Зовнішня політика України. Її сучасні пріоритети

Геостратегічна  важливість членства України в НАТО визначається також російським чинником. Росія потребує співробітництва з Євросоюзом, оскільки намагається відігравати роль самостійної геополітичної сили в Європі. У цьому співробітництві вона дотримується старої геополітичної концепції - домінування в близькому зарубіжжі. Така політика Росії є певним викликом для безпеки і стабільності нової політичної Європи. Захід зацікавлений співробітничати з Росією не тільки задля економічного зиску, а й для того, щоб нейтралізувати її геополітичні амбіції. За такого розкладу без України Росія позбавляється необхідного геостратегічного маневру, отже, опиняється в ситуації геостратегічної незавершеності, що унеможливлює її відтворення як геополітичної потуги в Європі. Тому скільки б ми не говорили про важливість економічних зв’язків з Росією, вона дивитиметься на Україну в контексті відносин з НАТО з точки зору своїх геостратегічних інтересів. Отже, Україна набуває винятково важливого значення для НАТО як з погляду оборони його нових членів, так і з точки зору збереження євроатлантичного партнерства.

Рішення Ради національної безпеки і оборони  України розпочати процес, кінцевою метою якого є приєднання до НАТО, має для нашої держави доленосне  значення, оскільки визначає не тільки перспективи нашої зовнішньої безпеки, а й надає гарантії для внутрішніх демократичних та економічних перетворень. Членство в НАТО вирішує багато важливих для майбутнього України як незалежної суверенної європейської держави питань.

1. Надає  міцні гарантії її національної  безпеки, територіальної цілісності  та державного суверенітету. Членство в НАТО дозволяє уникнути тих глобальних та регіональних загроз, з якими Україна самотужки впоратися неспроможна.

2. Зміцнює  національну обороноздатність країни, змушуючи її приводити свої  збройні сили у відповідність  до сучасних стандартів.

3. Сприятиме  залученню високих технологій  в оборонну промисловість та  повнішій реалізації науково-технічного  потенціалу нашої країни.

4. Посилює  внутрішньополітичну та соціальну  стабільність країни, оскільки країни  НАТО є світовими лідерами  у забезпеченні соціально-економічних та соціально-політичних стандартів.

5. Створює сприятливі  політичні передумови для залучення  потужних західних інвестицій  в економіку країн-членів Альянсу.

6. Сприятиме консолідації  суспільства, зміцненню демократії, утвердженню верховенства права та захисту прав людини.

7. Дозволяє Україні  вийти зі сфери геополітичного  домінування Росії і досягти  зі своєю північно-східною сусідкою  рівноправних відносин.

8. Створює також  вагомі передумови інтеграції  в європейську спільноту, його  політичні та економічні структури, зокрема в ЄС.

9. Сприятиме підвищенню  міжнародного авторитету України,  активнішій участі в загальноєвропейських  процесах, посиленню ролі в зміцненні  стабільності та безпеки в  Східноєвропейському та Чорноморському  регіонах.

Отже, приєднання до Альянсу - це проблема історичного  вибору між європейською і євразійською циві-лізацією, між демократією і  авторитаризмом. І цей історичний вибір має зробити кожна країна, розташована на Європейському континенті. Але вступ до НАТО для України потребує значних і тривалих зусиль. Для того, щоб досягти поставлених цілей, потрібно розробити чітку і обґрунтовану стратегію євроатлантичної інтеграції України, яка б враховувала національні інтереси, зовнішньополітичні умови та внутрішні особливості розвитку нашої країни.

Україна заклала  ґрунтовну базу для співробітництва  з цією організацією. Але сьогодні час вимагає інших підходів. Він  потребує концепції відносин, яка  б вказувала чіткий шлях переходу від поглибленого співробітництва  до набуття членства в Альянсі. До першочергових завдань інтеграції України в НАТО необхідно також віднести проведення “Оборонного огляду” та реалізацію цілей, зазначених в Плані дій “Україна – НАТО”. Наступний важливий крок — це прийняття політичної Декларації про початок інтенсивного діалогу щодо членства в НАТО та приєднання до Membership Action Plan, що необхідно для початку конкретної підготовки до вступу до НАТО.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4. Пріоритети українсько–  американських взаємин

Від самого початку новітньої історії  незалежності Української держави розвиток взаємин із Сполученими Штатами Америки міцно утримує місце одного з зовнішньополітичних пріоритетів. У базовому документі — “Основних напрямах зовнішньої політики України”, — ухваленому Верховною Радою 2 липня 1993 р., зазначено: “Особливе значення для України мають відносини із Сполученими Штатами Америки як країною, політика якої суттєвим чином впливає на розвиток міжнародних подій”. Як свідчить аналіз, українська дипломатія на американському напрямі послідовно діяла у повній відповідності до цієї настанови.

