Велесова книга

         Дощечка 4в. «А тЪ Крiврг се  удржi на Сурожi. Онi же, грьцi, бяштi наколу  нъх», що у перекладі «А той Криворіг утримався на Сурожі. Вони ж, греки, були навколо нього». А попередній переклад «Онi же, грьцi, бяштi на Колунъх» відсилав греків аж до Голуні: «Вони ж, греки, були на Голуні», хоча так далеко на північ, до р. Воскли, греки ніколи не заходили.  

         Дощечка 7є має вираз, який  створив стійке непорозуміння  щодо Пенджабу в Індії. Невірно  прочитаний вислів першодруку  «А с пендебе iдьема до се  до небi сварзе сынея» як  «з Пенджабу ідемо…», що аж  ніяк не узгоджується з контекстом; більш вірне «а стенде бо iдьема до се до небi сварзе сынея», що цілком відповідає оповіді: «Дажбо нас народив од корови Замунь, і були ми не скіфи, а коровенці – анти, руси, боруси і сурожці; і тако стали дідо русове, і звідтіля йдемо досі до небесної Сварги синьої».  

         Кажучи про вагомі помилки в перекладі, варто згадати так звану гору «Ірштія» (д.15а), що дало підставу росіянам віднести цю назву до річки Іртиш, мовляв праслав'яни вийшли з хащі Зауралля. Але варто лишень виправити розбивку на слова у виразі: «одь крае Седьемрецштiа о горе Iрштiа i Загъгрiа», замінивши на більш логічне: «одь крае Седьемрецштiа о гор Сiрштiа i Загъгрiа» – і вигадана гора «Ірштія» перетворюються на зрозуміле «Сiрштiа» – тобто «Сірія», яка згадується на цій же дощечці далі: «i теще до земiе Сiрштiе i тамо ста». Таким чином сам вислів шодо «гір Сіріїї» цілком узгоджується з подальшим викладом – «пройшли Дворіччя» (тобто межиріччя Тигру й Євфрату), котре від вигаданого «Іртиша» знаходиться на неймовірно великій відстані. До того ж, в тексті однозначно сказано, що це було повернення русичів, а не вихід з «праслав'янської колиски»: «І вийшли з краю Семиріччя до гір Сірії, в Загрос, перебувши там вік» (д.15а), – тобто праотці були в гірському масиві Загрос (так звана "Загогрія", згідно у «ВК») лише деякий час, ймовірно вік одного покоління. Мало того, вигадане Сірійське «Семиріччя» не відповідає означенню «Семиріччя»: згідно «ВК» – це «край зелений біля моря».

         Відтак, зважаючи на усі визначення  місцевості, де знаходилось «П'ятиріччя» і «Семиріччя», зазначимо ще раз, що це узбережжя Азовського моря: західне і північне узбережжя відповідно. «П'ятиріччя» – це п'ять річок сучасного Краснодарського краю: Єя, Челбас, Бейсуг, Кирпили, Кубань. «Семиріччя» – це сім річок сучасної України-Руси: Молочна, Берда, Кальміус, Грузький Єланчик, Мокрий Єланчик, Миус, Дон.

         Вихід наш пращурів з «П'ятиріччя»  і «Семиріччя» був зумовлений  навалою скіфів у VІІ ст. до  нашої доби. Саме з Приазов'я  та пониззя Дніпра анти-русичі, очолені патріархом Орієм з синами пішли на північ у ліси, звідки невдовзі повернулись і розбудували Голунь і Київ (згідно 4г, 9а, 19 та інші). Безсумнівно, для захисту від азіатських кочовиків наші праотці створювали захисні укріплення у вигляді насипних валів, відомих сьогодні як Троянові чи Змієві вали, які наявні на теренах сучасної України-Руси.  

         Дощечка 27 згадує так званих  «праотців Маріченських», згідно  першодруку: «праоце Марiщеньска». Можливо  вкралася помилка прочитання  літер «ІЛ» як «М», відтак, не «марiщеньска» – а «іларiщеньска», тобто «праотців Іларієвських», бо Ілар (як вчитель русів) згадується у «ВК», натомість ніякого «Маріченська» в текстах не убачаємо.  

         Дощечка 33 згадує стародавнє місто  – Росія-град, котрий через помилку  перекладу шукали на березі Чорного (Понтійського) моря. А саме: «А ся треба наша по Седеню, отцю нашому, що на Понтійському березі і у Росії-граді був». У попередніх перекладах союз «і» був пропущений, хоча й наявний у першодруку, через що нерозважливі дослідники сприймали Росія-град на Понтійському березі (зокрема дехто ототожнював Росія-град з Сурожем). Але наступний абзац цієї дощечки зазначає: «І се руси пішли од Білої Вежі і од Росії на Дніпровські землі», тобто Росія-град знаходиться неподалік Білої Вежі (хозарський Сакел, зараз затоплене у Цимлянському водосховищі). Відтак, поза сумнівами, Росія-град – місто, яке відоме на сьогодні як Ростов. До того ж, вподовж століть існує легенда про заснування Ростова, назва якого випростовується із словосполучення «Росів стан».  

