Утвердження християнства на Русі

ІІІ. Особливості православ’я  на Русі 

    Становлення та розвиток Київської Русі як єдиної держави супроводжувалися поступовим, але неухильним проникненням християнської  релігії. Але літописець, який прагнув  у «Повісті временних літ» відобразити  процес зародження та розвитку давньоруської держави, не пішов за традицією середньовічних істориків-ченців, які пов'язували початок зародження держави з прийняттям християнства. Адже він мав на це всі підстави, оскільки із візантійських документів, котрими широко користувався, не міг не знати, що згадані ним перші київські князі Аскольд та Дір, за версією цих документів, прийняли християнство, не оспівав належним чином діянь першої княгині-християнки Ольги, а весь тріумф перемоги християнства над язичництвом віддав Володимиру.

    Лише  на тлі соціально-економічного та політичного  розвитку давньоруської держави  можна правильно оцінити наявне протиріччя. Русь під час князювання Володимира — це могутня держава, яка характеризується розвитком феодалізму. Русь часів Володимира була найбільшою з ранньофеодальних держав того часу, а за своєю територією перебільшувала навіть Візантійську імперію. Часи князя Володимира — це кульмінаційний момент розвитку Київської держави. Тому Україна-Русь приймає нову релігію не на засадах вірнопідданства, а на засадах самостійної, рівної всім іншим церкви.

    Внаслідок самостійного та незалежного соціально-економічного становища Русь приймає християнство, не підпадаючи ні під яку політичну або ідеологічну залежність. Це було предметом гордості Русі і київського літописця, але це не влаштовувало ні Рим, ні Візантію. Тільки такий кут зору дозволяє усунути певні протиріччя, яких є досить багато при викладі подій, пов'язаних з хрещенням Русі. Русь приймає не візантійський і не римський варіант християнства, а власний – руський.

    Всі наступні століття християнство і культура Русі розвивались під впливом  візантійської культури. Всі митрополити, за винятком Іларіона і Климента Смолятича, були посланцями Константинополя. Візантійська культура, без сумніву, сприяла тому розквіту культури, який відбувся на Русі після її охрещення. Але як культура, так і церква завжди зберігали свою неповторну самобутність.

    «Схожість візантійського і давньоруського християнства має швидше внутрішній, ніж зовнішній характер. Як зовнішній вигляд храмів, церковний дзвін, система економічного забезпечення церкви, березневий, а не вересневий цикл календаря, хрещення киян у водах Дніпра, так і риси неканонічного християнства, які мають місце в перших християнських текстах на Русі, не дозволяють вважати новостворену церкву лише гілкою і сприймальницею візантійської. Це пов'язано з тим, що Русь приймала християнство не під прихильністю, а в суперечці і боротьбі з константинопольською церквою за свою самостійність. Її християнське джерело наповнювалося не тільки із Візантії, а з усього тодішнього християнського світу» [5; 224].

    Поява на світовій арені нової християнської  держави не була з радістю сприйнята  її сусідами. Візантійські історики взагалі  не згадують про хрещення Русі Володимиром, але досить широко описують напад русичів на Константинополь і їх хрещення, але зовсім в інші часи.

    Запровадження християнства на Русі супроводжувалося запеклою боротьбою нової церкви за свою самостійність. Проте з часом відбулось певне з’єднання церковних систем Візантії та Київської Русі. Майже до XVI століть наша церква перебувала в певній залежності від Константинопольської патріархії.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Висновок 

      Завдяки ряду обставин український народ  завжди був одним з найбільш релігійних народів світу. Релігійність у свідомості українців є наслідком різних впливів на їхній духовний розвиток, світовідчуття, а також зовнішніх  чинників – географічних, історичних, національних, господарських, соціальних тощо. Тому важливо вивчати витоки нашої релігійності, світоглядних основ народу, що конкретизуються у звичаях, традиціях, народній обрядовості.

      Історія давньоруської держави привертає  до себе увагу як вітчизняних, так  і зарубіжних учених, письменників, літературознавців і мистецтвознавців. Утвердження християнства допомагає нам глибше осягнути реалії життя Київської держави.

    Поширення християнства починалося із верхів суспільства  та силою насаджувалося серед  народних низів. Водночас введення християнства сприяло створенню нової православної церкви, розбудови її, зокрема прийняття митрополії. Хрещення Русі стало причиною широкого розвитку культури, освіти, гра добудування, розвитку мистецтв тощо.

    Як  наслідок насильницького насадження віри, на Русі постало двовір'я як форма компромісного існування різних вірувань та культів, що з'явилося вже в перші десятиліття після християнізації Русі.

    Запровадження християнства на Русі супроводжувалося запеклою боротьбою нової церкви за свою самостійність. Проте з часом відбулось певне з’єднання церковних систем Візантії та Київської Русі.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Список  літератури 

1. Брайчевський  М. Ю. Утвердження християнства на Русі. – К., 1989.
2. Греков Б. Д. Киевская Русь. – М., 1953.
3. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. — Львів: 3 друкарні науковою товариства ім. Шевченка, 1925. – С. 4-52.
4. Дорошенко Д. І. Нарис історії України в 2-х томах. Том 1 (до половини XVII століття).— К: Глобус, 1992,— С. 42-79.
5. Історія релігії в Україні: У 10 т. Т. 1: Дохристиянські вірування; Прийняття християнства / За ред. Б. Лобовика.— К.: Укр. Центр духовн. культури, 1996.
6. Історія України: нове бачення: У 2 т. / 0.1. Гуржій, 1-90 Я. Д. Ісаєвич, М. Ф. Котляр та ін.; Під ред. В. А. Смолія.— К.: Україна, 1995— С. 40-94.
7. Кормич Л. І., Багацький В. В. Історія України від найдавніших часів і до 2000 року. Навчальний посібник. – Х.: ООО «Одіссей», 2000. – С. 28-100.
8. Лихачев Д. С. Первые семьсот лет русской литературы // Изборник (сб. произведений лит. Древ. Руси). – М., 1969.
9. Никольский Н. М. История русой церкви/ Предисловие А. А. Круглова. Мн.: Беларусь, 1990.
10. Огієнко І. І. Українська церква: Нариси з історії Української православної церкви: У 2 т.: Т. 1—2.— К. : Україна, 1993,— С. 4-68.