Адміністративні акти канонічного права

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Прикарпатський національний університет  імені Василя Стефаника

Філософський факультет

 

кафедра релігієзнавства і теології

 

 

 

 

 

Адміністративні акти канонічного  права 

 

 

 

 

 

         

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Івано-Франківськ

2012

План:

 

Вступ

 

1. Адміністративний акт. Виконання адміністративних актів.

2. Окремий декрет і припис. Рескрипт, привілей і диспензи.

 

Висновок

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

У Церкві, на відміну від сучасної держави, не існує поділу влади, тому що saсra рotestas (священна влада), одна і єдина. Тим не менш і канонічна традиція, і Кодекс канонічного права розрізняють у владі управління три функції: законодавчу, адміністративну та судову. Безпосередня мета адміністративної влади - здійснення та проведення в життя блага Церкви як общинної. Отже, діяльність адміністративної влади має або прикладни й, або творчий характер. Перший тип діяльності зближує її з судовою владою, другий - із законодавчою. Таким чином, вона багатозначна. Кодекс канонічного права чітко розрізняє адміністративні акти (декрети, розпорядження, рескрипти, привілеї та диспенсації) від загальних адміністративних актів, що класифікуються в особливому титулі (канони 29-34). До останніх належать загальні декрети законодавчого характеру, які є законодавчими декретами у власному розумінні і тому підпадають під дію кодексних норм щодо законів (кан. 29); виконавчі загальні декрети, точно визначають спосіб застосування законів (кан. 31) і володіють зобов'язуючою силою щодо всіх тих, хто покликаний дотримуватися цих законів (кан. 32), і нарешті інструкції, які зобов'язують відповідальні за виконання законів органи роз'яснювати вимоги законів і способи їх здійснення (кан. 34).

Окремі адміністративні акти виходять від компетентної влади і призначені для окремого віруючого або групи віруючих, та є завжди для конкретного випадку. Вони повинні відповідати закону і підлягають дії цілого ряду загальних норм (канони 35-47). В залежності від того, чи було їх втручання влади вільними або обумовленим, ці окремі адміністративні акти поділяються на дві категорії: декрети і розпорядження, з одного боку (канони 45-58), і рескрипти, з іншого (канони 54-93).

 

 

 

 

1. Адміністративний акт. Виконання адміністративних актів.

 

Адміністративні акти можуть видавати ті, хто має виконавчу владу управління, в межах їхньої компетенції, а також ті, кому ця влада належить виразно або включно на підставі самого права, чи внаслідок законної делегації.

Адміністративними актами зокрема  є:

- декрети, за допомогою яких дається для спеціяльного випадку рішення або здійснюється канонічне призначення;

- окремі накази, які безпосередньо  і згідно з законом зобов'язують  особу або визначених осіб  щось робити або занехати, особливо  для збереження пошани закону;

- рескрипти, на підставі яких надаються привілей, диспенза, дозвіл та інша ласка.

Адміністративний акт  має наслідок від моменту його повідомлення, або в рескриптах від  моменту відправлення листаь якщо ж  застосування адміністративного акту доручається виконавцю, то він має наслідок від моменту виконування.

Адміністративний акт слід розуміти згідно з прямим значенням слів і  загальноприйнятим способом мовлення і не повинен він поширюватись на інші випадки, крім виразно згаданих.

У випадку сумніву адміністративний акт, який стосується спорів, загрожування покаранням або накладання кар, обмежує права особи, порушує чиїсь набуті права або суперечить законові на користь приватних осіб, підлягає стислому тлумаченню; в іншому разі – широкому. У привілеях завжди слід застосовувати таке тлумачення, щоб той, якому був наданий привілей, справді осягнув якусь ласку. Не лише диспенза, але сама влада диспензування, надана для певного випадку, підлягає стислому тлумаченню.

За допомогою протилежного закону не відкликається жодний адміністративний акт, хіба що інакше застережено в самому законі, або закон був виданий вищою владою від того, хто видав адміністративний акт.