         Дощечки 34 та 36б містять згадки  про руського князя «Кия», але  цей князь – не засновник  Києва. На вказаних дощечках  згадується однойменний князь  – Кий-ІІ – руський князь  VІІІ століття, що правив на  Русі тридцять років і мав  сина на ім'я Лебедян (він же Славер). Тож треба розрізняти згадку про цього князя, щоби не спричинити непорозуміння щодо історичної постаті засновника Києва – Кия-І (сина Ора), який у 640 році до нашої доби розбудував Києв разом з братами: Щеком і Хоривом, згідно д.6в: «Од отця Ора до Діра (860 р.) пройшло тисяча п'ятсот літ».

         Стосовно Кия-ІІ маємо можливість  вирахувати час його правління,  згідно д.34: «Се бо князеві Кию  на ум спаде йти на болгар  і ту рать пожене на північ  аж до Воронженця і десь  там залишить». Тобто цей князь пішов на болгар, погнавши їх до Волги, а болгари після розпаду так званої «Великої Болгарії» у Приазов'ї в VІІ столітті, під натиском хозар залишили Білу Вежу і, шукаючи вільні землі, перейшли на середню Волгу. Тобто цей Кий-ІІ жив після розпаду «Великої Болгарії» у VІІ столітті. Більш точніша дата вираховується за д.36б:

         «І се Кий помер, будучи нашим  володарем тридцять літ. І по  ньому був син Лебедян, який  звався Славер, і той був двадцять  літ. А по тому був Верен  з Великограддя також двадцять  літ; і по тому Сережень – десять, і він останній». Вказівка на те, що Сережень був останній руський князь веде до висновку, що саме він був правителем, коли Дір і Аскольд захопили Києв у 860 році (згідно Літопису Руського).

         Отож Кий-ІІ був правителем  на Русі у 780-810 роках.  

         Дощечка 38а має невірний переклад  стосовно міста Києва, який  був зазначений як «Індо-Києв».  Помилка виникла через невірне  тлумачення слова «інде». Першодрук:  «И постави первЪе родъ слвенъ  млбище во грду индЪ Кииву,  еже рещенъ есть Киив». Новий переклад: «І поставив перший рід слав'ян мольбище в граді новому Києві, який досі зветься Київ».

         Помилкове сприйняття виразу  «во грду индЪ Кииву» як  «в граді Індо-Києві» сталося  внаслідок спроби дослівного  перекладу без урахування звороту мови наших пращурів. Тобто «во грду индЪ» – це ідіома, як наприклад: «идяху индЪ а изстеще грозе» – пішли іншим шляхом і уникли грози (д.9), або «тЪкшя до земе индЪже суне в ноце спяшеть» – пішли до землі де сонце спить (д.9); як бачимо тут немає дослівного перекладу, а є лише відповідний переклад, що не порушує зміст вислову.

         Стосовно «Києва» зауважимо, що  історично відомо про інші  міста русичів з назвою Київ. Зокрема в Італії (давньоукраїнське  «теля») були розбудовані етруські  містечка Славіні, Києв, Перусія. Як відомо, русичі потрапили в Італію у давні часи внаслідок переселення племені на чолі з Енеєм після падіння Трої в ХІІІ ст. до н.д. (надгробок Енея було знайдено біля Кречіо в 1846р.). Не виключно, що в давнину мались ще й інші містечка з аналогічною назвою, адже наші праотці розійшлися з Подніпров'я та Приазов'я в усі кінці світу. Відтак, Київ на Дніпрі був не першим містом з такою назвою, але на відміну від інших міст наявний до сьогодні.  

         Серед суттєвих помилок варто  зазначити помилки, що призвели до невірного датування часу написання «Велесової Книги», – це згадки про так званого варяга «Рюрика» і варяга Аскольда. 
 
 
 
 
 
 

     Наукові експертизи Велесової Книги

     Перша експертиза

     За  посередництва Мельбурнського університету (Австралія) емігрант з Києва С. Лісний в кінці 50-х рр. надіслав до Академії наук СРСР і Слов’янського Комітету свої статті про ВК і фотографію прорисів 16-ої дощечки, закликавши спеціалістів визнати важливість вивчення «дощечок Ізенбека», в яких він бачив оригінал давньоруського рукопису ІХ ст. Але С. Лісний не зробив ні палеографічного, ні лінгвістичного аналізу тексту, а його міркування мали лише загальний оглядовий характер. Він підкреслив, перш за все, оригінальність і неповторність як техніки написання ВК, так і її змісту. На його думку, виготовлення дерев’яних книг — особливе мистецтво. І фальсифікатор не наважився би на таку підробку, та ще й в обсязі понад три друковані аркуші; алфавіт своєрідний, схожий на кирилицю, але без грецизмів; мова теж неповторна, але в усьому має чіткі слов’янські форми; вражають й історичні знання авторів.

