Київська діацезія XVII ст

                                Київська діацезія XVII ст.

Krzysztof Kazimirski (1598 - 1618).

Bogusław Radoszewski (1619 - 1633).

Andrzej Szołdrski (1634 - 1635).

Aleksander Sokołowski (1636 - 1645).

Stanisław Zaremba(1646 - 1648).

Jan Leszczyński (1655 - 1656).

Tomasz Ujejski (1656 - 1677).

Jan Stanisław Witwicki (1679-1682).

Andrzej Załuski (1683 - 1692).

Mikołaj święcicki(1697 - 1699).

Хоч ще з ХІІІ ст. Київ, по суті, не являвся  адміністративним центром Русі у  якості її столиці, хоч сама Русь з  кінця XIV ст. була поглинута литовсько-польською державністю, а з 1569 р., здавалось, остаточно стала лиш східними теренами могутньої Речі Посполитої, соблазн зробити місце хрещення Православної Русі осередком католицизму і в XVII ст. залишався основним мотивом підтримки життєдіяльності цієї єпархії. У попередні віки  на теренах Київщини католицькі осередки існували лиш при торгових палатах, домініканських місіях та в обозах завойовників; в силу постійної небезпеки осідлих польських колонізаторів тут було надзвичайно мало, процесу конвертації православних мас у католицизм взагалі жодне історичне джерело не відмічає. Тому XVII ст. Київська діацезія вже вкотре розпочинала фактично з нуля: “ У 1598 р., коли Казімірский прийняв керування єпахією, Київська діацезія була пусткою..., він застав лиш одного ксьондза світського та чотирьох домініканців”(Długosz  T. Z dziejów biskupstwa kijowskiego. Lwów, 1932, s.17). Не було кафедрального собору, не було жодного храму в Києві, і, не зважаючи на те, що діацезія формально обіймала три воєводства - київське, брацлавське та чернігівське - на рубежі століття (згідно даних інформаційних процесів Верещинського та Казімірського) не було жодного парафіяльного костьолу(Ibidem). Матеріальне забезпечення єпископа було катастрофічно низьким ( в окремі періоди становило 500-700 злотих річного доходу), тому в біографії кожного єпископа читаємо: “Papież udziela mu dyspenzy od braku doktoratu”, а також надавались різноманітні  опатства, канонікати, препозитури у центральних єпархіях Польщі- попросту  кажучи, засоби матеріальної підтримки .

Попри таке, м’ягко кажучи, незавидне  положення єпископу Казімірскому вдалось  провести титанічну роботу:

звівши спочатку дерев’яний костьол  у Фастові, він з 1607 року приступив  до будівництва катедри у самому Києві  і на 1619 р. його наступник вже мав кам’яностінний кафедральний собор;

доходи єпископа довів до 8000 злотих;

відродив діяльність  15 парафій  та кафедральної капітули.

За єпископів Радошевського  та Соколовського лічба парафій  була доведена до 40 ( в тому числі 10 костьолів належали орденам). У самому Києві вже було 4 католицьких святині - катедра і костьоли домініканців, бернадинів та єзуїтів, яких сюди спровадив у 1620 р. єпископ Радошевський. Єзуїти спромоглись у 1647 р. навіть організувати колегіум, правда проіснував він лиш один рік.  За серйозну організацію католицьких шкіл та місійної роботи тут навіть мови бути не могло, а подальший розвиток подій з середини XVII ст. звів нанівець всі надії. В результаті народно-визвольних війн вся Задніпрянщина разом із Києвом з 1686 р. відійшли до Росії і територія Київської діацезії звелась до овруцького житомирського та частини колишнього київського повітів.  Та ще до цього єпископи другої половини XVII ст. починаючи з Яна Ліщинського катедри вже не мали. Сам процес управління єпархією був чисто формальним, значні проміжки часу кафедра взагалі пустувала, всі осередки католицизму знищувались повстанцями. Конкретні статистичні дані по Київській діацезії появляться аж з початку XVIII ст.