Історія християнської церкви в Україні

– бути гнучкими щодо узгоджень різноманітної релігійної практики.

На думку П. Рябіновича “Реалізація саме такої державної політики щодо права людини на свободу віровизнання і щодо різноманітних організацій, які “інституціоналізують” і опосереднюють здійснення цього права, має, як видається, ще одне достоїнство: зникає проблема переоцінки офіційного державного ставлення до тієї чи іншої релігії внаслідок соціальної сутності держави (зокрема, зміни керівної у державі політичної партії чи групи, спілки таких партій). Повна нейтральність держави, її “віротерпимість” і фактичне визнання будь-яких релігій усуває необхідність видання нею спеціальних актів про “реабілітацію” тих окремих церков, які раніше, за умов попередньої держави (а точніше, держави іншої соціальної сутності) юридично чи навіть тільки фактично заборонялись, утискались, дискримінувались”.

Видається, що абсолютна відмова від ідеології марксизму-ленінізму, що практично реалізувалась у тоталітарному режимові колишнього СРСР, передбачає реабілітацію не лише перед забороненою державою УТКЦ, а перед суспільством в цілому, перед кожним громадянином України, зокрема. Саме політика радянської держави спричинила безпрецедентну духовну кризу, яка охопила українське суспільство сьогодні. “Це щось більше, ніж посттоталітарна депресія”, бо пригнічує суспільний загал аж до безупинних хвиль еміграції найздібніших, - зазначає В. Речинський, - а решту – фрустрації на рівні масової психічної перверзії”. Нам імпонує думка В. Рачинського, що “держава, як це довів весь політичний досвід двадцятого століття є некомпетентною за означеннях в питаннях віри... її здібності жалюгідні.

А звідси випливає й неможливість для неї бути арбітром в питаннях, які перевищують її (держави) аналітичну здатність. Саме тому вона не має права реабілітувати конфесії, бо той, хто реабілітує, завжди стоїть в позиції зверхності. Наша ж держава щойно має усвідомити своє духовно-інтелектуальне банкрутство. Отже, їй до гри сьогодні значно більше пасує роль покаяння, сповідування суспільному загалові своїх гріхів. Принаймні усвідомлення їх”.

Сучасна українська держава знаходиться на стадії побудови, громадянського суспільства. Саме тому закон про розмежування сфер компетенції духовної та світської влад – відокремлення церкви від держави – є доконче потрібним. Цей закон є здоровою реакцією суспільства на теократичну та царсько-панську державу, де злиття духовної та світської влади зашкодило як одній, так і іншій. Однак, цей закон повинен наповнюватись конкретним змістом. На жаль, місцеві органи управління в Україні ізолюють суспільство від впливу церкви у ділянці освіти та виховання. Власне ці сфери можуть стати, і є об’єктом спільної співпраці держави і церкви, оскільки, як освіта, так і виховання виступають в ролі соціалізуючих факторів і ставлять собі за мету – формування нового типу громадянина. Таким чином, конструктивна співдільність церкви і держави може практично реалізувати проблему трансформації свідомості українського громадянина, пріоритетними рисами якого, на нашу думку мали б стати християнська мораль національне самоусвідомлення та активна громадянська. Тільки релігійна, християнська мораль може очистити, переродити окрему людину і все суспільство загалом і, таким чином, сприяти розвитку української держави, оновленню та оздоровленню нації.

Як відомо, в конституціях усіх демократичних держав проголошуються наступні принципи: право людини на свободу слова, переконань, сповідування релігійного чи атеїстичного світогляду; рівноправність усіх громадян незалежно від їх релігійної приналежності; рівноправність усіх релігійних організацій; відокремлення Церкви від держави; світський характер останньої.

Конституція Української держави розмежовує церковні та державні повноваження, забезпечуючи громадянам повну свободу вибору, що, без сумніву, є конкретним виразом демократичності суспільства. Таким чином, законодавство у релігійній сфері повинно опиратися на принципи, проголошені Конституцією України і якнайповніше відображати їх. Варто зауважити, що стосовно релігійної свободи необхідно виділити дві проблеми:

По – перше, в сучасних умовах найголовнішим гарантом релігійної свободи в Україні є конфесійний плюралізм. Отож, майбутнє церкви в Україні значною мірою залежить від пошуку толерантної плюралістичної моделі релігійної ідентичності.

По – друге, значної уваги потребує питання співвідношення релігійної свободи особистості захищене міжнародними стандартами та правовими документами, то право спільнот захистити свою релігійну традицію є помітно слабшим. Зрозуміло, що надійне забезпечення права на релігійну свободу можливе лише за умови врахування та збалансування згаданих інтересів.

