Класифікація сучасних релігій. Католицька церква в міжнародних відносинах

З погляду  теології, Гроцій явно недооцінює Бога, його всесилля, і не розуміє дію  Промисла Божого в суспільстві та історії людства.

Починаючи з Гроція міжнародне право та його наука дедалі більше втрачають свій сакральний зміст і органічний зв’язок  з Богом. Внаслідок цього відбувається невідворотня позитивізація міжнародного права та його дегуманізація, коли на місце прав та інтересів людини ставиться  всевладдя держави. В позитивістській  теорії і практиці міжнародного права  та міжнародних відносин держава  стала тим ідолом, тим молохом, який затьмарив Бога, і на вівтар якого було принесено чимало людських жертв. Забувши про те, що єдиним сувереном може бути лише Бог, позитивісти  наділили абсолютним суверентітом виключно державу і ця позитивістська теорія суверенітету перетворилася на інструмент, що захищає і виправдовує порушення  прав і свобод людини всередині держави.

На відміну  від цієї позитивістсько-протестантської  концепції міжнародного права, яка  в кінцевому рахунку призвела до того, що міжнародне право було безсильним ефективно протидіяти гуманітарним катастрофам світових війн XX ст., католицька концепція ретельно зберігає органічний зв’язок міжнародного права з  Богом, людиною, та її гідністю як образа Божого. На відміну від позитивістської  концепції міжнародного права, яка  не має під собою стійкого фундаменту, а в нормативістській теорії Ганса  Кельзена взагалі втратила такий  фундамент, перетворившись у порожню  беззмістовну абстракцію, католицька концепція стоїть на потужному фундаменті віри в Бога а також віри в людину та її гідність.

Однак на разі немає якоїсь загальновизнаної католицької концепції міжнародного права. Ми можемо лише спробувати реконструювати її скориставшись для цього низкою джерел. Що це за джерела? Насамперед, це такі джерела, як: Біблія, рішення та правила Вселенських Соборів  Католицької Церкви, папьскі енцикліки, булли та листи, католицька соціальна (суспільна) наука (вчення), Кодекс канонічного  права, вчення отців та вчителів Церкви (насамперед таких, як Святий Августин та Фома Аквінський), конкордати тощо.

Досить  складно встановити чітку ієрархію цих джерел, однак очевидним є  те, що центральне місце в цій  ієрархії посідає Слово Боже у  вигляді Біблії. Зазначимо, що у період Середньовіччя Біблія була важливим джерелом міжнародного права, на основі якого навіть вирішувалися міжнародні спори. Невипадково «батько науки  міжнародного права» Гуго Гроцій у  своєму класичному творі «Про право  війни та миру» багато цитує Біблію, обґрунтовуючи свої тези.

На другому  місці треба поставити енцикліки  Папи Римського, влада якого має  виключний характер. Як відомо, конституція Pastor aeternus 1870 року наділяє Папу «найвищою  і повною юрисдикцією над Римо-Католицькою  Церквою як у питаннях віри і моралі, так і в питаннях дисципліни і  управління», а також владою «над кожною з Церков, що знаходяться  у спілкуванні з Папою і  над кожним без винятку священиком і віруючим, незалежно від будь-яких прав земної влади» (канон 218, № 1-2). Крім того, на Першому Ватиканському Соборі 1870 року було оголошено догмат про  непомильність Папи, згідно з яким вчення у справах віри або моралі, які Папа проголошує урочисто ex cathedra, тобто як Пастир і Вчитель всіх християн, силою своєї найвищої апостольської  влади, – вважаються непомильними і зобов’язують в усій Церкві.

На третьому місті в цій досить умовній  ієрархії джерел знаходяться рішення  та правила Вселенських Соборів, а на четвертому – канонічне право  Католицької Церкви (Corpus juris canonici).

Стосовно  соціальної науки Католицької Церкви, в якій найбільш рельєфно проявляється католицька концепція міжнародного права, то вона теж значною мірою  побудована на згаданих вище джерелах. Варто наголосити на тому, що остання  версія цієї науки, яка виражена в  «Компендіумі соціальної науки Церкви» 2004 року, великою мірою систематизує і узагальнює соборний досвід Католицької  Церкви, а також враховує енцикліки та виступи Івана Павла II. Цей Компендіум було розроблено у відповідності до рекомендацій Івана Павла II з метою викладення в синтетичний та вичерпний спосіб соціального вчення Католицької Церкви. Саме тому цей Компендіум одночасно віддзеркалює міжнародно-правові погляди самого Івана Павла II.

На основі цих та інших джерел спробуємо  виокремити основні риси католицької  концепції міжнародного права, розуміючи  при цьому, що значною мірою це буде результатом нашої особистої інтерпретації.

Отже, першою характерною рисою католицької  концепції міжнародного права є  те, що вона в дусі теології Фоми Аквінського  в міжнародних стосунках стверджує  не стільки примат міжнародного права, скільки примат верховенства Божественого права. Згідно з цією концепцією, міжнародне право в разі колізії з природним  правом (тобто правом «написаним у  серцях людей») поступається цьому  природному праву, яке, в свою чергу, поступається вимогам Божественого права.