Адміністративний акт не втрачає  сили з хвилиною припинення права  того, хто його видав, хіба що щось інше виразно застережено. Скасування адміністративного акту через інший адміністративний акт компетентної влади осягає свій наслідок тільки від моменту повідомлення особи, для якої був виданий. Диспенза, яка має безперервне застосування, втрачає силу теж внаслідок певного і цілковитого зникнення спонукуючої причини.

Декрет або окремий наказ  також втрачає свою силу, коли перестає існувати закон, для виконання якого  він був виданийь окремий наказ  перестає діяти також з припиненням  права того, хто наказує, хіба що він наданий законним документом.

 Адміністративний  акт, призначений для зовнішнього  вжитку, повинен бути виданий  письмовоь це стосується також  виконання цього акту, якщо передбачається  виконавець.

Адміністративний акт, навіть тоді, коли йдеться про рескрипт, виданий з власної ініціятиви, є позбавлений наслідку, якщо порушує набуті іншими права або суперечить закону чи законному звичаю, хіба що компетентна влада виразно додала скасовуючу клявзулу. Умови в адміністративних актах тільки тоді вважаються додані до правосильності, щоразу як вони виражені частками: якщо, хіба що, аби тільки, або в рідній мові виражені за допомогою іншої такого ж значення. Виконавець адміністративного акту неправосильно виконує своє завдання, поки не одержить письмового доручення і не перевірить його автентичність та інтегральність, хіба що влада, яка видала цей акт, раніше повідомила його про доручення.

Виконавець адміністративного  акту, якому доручено саме виконання  цього акту, не може відмовитись  від його виконання, хіба що є очевидним, що цей же акт є недійсним або що з іншої поважної причини не можна його підтримувати, або не виконані були умови, додані до адміністративного актуь якщо ж виконання адміністративного акту здається недоцільним з уваги на обставини особи або місця, тоді виконавець повинен перервати виконання і негайно повідомити владу, яка видала акт. Якщо в рескрипті виконавцю доручається надання ласки, то до нього належить відповідно до його розумного рішення і совісті надати ласку або відмовити в ній.

Виконавець адміністративного акту повинен діяти згідно із змістом дорученняь якщо не виконав умов, доданих до доручення для правосильності акту, або не дотримав істотної форми ведення справи, виконання є недійсне.

Виконавець адміністративного  акту може, відповідно до свого розсудливого рішення, призначити свого заступника, хіба що заступництво було заборонене або він був обраний з уваги на особисті якості або особа заступника була визначенаь в таких випадках, однак, виконавець може комусь іншому доручити підготовчі акти.

Адміністративний акт може бути виконаний також наступником виконавця на уряді, хіба що виконання було доручено з уваги на особисті якості. Якщо у виконуванні адміністративного акту виконавець допустив якусь помилку, може заново виконати цей акт.

 

2. Окремий декрет і припис. Рескрипт, привілей і диспензи.

 

Окремий декрет є класичним інструментом церковного управління, що регулює  конкретні випадки. Справді, навіть коли закон наказує видання декрету (кан. 57), він завжди виходить з вільної  ініціативи компетентної влади, хоча б тільки щодо принципу законності. На відміну від рескрипту, декрет по самій своїй природі не передбачає ніякого запиту, дається фізичній або юридичній особі і містить в собі рішення або вказівку необхідних заходів, що виходить від компетентної влади (кан. 48). Як такий, окремий декрет абсолютно абстрагований від бажання зацікавлених осіб. 
Особливий тип декрету - окреме розпорядження. Воно являє собою і містить рішення декрету імперативного характеру. За допомогою такого декрету компетентна влада безпосереднім і законним чином наказує одному або кільком певним особам що-небудь зробити або не робити (кан. 49). Ця специфічна мета ясно показує, що окреме розпорядження не тільки не вимагає ніякого прохання або запиту, але по своїй природі звернено до пасивних суб'єктів всупереч їхній волі (у invitos).