З метою вдосконалення принципів стосунків між державою та Церквою в Україні Громадська Рада Українсько – Американського Бюро Прав Людини розробила певні рекомендації, що включають наступні положення:

І. Загальні міркування.

1. Держава і Церква є автономними одна щодо іншої, що передбачає у стосунках між ними співпрацю у суспільній сфері.

2. Взаємовідносини між Церквою і державою повинні регламентуватись лише чинним законодавством.

3. Співпраця держави і церкви у вирішенні спільних інтересів у культурній та соціальній сферах.

ІІ. Політика держави щодо Церкви.

1. Політика держави стосовно Церкви основується лише на засадах, визначених чинним законодавством.

2. Принцип рівноправності всіх релігійних конфесій перед Законом є головною засадою політики держави щодо Церкви.

3. Держава зобов’язана компенсувати негативні наслідки свого втручання в релігійну сферу та справи Церкви в минулому.

4. Державна програма, що стосується матеріальної компенсації повинна враховувати сучасний економічний стан країни. При неспроможності держави провести адекватні компенсаційні виплати, вони можуть бути замінені податковими пільгами.

5. Політика держави має бути переорієнтовано на створення умов для реалізації Церквою її специфічної місії. Держава мусить відмовитися від використання Церкви та релігійних організацій у напрямку здійснення внутрішньо та зовнішньополітичних цілей.

6. Держава повинна підтримувати і сприяти розвиткові культури, що сформувала традиції української нації, водночас не надаючи переваги жодній релігійній організації та не втручаючись у богословські та внутрішньо церковні проблеми. У відповідності до Закону “Про національні меншості” держава дбає про розвиток етноконфесійної культури національних меншин.

7. Політика держави щодо Церкви повинна гарантувати громадянам право на вільний вибір у сфері релігійних переконань, на підтримання і збереження своєї історичної релігійної традиції.

8. Оскільки Церква, як інституція духовна, на відміну від держави, не має політичних і географічних кордонів, держава має забезпечити віруючим України право спілкування з центрами духовної влади, які знаходяться поза межами української держави.

3.3 Християнська духовність в контексті трансформації світоглядних пріоритетів української нації в умовах розбудови громадянського суспільства

Сучасне національно-духовне відродження України, що розпочалось одночасно з проголошенням М. Горбачова демократизацією та “перебудовою”, передбачає передусім кардинальне оновлення національно-культурного та релігійно-церковного життя, політику, мовно-культурну та релігійну деструктуризацію.

Національне відродження, опираючись на вивірені часом позитивні цінності українського народу, передбачає повернення кращих взірців духовності і моральності, прогресивних народних звичаїв, традицій, обрядів, в основі яких лежить християнська релігія. Демократичні процеси, які розгортались в умовах створення української державності, коли значно прискорилась інтенсивність інтернаціональних і релігійних рухів, посилили взаємозв’язок етносу і релігії. Ідеологічний плюралізм започаткував у свідомості народу принципово нове ставлення до релігії, яка поступово наповнювалась національним змістом.

На фоні національного оновлення, релігійне відродження спричинило до значного зростання визнання суспільством церкви, її престижу та впливу. Свідченням цього є той факт, що від 40 до 60 відсотків населення України найвищий вияв довіри висловлюють, власне, на адресу церкви, що значно перевищує рівень довіри до інших суспільних та політичних інституцій, серед яких такі, як: Верховна Рада, Президент, політичні партії, громадські органіхації.

Сучасні етнонаціональні процеси суттєво впливають на відродження релігії, яке можна розглядати у двох аспектах, а саме  внутрішньому, який характеризується поглибленням релігійності населення, омолодженням контингенту віруючих, збільшенням питомої ваги останніх у загальному числі населення України, та зовнішньому, для нього характерне зростання церковної мережі; розбудова релігійних структур, збільшення кількості духовних навчальних закладів, монастирів та ін.

Як національне, так і релігійне відродження в Україні натрапило на чимало перешкод, серед яких були небажання владних структур проводити демократичне реформування суспільства та неготовність частини населення сприяти та підтримати кардинальні суспільно-політичні зміни. За таких умов національно-духовне відродження може супроводжуватись поряд з позитивними і негативними наслідками. У політичній сфері вони виступають у проявах екстремізму, націоналізму, сепаратизму, конфліктності; у релігійній ділянці негативи проявляються у проповіді конфесійної винятковості, міжконфесійних конфліктах, поширені новоутворень деструктивного характеру. Як одні, так і інші руйнують суспільну мораль, загрожують стабільності та безпеці держави.