По-друге, в рамках католицької концепції  міжнародного права ми можемо говорити не стільки про «верховенство  права» або конкретніше «верховенство  міжнародного права в міжнародних  відносинах», скільки про «верховенство  Божественої благодаті» стосовно права. Тут слід пригадати, що для апостола Павла, який полемізував проти «Закону», цей «Закон» охоплював не тількі позитивне, але й також природне право.

Як пише російський православний мислитель  Борис Вишеславцев: «Апостол Павло  був першим, хто встановив це широке і надзвичайно широке поняття  закону, яке охоплює будь-який позитивний закон і природний закон, «написаний в серцях». Згідно з цим древня католицька Церква рецепувала стоїцьке вчення про природний закон, яке  війшло в середньовічну теологію, в систему Фоми Аквіната і Суареца, і перебуває як непохитний принцип  природного права та природної моралі в католицькій теології і до цього  часу: вічний божествений закон, природний  закон покладено в основу позитивного  закону і є мірилом його цінності».

До того ж Вишеславцев робить цікаве спостереження  щодо «трагедії закону», під якою він розуміє його безсилля у боротьбі зі злом, оскільки закон, на його думку, в практиці досягає протилежного, а не того, до чого він прагне. «Свідомий закон, – пише Вишеславцев, розкриваючи нам психологічний механізм дії права, – який виражається в формі заборони і який звертається до волі, викликає протилежну дію в силу протидії підсвідомого світу».

В християнстві безсиллю закону (права), через яке  неможливо «врятуватися», різко  протиставляється Божествена благодать. Справжній християнин не є громадянином безбожного Царства земного, царства  гріха, яке святий Августин називає civitas terrena, і яке є сферою держави  і права; він є громадянином Царства  Божого, civitas Dei, яке є сферою надзаконною, метаюридичною, сферою благодаті, любові та свободи. У цьому Царстві людина не є рабом закону і права, а знаходиться вище них, є їхнім хазяїном. Тут пригадуються слова Христа про те, що не людина існує для суботи, а субота для людини, тобто треба говорити про верховенство людини стосовно права, а не навпаки.

З цього  погляду міжнародне право також  може розглядатися як знаряддя гріха, якщо воно втратило внутрішній зв’язок з Божественою благодаттю.

По-третє, католицька концепція міжнародного права є не тільки теоцентричною, але й також антропоцентричною. Його теоцентризм полягає в тому, що міжнародне право повинно служити  Боговоі, реалізовувати його заповіді. Якщо ж говорити про антропоцентризм  католицької концепції міжнародного права, то він суттєво відрізняється  від світського розуміння антропоцентризму (наприклад, у сучасній юридичний  літературі багато йдеться про антропоцентризм  «європейського права» у вигляді  Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року). Світський правовий антропоцентризм  ставить на перше місце права, свободи і інтереси емпіричної людини, яка по суті знаходиться під владою гріха. Така свобода людини на практиці часто означає свободу гріха. На відміну від цього, християнський  правовий антропоцентризм має на увазі людину як цілісність трьох  чинніків – духовного, душевного  та тілесного (плотського). До того ж  і це принципово важливо, в цій  моделі людини її тілесний світ (світ підсвідомих  інстинктів і жадань, які часто  є причиною гріховної поведінки) підпорядковується душевному світові (свідомості, розуму людини), а душевний світ, у свою чергу, підлягає верховенству духовного світу, який пов’язує людину з Богом, у межах якого відбувається зустріч та спілкування людини з  Богом. З огляду на існування цих  трьох світів ми можемо говорити про  відповідну ієрархію трьох видів  права – Божественого права (jus divinum), природного (морального) права та позитивного (плотського) права. Історію розвитку людства з погляду історії  права ми можемо розглядати як поступову  зміну трьох парадигм права –  перехід від панування Божественого права (епоха Середньовіччя) до природного права (в рамках якого відбувся внутрішній перехід від верховенства моралі до верховенства розуму), а потім перехід від природного права до панування позитивного права (приблизно XIX ст.). Наслідком цієї «еволюції», а точніше деградації, права стала нинішня духовна криза права, держави та суспільства, які втратили внутрішній зв’язок з Богом, перетворившись у знаряддя реалізації корисних інтересів і прагнення влади. Як відомо, суть цієї кризи всебічно розкрив ще видатний соціолог Пітірім Сорокін у своїй фундаментальній праці «Соціальна та культурна динаміка».