Від імперського римського права  церковна влада успадкувала практику видання рескриптом або письмових  відповідей на запити або прохання, в яких віруючі (а також нехрещені, яким це не було офіційно заборонено, кан. 60) домагалися визначеної милості, привілеї або диспенсації. Таким чином, рескрипт за своєю природою є адміністративний акт, що залежить від прохання будь-кого (у volentes та ін potentes) і, такий, що має характер письмової відповіді. Ця відповідь може бути дана прохачеві безпосередньо (жалувана форма) або через виконавців (коміссорна, або передоручена форма). Саме за допомогою рескрипту звичайно надаються привілеї або диспенсації (кан. 59 § 2). У першому випадку компетентна влада повинна дотримуватися норм, що містяться в канонах 76-84, у другому випадку діють канони 85-93. Приписи, встановлені в канонах щодо рескриптів, стосуються також надавання ласк усно, хіба що явно стверджується щось інше. Отриману усно ласку будь-хто повинен довести, щоразу як від нього це вимагається згідно з законом. Рескрипт можна просити для іншого, навіть незалежно від його згоди, і він є правосильний до його прийняття, хіба що щось інше виявляється з доданих клявзул. Приховання правди в просьбах не заважає, щоб рескрипт мав силу, якщо виражено те, що треба виразити для правосильності згідно із стилем курії Ієрарха, який надає рескрипт. Не заважає і викладення неправди, якщо принаймні одна з поданих спонукуючих причин є правдива. Ласки після відмови з боку вищої влади не може правосильно надати нижча влада, хіба що вища виразно погодилась. Ласки, в якій відмовила якась влада, не може правосильно надати інша влада, однаково компетентна, або вища влада, коли в просьбі зовсім не згадано про відмову.

Привілей за своєю природою є типовим виключення із загальної норми, яка може бути зроблено на користь певних фізичних або юридичних осіб тільки церковним законодавцем або тим, кому законодавець надасть такі повноваження (кан. 76). На відміну від диспенсації, що просто звільняє від даного в канонічному законі зобов'язання, привілей являє собою особливе позитивне право, яке законодавець надає особам, речам або місцевостям. Як такий, привілей є нормою, що модифікує загальне право (протизаконний - всупереч закону) або виходить за межі того, що зазвичай передбачається канонічної нормою (praeter legem - поряд з законом). За своєю природою привілей постійний (кан. 78 § 1), у всякому разі, зазвичай його дія не скасовується відмовою (кан. 80 § 1), не послаблюється внаслідок зменшення прав заявляючої сторони (кан. 81) або внаслідок невжиття (кан. 82 ).

Привілей, тобто ласка, дана на користь  певних осіб, фізичних чи юридичних, за допомогою спеціяльного акту, може бути наданий законодавцем і тим, якому законодавець дав таку владу. Столітнє або незапам'ятне володіння привілеєм уводить припущення про його надання. Привілей припускається як щось постійне. Привілей втрачає своє існування: - якщо є особистим, через смерть особи, якій був наданий; - якщо є предметним або місцевим, через повне знищення речі або місця; - коли закінчився його термін або вичерпалась кількість випадків, для яких був наданий; - якщо з бігом часу обставини речей, на думку компетентної влади, так змінюються, що він став щкідливим або користування ним – недозволеним. Місцевий привілей оживає, якщо місце відновлюється протягом п'ятдесяти років. Одний привілей не перестає існувати через зречення, хіба що воно було прийняте компетентною владою. Кожна фізична особа може зректися привілею, наданого виключно на її користь. Привілею, наданого якійсь юридичній особі або з уваги на значення місця чи речі, не може правосильно зректися фізична особаь ні самій юридичній особі не можна зректися наданого їй привілею, якщо зречення завдає шкоди Церкві чи іншим.  Привілей, який не є тягарем для інших, не припиняється через його невживання або протилежне вживанняь зате привілей, обтяжливий для інших, втрачає силу, якщо настала законна давність або мовчазне зречення. Хто зловживає владою, наданою йому на підставі привілею, повинен бути попереджений Ієрархомь а того, хто сильно ним зловживає після даремного нагадування, Ієрарх повинен позбавити привілею, який він сам надавь якщо ж привілей був наданий владою, вищою від Ієрарха, Ієрарх зобов'язаний її про це повідомити.