     На  початку 1959 року С. Лісний отримав з Москви відповідь, що ВК — підробка. Експертний висновок Академії наук СРСР про ВК, як підробку, був підготовлений палеографом Лідією Петрівною Жуковською. Відзначивши, що палеографія накреслень досить давня, докирилівська, вона все ж зауважила, що вимова звуків, окремі морфологічні риси «свідчать про явища, співіснування яких, з погляду сучасного слов’янського мовознавства, абсурдне». Тобто в тексті д. 16 було зафіксовано немало таких форм, які виникли в слов’янських мовах пізніше ІХ ст. На цій підставі і був зроблений висновок про підробку.

     Згодом, аналізуючи результати цієї експертизи, С. Лісний дещо змінив свою позицію  і зауважив, що пам’ятка могла дійти  до нас в більш пізніших копіях, як і майже всі інші давньоруські пам’ятки. Але і ця думка не була взята до уваги в наукових колах.

     Друга експертиза

     Новий етап у дослідженні ВК розпочався з публікаціями Олега Вікторовича Творогова, який опрацював матеріали по ВК, надіслані в Інститут російської літератури Борисом Ребіндером (Франція). Це були тексти з архіву Ю. Миролюбова, надруковані М. Скрипником в українських виданнях Лондона та Гааги. О. Творогов не повертався вже до тексту д.16, лише зазначив, що лінгвістам (тобто Л. П. Жуковській) виявилося достатнім і незначного уривку тексту, щоб серйозно й обґрунтовано сумніватися в автентичності «Влесової книги». Він робив вже аналіз всього тексту, але доволі поверхневий, з тієї причини, що, як він сам зазначив, висновки очевидні і при поверхневому аналізі тексту. Він також прийшов до висновку, що ВК фальсифікат, також на основі морфології та фонетики пам’ятки, як і Л. П. Жуковська. Думка, про те, що це більш пізніша копія була також не врахована, пояснивши це тим, що якби пам’ятка була переписана у 16-17 ст., то вона неодмінно була б переписана на папері, а не на дощечках.

     З кінця 80-х. років 20 ст. дослідженням ВК почав займатись український  вчений — Борис Яценко, який намагався опонувати Творогову та Жуковській і доводивши те, що ВК не фальсифікат. Морфологічні та фонетичні недоліки тексту він пояснював тим, що до рук Ізенбека потрапила копія кінця 17 ст., яка в свою чергу була зроблена з копії 15 ст.

     Аналіз Велесової книги

     Графіка

     Л. П. Жуковська, розглянувши графіку Велесової книги, зазначила, що алфавіт близький до кирилиці, але відсутні літери, які позначають носові голосні, а також літери ч, и, ъ, ь, ю. Немає й специфічних букв грецького алфавіту. У тексті фотокопії прорисів 16-ї дощечки використано 27 букв, причому, нема жодної специфічної грецької літери. Порівнявши абетку Велесової книги з абеткою з софійського собору, датованою 9 ст., а також з новгородськими абетками 11-13 ст. можна зробити висновок, що абетка Велесової книги молодша за софійську абетку, але старша за новгородські абетки. Отже графіка Велесової книги датується кінцем 9 — початком 10 ст. 
Потрібно зазначити, що у софійській абетці 4 слов’янських літери, в абетці Велесової книги — 9, в новгородській абетці 11 ст. — 12, а в новгородській абетці 13 ст. — 14, в повній кирилиці — 19.

     Палеографія

     Текст Велесової книги написаний так  званим «підвішеним» письмом, в якому  букви ніби підвішуються до лінії  рядка, а не розташовуються на ній. Схоже на це у «Київські глаголичні листки» на кількох аркушах літери вирівнюються по верхній лінії. Суттєвою різницею є те що Київські глаголичні листки на відміну від Велесової книги написані глаголицею. У тексті порівняно добре витримана сигнальна лінія, що проходить у всіх знаків по середині їхньої висоти.

     Букви Р, Х, ять розташовані в рядку  і не виходять за міжрядкові поля. Буква  Щ у деяких випадках теж розміщена в рядку. Древніми є симетричне Ж і буква М з овалом, який провисає до середини висоти букви, що зближує її з відповідною буквою в написі царя Самуїла 993 р. Накреслення букви Д відповідає грецьким уставним формам. Накреслення букви С схоже з латинським S. Накреслення літери Н з горизонтальною лінією. Накреслення літери Л схоже на грецьке лямда і зустрічається також в ранніх болгарських пам’ятках (наприклад напис на могилі Мостича). Дуже цікаве накреслення літери, що позначала обидва редукованих: вона зображається як О з двома «рогами» зверху (так інколи зображалась потім літера ОУ), ця графема також використовувалась з І для позначення літери Ы. Таке накреслення для позначення редукованих зустрічається на давньоруських монетах кінця X ст.