курс. Издательство Питер. 2007. - 240 стр.

    Матецкая  А.В., Самыгин С.И. Религиоведение. Краткий  курс. Издательство Феникс. 2008. - 224 стр.

    Константинов  В.Н. Очерки истории религии. Владимир, 1996.