Так, під час державного візиту до США  у листопаді 1994 р. Президента України Л. Кучми лідерами двох держав було підписано Хартію українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва, чим відкрито шлях до повномасштабного міждержавного співробітництва в політичній, економічній, науково-технічній, гуманітарній та інших галузях. Відтак цю подію можна вважати початком якісно нового етапу українсько-американських відносин: вже у вересні 1996 р., під час робочого візиту до США Секретаря Ради національної безпеки і оборони України, сторони констатували вихід українсько-американських взаємин на рівень стратегічного партнерства. Цю констатацію було підкріплено оголошенням про створення Українсько-американської міждержавної комісії на чолі з Президентом України Л. Кучмою та віце-президентом США А. Ґором (“комісія Кучма-Гор”).

На  початку червня 2000 р. відбувся офіційний  візит в Україну президента США  У. Клінтона, який став демонстрацією  зміцнення відносин стратегічного  партнерства між Україною та США: президентами було ухвалено Спільну  заяву, зміст якої зобов’язував сторони  до поглиблення цих відносин. Протягом зазначеного періоду була напрацьована солідна юридично-правова база українсько-американських відносин: вона складається з більш ніж сотні документів різного рівня (міждержавного, міжурядового, міжвідомчого) та змісту (галузі економічна, торговельна, енергетична, екології, культури, науки та технологій, транспортна, безпеки, військова тощо).

На  жаль, у 2002 р. була втрачена динаміка українсько-американських  взаємин, які взагалі зазнали  неабияких випробувань, спричинених  так званою “кольчужною справою”. Обидві сторони досить швидко зрозуміли необхідність якнайшвидшого розблокування цієї ситуації, і вже наприкінці того ж року почався інтенсивний пошук шляхів виходу з неї. Відтак одним з пріоритетів української зовнішньої політики поточного року було визначено виправлення існуючих негативних тенденцій в українсько-американських відносинах і виведення їх на рівень усталеного стратегічного партнерства. У Зверненні до Верховної Ради України у зв’язку з Посланням Президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2002 році” Главою держави наголошується на особливому значенні “відновлення конструктивного діалогу зі Сполученими Штатами Америки, спрямованого на утвердження принципів стратегічного партнерства, розвиток відносин на засадах взаємоповаги, невтручання у внутрішні політичні процеси, усунення бар’єрів на шляху двосторонньої торгівлі та інвестицій”.

Поставлене  завдання вимагає усвідомлення наявних  активів, що можуть бути покладені у  підвалини такого партнерства та визначення напрямів їхнього ефективного використання.

Важливо пам’ятати, що “стратегічне партнерство” між державами може виникнути  на підґрунті несуперечності їхніх  базових стратегічних інтересів, а  послідовна реалізація партнерами намічених напрямів діяльності у життєво важливих для них вимірах національної безпеки є взаємовигідною та спрямовується на досягнення основних цілей, які вони ставлять перед собою на конкретний, визначений термін. У цьому зв’язку слід зауважити, що не тільки Україна, але й увесь пострадянський простір не належить до пріоритетів поточної стратегії США. Це пояснюється двома причинами.

По-перше, характерною особливістю стилю  адміністрації президента Дж. Буша є те, що усі її наявні ресурси  зосереджуються на вирішенні не більше як однієї-двох проблем, що визнані найактуальнішими. До таких сьогодні віднесені міжнародний тероризм і країни-ізгої, першою серед яких був визначений Ірак.

По-друге, вважається, що успішна реалізація завдання ядерного роззброєння трьох ядерних спадкоємців колишнього СРСР - України, Казахстану і Білорусі - та зміцнення за допомогою США системи забезпечення безпеки і фізичного захисту ракетно-ядерного арсеналу РФ дозволили викреслити цей простір з переліку джерел найбільших небезпек і загроз стабільності.

