Філософські аспекти досліджень О.Потебні

Вже раніше Потебня вбачав у слові  “два змісти”: один, який ми вище назвали об’єктивним, а тепер можемо назвати найближчим, етимологічним значенням слова, завжди містить у собі тільки одну ознаку, інший – суб’єктивний зміст, в якому ознак може бути безліч. Перший є знак, символ, що замінює для нас інший. Можна переконатися на досвіді, що, вимовляючи у розмові слово з чітким етимологічним значенням, ми звичайно не маємо на думці нічого, крім цього значення: хмара, наприклад, для нас така, “що вкриває”. Перший зміст слова є тою формою, при якій у нашій свідомості уявляється зміст думки. Тому, якщо виключити другий, суб’єктивний і, як побачено зараз єдиний зміст, то в слові залишається лише звук, тобто тільки зовнішня форма, і схематичне значення, яке також є форма, але тільки внутрішня.

Потебня, творчо використовуючи поняття  внутрішньої форми слова в  В.Гумбольдта багато разів зупинявся  на характеристиці лінгвістичного поняття  “внутрішня форма” слова, яке він аналізував з різних сторін по-різному. За його словами внутрішня форма слова являє собою одну із важливих сторін слова: “У ряді слів того ж кореня, що послідовно витікають одне з одного, всяке попереднє може бути назване внутрішньою формою наступного…”[11, 146]. До того часу, говорячи про те, як звук набуває значення, ми залишили в тіні важливу особливість слова порівняно з вигуком – особливість, яка народжується разом з розумінням, саме так звану внутрішню форму… Тому, якщо виключити і другий суб’єктивний, і, як побачимо зараз, єдиний зміст, то в слові залишається тільки звук, тобто зовнішня форма і етимологічне значення, яке також є форма, але тільки внутрішня. У зв’язку з тим, внутрішня форма слова, це, по-перше, найближче етимологічне значення слова, по-друге, внутрішня форма слова є відношенням змісту думки до свідомості, яка вгадує, як уявляється людині його власна думка. По-третє, внутрішня форма є також центр образу, одна із його ознак, яка переважає над усіма іншими. Це очевидно в усіх словах пізнішого утворення із якісно визначним етимологічним значенням… По-четверте, внутрішня форма крім фактичної єдності образу дає ще значення цієї єдності, вона є не образ предмета, а образ образу, тобто уявлення. Поняття внутрішньої форми він із слова переносить також і на твори мистецтва, в даному випадку під внутрішньою формою він розуміє спосіб, яким виражається зміст твору.

Поряд з внутрішньою формою слова  Потебня виділяє в слові зовнішню форму, що разом із уявленням складає  структуру слова. Потебня аж ніяк не вважає, що зовнішня форма слова- це членороздільний звук. За його словами, “зовнішня форма слова “танок” не є звук як матеріал, але звук, уже сформований думкою, між тим сам по собі цей звук не є ще символ змісту… Якщо втрачений для свідомості зв’язок між звуком і значенням, то звук перестає бути зовнішньою формою в естетичному значенні цього слова”[11, 120]. Зовнішня форма слова нероздільна з внутрішньою, змінюється разом із нею, без неї перестає бути сама собою.

Як відбувається утворення понять. За принципом аналогічним за асоціацією, а потім – злиття, як говорить О.Потебня. Спочатку людина співвідносить нове позначуване нею явище і предмет з уже відомими їй уявленнями і предметами за аналогією і асоціацією, які, у свою чергу, залежать від того, як людина уявляє їх собі. Саме в цьому випадку етимологічне значення, внутрішня форма показує, як уявляється людині її власна думка, і в цьому значенні внутрішня форма є уявлення. Так, наприклад, ряд слів: голубий, голуб, приголубити. Внутрішня форма слова „голуб” пов’язана з ознакою голубого кольору, який лежить в основі утворення цього слова, але „приголубити” за своєю внутрішньою формою і уявленням з ознакою голубого кольору не пов’язано; людина співвідносить це слово зі словом голуб.

Зрештою, слова голуб і приголубити  в сучасному значенні  практично  не зберігають в нашій свідомості асоціації зі своїми утворюючими. Слово, говорить О.О.Потебня, “забуває” свою внутрішню форму – це є закон  розвитку мови. Слово губить прямий зв’язок з ознакою, яка лежить в його основі і стає самостійним, тобто поняттям. “Значення слова наближається до поняття як до своєї межі”[11, 125], – стверджує сучасне мовознавство. Це і є злиття за Потебнею. Дійсно, у слові захищати ми не відчуваємо прямого зв’язку з його першорядними уявленнями, тобто зі словом щит. Ознака, яка лежить в основі цього слова, не покриває всіх ознак слова захищати. Але в даному випадку в слові уявлення живе. Слова з забутими уявленнями – це ті, в яких уявлення людиною вже не відчувається (кінець, початок, стіна).