Виходячи з певних негативних проявів у релігійній сфері, що проявились в умовах перехідного, а відтак, нестабільного українського суспільства, деякі вчені характеризують релігійно-церковне життя в Україні як таке, що перебуває у стані глибокої кризи. Так, А. Колодний виділяє наступні чинники, які на його думку характеризують цю кризу. Серед них: загострення міжконфесійних та внутрішньо-конфесійних колізій; занепад впливу традиційних для України церков; проникнення у релігійне поле України зарубіжних місій; зростання зовнішніх виявів релігійності при відсутності глибокої віри; виключення релігії з національного відродження, а то й перетворення її в дезінтегруючий фактор; відсутність релігії в ролі морального імперативу у суспільному житті.

Кризові явища та внутрішні суперечності присутні у сучасному релігійному розвитку України, однак, ми не вбачаємо необхідності у надмірній їх абсолютизації. Швидше, криза наявна не у релігії, як суспільному феномені, а лише у православ’ї найпоширенішій релігії в Україні, що після розколу на три конфесії УПЦ КП, УАПЦ та УПЦ МП  перебуває у затяжному конфлікті. Ми гадаємо, що попри всі труднощі у релігійно-церковному поступі та суперечному характері національного та духовного відродження оновлювальні процеси значно переважують кризові, а з часом і зовсім витісняють елементи кризи не тільки з релігійної сфери, а й з суспільної та політичної.

Релігійне оновлення відбувається у тісній близькості з національним пробудженням українського народу. У ньому зацікавлені не тільки церква та віруючі різних конфесій, а й держава. Незважаючи на світський характер української держави, вона покладає певні надії на церкву та релігійні організації як на один з найважливіших засобів формування і зміцнення духовних та моральних основ суспільства, адже світова практика свідчить, що саме релігія спроможна підтримувати належний рівень моральності суспільства. Вихід із кризової ситуації, в якій перебуває сьогоднішня Україна, потребує формування нової системи морально-етичних вартостей, зміни особистісної налаштованості, поведінки та суспільних структур.

Церква покликана діяти в сучасному світі, згідно з динамікою і життям суспільства. Саме тому, вона пристосовується до сучасного світу, одночасно ні не ототожнюючи. Ні не протиставляючи себе жодній людині, соціальному прошарку, суспільно-політичному устрою чи культурі. Для успішного виконання своєї місії в суспільстві, церква мусить тримати в полі зору сучасну людину зі всіма життєвими ситуаціями, які її визначають. Суспільні трансформації в сучасній Україні часто викликають певну неврівноваженість та негармонійність, висуваючи таким чином низку гостро оформлених вимог. Отже, церква, щоб промовляти до людини про неї саму, про її завдання і мету, сама мусить знати потреби людини, обставини, які визначають її ментальність і джерело кризи особистості. Причиною тієї кризи є не гармонійність сучасного світу, яку зауважуємо на трьох рівнях: негармонійність у окремій особі, у сім’ї, і, нарешті, у суспільстві.

Комунізм вичерпав себе як система, однак, залишив по собі особливу спадщину  бездуховність та практичний матеріалізм, що без сумніву негативно впливає на кризу духовності, яка охопила українське суспільство “школа компартійно-тоталітарного режиму”, який в основі своєї політики поклав матеріалізм.

Після тривалої пропаганди атеїзму та процесів секуляризації, Церква в Україні знову прагне знайти своє місце у громадянському суспільстві, щоб здійснювати покладену на неї місію-проголошення Євангеліє. Завдання Церкви у пост комуністичному суспільстві полягає у відновленні знівечених духовних та моральних цінностей.

Християнство і українська культура, психологія, етика, естетика внутрішньо синкретизовані. Вони творять нашу духовну структуру, гармонійну і самодостатню, яку ми формуємо ось уже більше тисячоліття, тому, мізерними, на нашу думку, є спроби нав’язати українській нації чужі її духовні псевдо релігійні теорії.

Згідно нинішнього українського законодавства держава не може відмовити у реєстрації будь-якій тоталітарній секті, якщо вона у своєму статуті відкрито не заявляє про антигромадські цілі чи методи своєї діяльності. Однак, суспільство повинно мати певні важелі та можливості захищати своїх громадян від організацій, в тому числі і релігійних, метою діяльності яких є насильницьке вторгнення в підсвідомість людини, в менталітет суспільства.

Патріотизм  це християнська і загальнолюдська чеснота, важливий щабель у шкалі духовних вартостей, і коли цього щабля немає, тоді людина часто не може подолати прірви, щоб осягнути найвищий ідеал, яким є Бог. У такому випадку людина губиться, попадає у порожнечу і стає далеким від життя утопістом.