Четвертою характерною рисою католицької  концепції міжнародного права є  те, що в ній ключове значення має категорія «спільного блага (добра)», яка походить зі вчення Фоми Аквінського. З огляду на це, міжнародне право, його норми та принципи, є  слушними тією мірою, якою вони служать  реалізації «спільного блага», а не егоїстичним інтересам окремих  політиків та держав. «Спільне благо» є моральним критерієм, за допомогою  якого оцінюється справедливість та ефективність норм міжнародного права, а також конкретні дії держав.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список  використаної літератури:

 

Горлач  М.І. , В.Г Кремень Політологія: наука про політику

Єришев  А. О. Досвід соціологічних досліджень релігійності. — К.: Наук, думка, 1967.

Лубовсъкий  В. Д. Соціологія релігії // Соціологія: Короткий енцикл. еловик / За заг. ред. В. І. Воловина. — К.: УЦДК, 1998.

Мальський М. 3., Мацях М. М. Теорія міжнародних  відносин: Підручник. — 3-тє вид., перероб. і доп. — К.: Знання, 2007. — 461 с.

Щёкин Г. В. Религии мира. — К.: МАУП, 1995.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Створення ліги націй 

Питання про  Лігу на порядку денному виявилося  одним з головних як мінімум з  двох головних причин. По-перше, як міжнародний  орган Ліга насправді могла внести практичний вклад в регулювання  міжнародних відносин і зменшення  небезпеки війни. По-друге, Ліга і  її Статут були покликані дати правову  і моральну санкцію політиці великих  держав, легалізувати її в очах громадської  думки, яка до 20-м рокам ХХ століття вже ставало важливим політичним чинником, - передусім в демократичних  і ліберальних країнах.

      Питання створення Ліги викликали  серйозні спори між головними  учасниками конференції. На одному  з перших засідань з'ясувалося,  що плани її створення, витікаюче  від різних делегацій, відрізняється  мірою просторовості і мірою  опрацювання деталей. Французький  план, зокрема, був набагато детальніший  за британський. Париж непримиренно  вимагав включення в Статут  пункту про створення міжнародних  збройних сил, здатних підтримувати  безпеку в Європі. Франція сподівалася  використовувати свою перевагу  в сухопутних силах і зробити  їх основою майбутньої міжнародної  армії, яку при необхідності  можна було б направити проти  Німеччини. Одночасно французька  делегація вважала, що спочатку  необхідно підготувати і підписати  договір з Німеччиною, а потім  займатися створенням міжнародної  організації.

      У цьому Клемансо зустрів дуже  серйозний опір Вильсона, що вважав, що створення світового ладу  треба починати якраз з будівництва  Ліги. На думку США, Лізі як  головній міжнародній організації  по створенню нової системи  колективної безпеки можна було  навіть взагалі делегувати право  розробки мирного договору з  Німеччиною. Вильсон наполіг на  підготовці проекту створення  Ліги спеціальною комісією. У  рамках конференції був утворений  (25 січня 1919 р.) комітет з підготовки  проекту Ліги націй. Резолюція  про його установу, запропонована  британською делегацією, передбачала,  що Ліга

      1) буде створена для врегулювання  усіх питань, пов'язаних з установленням  миру і сприяння міжнародній  співпраці, здійсненню гарантій  виконання взятих міжнародних  зобов'язань;

      2) стане невід'ємною частиною  загального договору про мир  і залишиться відкритою для  приєднання кожної цивілізованої  нації, яка прийме і підтримає  її цілі;

      3) забезпечить періодичні зустрічі  її членів на міжнародних конференціях (сесіях), в інтересах чого будуть  створена постійна організація  і секретаріат для забезпечення  роботи Ліги в перервах між  конференціями (сесіями).

      Те, що ухвалило резолюції було  безперечним успіхом Вильсона, але  воно не гарантувало підготовки  Статуту організації до закінчення  роботи за договором з Німеччиною. Опоненти Вильсона не приховували  надій на провал роботи комісії  під його головуванням. Але американська  делегація виявила завзятість. Сам  президент США за допомогою  члена американської делегації  Д.Х.Миллера двічі переробляв  свій початковий проект Ліги. Останній був закінчений вже  2 лютого 1919 р.

      11 квітня 1919 р. уся робота за  Статутом після суперечок і  узгоджень була завершена. 28 квітня  Статут був схвалений конференцією  і увійшов в якості складової  частини в усі мирні договори  з Німеччиною і її європейськими  союзниками - Версальський, Сен-Жерменский, Трианонский і Нейиский.

 

 

Нові підходи до проблеми боргів і репарацій. план юнга

У другій половині 20-х років темпи відродження  економічного потенціалу Німеччини  прискорилися: в 1927 р. її промислове виробництво  досягло довоєнного рівня, а експорт  перевищив цей рівень в 1929 р. Проте, уряд Німеччини домагався перегляду  плану Дауеса, що визначив розмір щорічних репараційних платежів від 1 млрд. в 1924-1925 рр. до 2,5 млрд. марок в 1928-1929 рр. Воно настоювало на зниженні суми і зміні  термінів платежів. Західні держави  пішли назустріч цим побажанням. Вирішено було заснувати комітет  експертів з репараційного питання, яке очолило американський фінансист, президент компанії "Дженерал електрик" Оуен Юнг.