Проте викладене не означає втрату з  боку США зацікавленості у пострадянському  мегарегіоні взагалі. Передусім  американські інтереси щільно прив’язані до зазначеного вище основного завдання адміністрації - боротьби з тероризмом. Тому не дивно, що особливої уваги Білого дому на пострадянському просторі стрімко набули регіони Центральної Азії й Кавказу. Невипадково єдиною пострадянською країною, стратегічне партнерство якої із США зафіксоване документально, є Узбекистан. (У березні 2002 р. США та Узбекистан домовилися про стратегічне партнерство: Сполучені Штати зобов’язалися надати Ташкенту загальні гарантії безпеки. Зокрема передбачаються консультації з узбецькою стороною “за невідкладною потребою” стосовно зовнішніх загроз узбецькій безпеці. Сторони зобов’язуються інтенсифікувати військове співробітництво, включаючи “переоснащення збройних сил Узбекистану”. Примітно, що при цьому до Ташкента висунуті вимоги щодо “інтенсифікації демократичних трансформацій” та забезпечення свободи преси.)

Невдала політика Російської Федерації під  час загострення ситуації навколо  Іраку та бойових дій у цій  країні спричинила втрату довіри до Москви з боку Вашингтона, що матиме далекосяжні  наслідки для американсько-російських відносин і політики США щодо пострадянського простору взагалі. Зокрема йдеться про таке.

На  відміну від російського напряму  американської зовнішньої політики, якому притаманна виразна автономія  завдань, український вектор міцно  прив’язаний до європейського контексту. Передусім це стосується проблем європейської безпеки та стабільності, для яких ця велика, за європейськими вимірами, країна має бути не загрозою, а чинником зміцнення. За американським геополітичним проектом, Європа має бути єдиним, стабільним континентом.

Відтак  зрозуміло, що в цьому проекті немає місця потенційним джерелам небезпек - штучним лініям поділу, державному егоїзму та ворожнечі, неузгодженості оборонних завдань тощо. Тому зацікавленість США в повномасштабній участі України в провідних європейських та євроатлантичних інституціях - передусім ЄС і НАТО — є природною, а їх готовність сприяти руху Києва в європейському напрямі не викликає сумнівів у щирості.

З огляду на зазначену стратегію, США зацікавлені  у наступному:

•утвердження  в Україні демократії та ринкової економіки західного зразка;

•готовності Києва посісти відповідне місце  в системі забезпечення регіональної безпеки;

•спроможності України до надійного партнерства  у глобальній справі боротьби з тероризмом, очолюваній Сполученими Штатами.

Шанси України увійти до кола стратегічних партнерів США значно зростуть, якщо вона зможе посісти чільне місце у перспективних проектах транспортування каспійських вуглеводнів до Європи.

По-третє, загалом сприятливий для України  новий політичний клімат, що створюється  у зв’язку із покращенням українсько-американських взаємин, дає можливість вирішити деякі проблеми українсько-російських відносин на користь України.

Зрозуміло, що пріоритетні завдання розвитку українсько-американської  взаємодії не обмежуються викладеними  вище, їх значно більше. Але головне полягає в тому, що вони добре узгоджуються зі стратегією США щодо України, метою якої, як зазначив вже згаданий новий посол США в Україні Дж. Гербст, є “забезпечення інтеграції України до Євроатлантичної співдружності”.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

5. Україна —  Російська Федерація: 

проблеми взаємодії  в сучасних умовах

Українсько-російські  відносини мають усі підстави стати чи не головною інтригою для  європейської політики початку століття. Чи спроможна Україна виконати стратегічне завдання повномасштабної інтеграції до Європи, не тільки не загострюючи при цьому відносини з РФ, а навпаки, зближуючись з останньою? Відсутність конфлікту між двома країнами для європейців не просто бажана: за інших умов євроукраїнський проект не матиме шансів на реалізацію.

Водночас  надмірне зближення між Москвою  та Києвом також не відповідає ні національним інтересам України, ні стратегічним розрахункам Заходу. Отже, українська зовнішня політика на цьому векторі  вимушена балансувати на тонкій межі можливостей, що вимагатиме від неї ювелірної вивіреності та справжнього мистецтва компромісу.

Підґрунтям  сучасних українсько-російських міждержавних взаємин є Договір про дружбу, співробітництво і партнерство  між Україною і Російською Федерацією від 1997 року. До інших визначальних міждержавних документів можна віднести Угоду про економічне і культурне співробітництво на період до 2007 року, Угоду про суходільну ділянку українсько-російського міждержавного кордону, а також три угоди про умови перебування і функціонування в Україні Чорноморського флоту РФ.