Поділяючи словниковий запас і  склад мови в дану історичну епоху  на слова з живим і забутим  уявленням, Потебня говорить про  наявність у мові слів образних і  безобразних. Внутрішня форма слова  виявляється основною, виведеною  для утворення нового поняття ознакою і центром образу. Отже, цей центр образу, внутрішня форма слова, виступає як уявлення про предмет. Принциповим, з цієї точки зору, є те, що всі слова образні, але одні відчуваються як такі, а інші – ні. “Одночасне існування в мові слів образних і безобразних зумовлено якостями нашої думки, залежної від минулого і спрямованої в майбутнє, – говорить Потебня. – Розвиток мови здійснюється за посередництва затемнення уявлення і виникнення нових образних слів”[11, 189].

Всі ці питання цікавлять вченого з точки зору  мислительної діяльності людини, яка пізнає світ. Тому він вказує, що “розумові устремління людини задовольняються не образом самим по собі, а ідеєю, тобто сукупністю думок, які пробуджує образ і які відносяться до нього як до джерела”, наука і практична мова мають справу з поняттям, яке є “утворене із об’єктивованих уже в слові ознак образу”[11, 187]. Тому вони безобразні в художньому значенні.

Пізніше Потебня у слові виділяє  три взаємопов’язаних, взаємозумовлених елементи, сторони: зовнішню форму, тобто звукові елементи слова; зміст, який активізується через звук і внутрішню форму або найближче етимологічне значення слова; той спосіб, яким відображається зміст. Внутрішня форма дає назву слова, визначає його звукове оформлення, цим самим оформлення виражає його значення як сукупність об’єктивних ознак.

За Потебнею, всі елементи слова  між собою тісно пов’язані. Зовнішня форма нероздільна з внутрішньою, змінюється разом з нею, без неї  перестає бути сама собою, одночасно, будучи від неї цілком відмінною. Якщо загубився для свідомості зв’язок між звуком і значенням, то звук перестає бути зовнішньою формою в естетичному значенні цього слова. Потебня висловлює думку про змістовність зовнішньої форми, про те, що вона стає такою лиш тоді, коли цього “вимагає зміст”. Зникнення уявлення в слові приводить, за Потебнею, виникнення другого виду його існування – прозаїчного, що відповідає науковій, логічній формі словесної думки. В словах те, в яких внутрішня форма не втрачена, можна чітко простежити процес насичення образу новим, більш широким змістом нове його вживання. Внутрішню форму кожного слова Потебня вважав спрямованою системою розвитку думки, образним уявленням, що кожного разу породжує нову словесну творчість. Вона дає напрям думці, збуджує сприймаючого, стає засобом розвитку в ньому значення, причому вічного. Розробляючи проблему “мова і мислення”, Потебня знайшов аналогію між розвитком мови і утворенням художнього образу “З двох станів думки, заключених у слові, – пише він, – живим у слові з забутим уявленням, в області складання словесної думки, виникає поезія і проза”[14, 93 ].

Вказівка на більш складне словесне мислення важливе саме як вказівка на аналогію, а не на тотожність. Може здатись, що О.Потебня все таки встановлює тотожність слова і художнього образу. “Елементам слова з живим уявленням відповідають елементи поетичного твору, бо таке слово саме по собі є вже поетичним твором”, – пише він далі [14, 95]. Але в даному випадку мова йде тільки про аналогію. Сам характер мислительної діяльності людини обумовлює ті можливості, хоча в той же час О.Потебня розумів, що сфери практичної і художньої мовної діяльності людини істотно відрізняються одна від одної. Потебня знайшов, з одного боку, що “в поетичному, а загалом і у художньому творі, є ті самі стихії, що і в слові: зміст (чи ідея), які відповідають чуттєвому образу чи розвинутому із нього поняття; внутрішня форма, образ, який відповідає уявленню (яке також має значення тільки як символ, натяк на відому сукупність чуттєвого сприйняття чи на поняття), і, зрештою, зовнішня форма, в який об’єктивується художній образ”[11,205]. Але, з другого боку, ствердження, що “слово саме по собі є вже твором”[11, 195], пояснюється тим, що у слові відбились міфологічні уявлення людини, а пізніше – загальні якості нашого мислення називати нове через відоме.

Потебня вважав, що свідомість може відноситись  до образу так, що “образ вважається об’єктивним  і тому повністю переноситься в значення і служить основою для подальших  висновків про якості позначуваного”[11, 106]. Такий спосіб мислення Потебня назвав міфологічним. Міфологічне мислення, з цієї точки зору, відрізняється від власне поетичного тим, що воно не метафоричне, тобто виходить не із подібності позначуваних метафорою об’єктів, а з їх дійсної спорідненості. Вираз “ніч простягла на світом”, наприклад, може бути метафорою (якщо людина не відштовхує зовсім порівняння) і міфом (якщо він вірить в реальність сказаного: ніч самонаділена якістю пролітати над світом).