Диспенза (диспенсація) - це адміністративний акт, яким компетентна влада в окремих випадках звільняє від обов'язкового проходження якогось чисто церковному закону (кан. 85). Таким чином, на відміну від привілеї, диспенсація виконує чисто негативну функцію, звільняючи в конкретному випадку від проходження закону, проте не замінюючи його іншою нормою. За своїм характером диспенсації не є постійними і підрозділяються на виражену, мовчазну, часткову (яка тільки частково звільняє від зобов'язання закону), необхідну (коли її вимагає моральна необхідність чи канонічна справедливість) і вільну (якщо вона надається як милість вищого). Об'єктом диспенсації не можуть бути ні божественні закони, ні закони природного права. Для диспенсації ж чисто церковних законів потрібно вагома причина, розмірна важливості закону або серйозності конкретного випадку, про який йде мова (кан. 70). Внаслідок цього дія диспенсації припиняється разом з повним і безсумнівним зникненням причини (кан. 72).

Що стосується Кодексу Пія-Бенедикта, найбільш важливе нововведення в цьому питанні представлено в каноні 87, де в § 1 стверджується: «Діоцезальний єпископ має право надавати віруючим - якщо це, на його думку, сприятиме їх духовному благу - диспенсації від дисциплінарних законів, як загальних, так і приватних ... Однак не в тих питаннях, в яких диспенсації є особливою прерогативою Апостольського престолу або іншої влади ». Таке правило є прямий наслідок того факту, що соборне вчення про роль дієцезального єпископа і його пастирське служіння, зобов'язує церковного законодавця на рівні виконання Sacra potestas перейти від системи пожалування до системи обумовленої суми повноважень (Система делла Riserva). Згідно останньої, дієцезальному єпископу у ввіреній йому дієцезії належить вся ординарна, власна і безпосередня влада, яка потрібна для виконання його пастирських обов'язків, за винятком тих питань, які зберігаються правом або Декретом Верховного Первосвященика за верховною владою Церкви або іншої церковної владою »(381 кан. § 1).

Диспенза, тобто ослаблення дії  суто церковного закону в окремому випадку, може бути надана тільки із виправданої  і раціональної причини, враховуючи обставини випадку і важливості закону, від якого диспензуєтьсяь у противному разі диспенза є недозволена і, якщо не надана самим законодавцем або вищою владою, є також неправосильна. Духовне добро вірних є виправданою і раціональною причиною. При сумніві щодо достатності причини диспенза надається дозволено і правосильно.Не підлягають диспензі закони, оскільки вони визначають те, що є істотно конститутивне для інституцій або юридичних актів, процесуальні ані і карні закони. Єпархіяльний Єпископ може у спеціяльному випадку диспензувати як від законів загального права, так і законів партикулярного права власної Церкви свого права вірних, щодо яких виконує свою владу, згідно з правом, щоразу як вважає це корисним для їхнього духовного добра, хіба що застерегла це собі влада, яка видала закони. Якщо трудно звернутися до влади, якій застережена диспенза, й одночасно зволікання загрожує небезпекою поважної шкоди, кожний Ієрарх у спеціяльному випадку може диспензувати вірних, щодо яких виконує свою владу згідно з приписом права, якщо тільки йдеться про диспензу, яку ця влада в цих обставинах надає, із збереженням кан. 396. Хто має владу диспензування, може її виконувати, знаходячись навіть поза територією, щодо своїх підлеглих, хоч би відсутніх на території, а також, якщо не постановлено виразно нічого іншого, щодо мандрівників, які перебувають в даний момент на території, а також щодо себе самого.