Потебня не говорить, якими засобами образ утворюється; єдиного такого засобу немає і бути не може. Учений висвітлює внутрішню специфіку художнього образу, характерну для літератури. Так, слово “хліб” у заголовку роману Л.Толстого являє собою відомий образ, який передає в художньому синтезі одну з найбільших подій революції і громадянської війни. Хліб в романі Толстого це своєрідний знак, що містить у собі реальне значення і уявлення того часу.

О.О.Потебня  один з перших вітчизняних лінгвістів у 1862 році у працях переконливо детально розкрив поняття знака: “Коли, побачивши здалека дим, заключаємо: там горить вогонь”. Дим є знак, а вогонь означене цим знаком, або його значенням. Знак важливий для нас не сам по собі, а тому, що доступніший за означення, він служить засобом наблизити до себе це останнє, яке і є справжньою метою нашої думки. Означене є завжди чимось віддаленим, приховане, важко пізнаваним порівняно із знаком. Зрозуміло, що функції знака і значення не раз і назавжди пов’язані з певними сполученнями сприйнять і те, що було раніше значенням, у свою чергу стає знаком іншого значення. У слові також здійснюється акт пізнання. Воно значить щось, тобто крім значення, повинно мати і знак. Хоч для слова звук настільки необхідний, що без нього смисл слова був би для нас недоступний, але він вказує на значення не сам по собі, а тому, що раніше мав інше значення. Тому звук у слові не є знак, а лише оболонка, або форма знака; це так би мовити, знак знака, так що в слові не два елементи, а три (як було вище згадано): членороздільний звук, уявлення і значення слова; без жодного із цих елементів немає слова, причому другий елемент може зникати. Для знака в даному слові необхідне значення попереднього слова, але знак не тотожний із цим значенням; інакше дане слово поверх свого значення містило б і всі попередні значення. Отже, знак у відношенні до значення попереднього слова є лише вказівка, відношення до цього значення, а не відтворення його. Згідно з цим, не слід змішувати знака в мові з тим, що звичайно називають власним значенням слова, протиставленого значенню переносному. Власне значення слова складають всі значення попереднього слова у відношенні до наступного.

Вчений  розглядав мову як суспільне явище, яке виникло в процесі історичного  розвитку суспільства. О.Потебня правильно  наголошував на тому, що в дійсності мова розвивається лише в суспільстві, що вона твориться народом і людина розуміє саму себе, тільки перевіривши на інших людях зрозумілість своїх слів, а “слово… є насамперед засіб зрозуміти мовця”[11, 204]. Вважаючи мову безперервною діяльністю, постійною творчістю, дослідник робив з цього далекосяжні прогресивні висновки, які набагато випереджали погляди тогочасних видатних західноєвропейських лінгвістів. О.Потебня був переконаним у тому, що в мові кожного народу закладені засоби її всебічного смислового і стилістичного розвитку. Отже, кожна мова здатна піднестися до того рівня, який дозволить їй забезпечувати всі суспільні потреби народу. У праці «Мысль й язык», закінчуючи розгляд питання про мову як діяльність, він підкреслює, що «той напрям науки, який нам здається кращим, передбачає повагу до народностей як до необхідного і законного явища, а не уявляє їх спотворенням»[12, 94].

Але повернемося  до питання про закономірності розвитку мови як єдиного цілого в процесі  формування і розвитку духовного життя як окремої людини, так і суспільства. Основною гноселологічною ідеєю цієї концепції є положення про те, що світ “не я” відокремлюється від “я” лише у міру розвитку і удосконалення духовного життя: “тоді досконаліші наші чуттєві сприйняття, коли прекраснішим здається нам цей світ, навіть якщо ми відділяємо його від себе. Таке з’ясування не є відчуженням: воно лише усвідомлення відмінності, яку ми вбачаємо в спрямованому здійсненні впливу людини на природу і на своє власне життя”[18, 293]. Об’єктивність уявлень про світ є тимчасовим явищем в тому значенні, що, віддаляючись від першоджерел пізнання, людина все більше і більше об’єктивізує продукти свого мислення і вони стають для неї звичними, такими, які повторюються і застосовуються в практиці, гублячи свою суб’єктивність, і перетворюються в об’єкти людської діяльності і науки.

Одним з найістотніших недоліків методологічного  підходу О.Потебні до розуміння  суті мови, характерним для всього психологічного напрямку в мовознавстві XIX ст., було недостатнє врахування зумовленості мовних функцій і мовного розвитку потребами суспільної практики, намагання пояснити всі основні властивості мови як суспільного явища іманентними законами її розвитку або загальнолюдськими і національними (практично невловимими) особливостями психіки. Звідси характерне для О.Потебні, як і для В.Гумбольдта, а пізніше для неогумбольдтіанства, перебільшення ролі конкретної мовної структури у формуванні національних особливостей світогляду різних народів, неправильне розуміння значення двомовності в житті народів, необґрунтоване твердження про якусь шкідливість для інтелектуального розвитку індивіда вивчення другої мови у ранньому дитячому віці та ін.