Європейська інтеграція

     Активізація європейських інтеграційних  процесів у 1985-1992 роках

     В середині 80-х років відбулася  інтенсифікація євроінтеграційних процесів. Після прийняття ЄЄА розпочався якісно новий етап європейського будівництва, пов'язаний з реалізацією програми створення єдиного ринку до 1 січня 1993 року. Єдиний акт надав імпульс інституціональному реформуванню Співтовариства, зокрема, в напрямку надання комунітарним інститутам нових повноважень і генералізації принципу мажоритарного голосування, а також поширив інтеграційні процеси на нові сфери: охорону довкілля, регіональну, соціальну й науково-технологічну політику. Співтовариству вдалося врегулювати агро-бюджетну проблему, подвоїти структурні фонди і започаткувати широкомасштабну програму соціального й економічного згуртування, націленої на ліквідацію регіональних диспропорцій. До запланованої дати країни-члени досягай ліквідації фізичних, а також мінімізації технічних і податкових бар'єрів на шляху вільного переміщення товарів, людей, послуг, капіталу. Консолідація єдиного ринку сприяла посиленню ролі Співтовариства у світовій економіці й політиці і була рушійною силою Маастрихтського договору, спрямованого на побудову валютно-економічного й політичного союзу.

     Разом із тим, не виправдалися сподівання, пов'язані з юридичним закріпленням у Єдиному європейському акті принципів і механізму ЄПС. Югославська і Кувейтська кризи висвітлили неефективність і обмеженість системи зовнішньополітичного узгодження, нездатність Співтовариства протистояти міжнародним кризам і конфліктам. На порядок денний Співтовариства виходило завдання переходу на рівень політичної інтеграції.

     Європейський  Союз у 90-ті роки: новий  етап розвитку

     Ратифікація Маастрихтського договору вивела Європейське співтовариство на рівень політичної інтеграції. Країни-члени стали на шлях об'єднання зусиль у реалізації спільної зовнішньої політики й політики безпеки; європейського громадянства; гармонізації юридичних і політичних порядків країн-членів у просторі без кордонів. Маастрихтський договір сприяв якісному прогресові євроінтеграції, спрямовуючи динаміку Співтовариства по шляху розбудови Економічного й валютного союзу, введення єдиної валютної одиниці, а також посилення соціально-економічного згуртування. Функціонування Співтовариства стало водночас більш ефективним і більш демократичним у соціально-економічній сфері, однак, у політичному секторі домінують міжурядові структури. Амстердамський договір наблизив Євросоюз до громадян, посилив відкритість і демократичність його інституціональної системи, надав його політиці культурний і соціальний виміри.

     Стратегія розвитку ЄС у 90-ті роки виходила з таких  факторів:

• зміна геополітичного ландшафту в Центральній і Східній Європі, яка відбулася на межі 80-х - 90-х років, не лише вимагає подальшого зміцнення ролі ЄС, але й відкриває нові перспективи в розвитку європейської інтеграції й реформування його інституціональної системи;
• необхідність подальшої консолідації європейських держав диктується глобалізацією світової економіки; формуванням постіндустріальної економіки, базованої на знаннях; загостренням кардинальних проблем, які стоять перед людством; задачами зміцнення світового правопорядку, врегулювання військових конфліктів у гарячих точках тощо.

     У 90-ті роки Євросоюз започаткував і реалізує масштабні проекти, спрямовані на подальше поглиблення і розширення європейської інтеграції: будівництво Економічного і валютного союзу, введення єдиної європейської валюти; створення Європейського простору свободи, безпеки, законності; формування єдиного "Європейського науково-дослідницького простору"; інституціональну реформу і будівництво політичного союзу; розвиток "європейської оборонної ідентичності"; майбутнє розширення на Схід, яке має створити нові умови для прискореного економічного зростання й створення нових робочих місць. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Проблеми  та перспективи ЄС на сучасному етапі

     Розширення  Європейського Союзу, яке відбулося  в 2007 році, призвело до історичних змін політичних, географічних та економічних умов для Євросоюзу. Рух ЄС на схід має загалом позитивне стратегічне значення для майбутнього Європи, об'єктивно відкриваючи нові, ширші можливості співробітництва між країнами, що інтегруються і Євросоюзом. Однак їх реалізація ще не гарантована. Більше того, в короткостроковій перспективі виникнуть і негативні наслідки, які можуть ускладнити формування єдиного європейського економічного та політичного простору. На думку експертів УЦЕПД, головна відмінність між ними в тому, що попередні “хвилі” розширення відбувалися на нижчих рівнях інтеграції ЄС, тому країни, що приєднувалися до Союзу, могли брати участь у формуванні його стратегії та інституційної структури. Причому отримання членських квитків було доволі компромісним, при зустрічних поступках з боку ЄС, тобто за сценарієм, який навряд чи можна повторити на нинішньому етапі розширення. Принципово важливим моментом є те, що новий етап розширення відбувається на стадії завершення формування економічного та валютного союзу, значного прогресу на шляху формування політичного союзу, поглиблення співпраці у сфері безпеки. Це особливо ускладнює питання такого розширення - як у політичному, економічному, так і в правовому та процедурному аспектах. Приєднання нових членів обумовлює істотні зміни в структурі та механізмі діяльності ЄС, що, безперечно, позначиться на самому євроклубі, країнах-кандидатах, сусідніх державах. Слід зазначити, що кожна хвиля розширення мала свою соціальну ціну - збільшувалася територія, чисельність населення та сукупний економічний потенціал Союзу, але водночас - зменшувалися економічні показники в розрахунку на душу населення. Розширюючи свій соціально-економічний та політичний простір, ЄС жертвує поточними інтересами забезпечення максимально високого життєвого рівня членів Співтовариства задля досягнення стратегічних цілей. Рішення про п'яте розширення ЄС, на відміну від тих, що приймалися на попередніх етапах, мало, швидше, політичне, ніж економічне підгрунтя, і на сьогодні залишається серйозним викликом майбутньому ЄС. Вступ 12 нових країн (без Туреччини) збільшить територію ЄС на 34%, чисельність населення - на 28%, водночас сукупний ВВП об'єднання збільшиться при цьому лише на 4,8%. Істотне зниження середнього по ЄС рівня ВВП на душу населення може спричинити невдоволення населення нинішніх членів ЄС: зниження життєвого рівня заради непевних компенсацій у майбутньому - досить спірна формула для прагматичних європейців. За останніми даними “Євробарометру”, позиції населення країн ЄС щодо розширення Союзу неоднозначні і далекі від одностайної підтримки цього процесу. 43% населення країн ЄС згодні з тим, що Союз має бути розширено за рахунок нових країн-членів; водночас, 35% опитаних не підтримують процесу розширення. Цікаво, що значна більшість прихильників розширення ЄС проживає переважно у країнах з відносно нижчим рівнем економічного розвитку (Греція, Ірландія, Іспанія, Португалія). Натомість у країнах-лідерах ЄС (Велика Британія, Німеччина, Франція), які помітно впливають на визначення стратегії ЄС, частка прихильників розширення трохи перевищує третину. Досить стримано ставляться громадяни ЄС щодо можливості набуття членських квитків у Євросоюз. Лише п'ята частина респондентів (21%) вважають, що ЄС має бути відкритим для всіх бажаючих, а майже половина (44%) допускають таку можливість лише для окремих держав. Враховуючи високий рівень розвитку демократії у країнах ЄС та ту обставину, що переважна більшість (71%) громадян країн ЄС висловилася за відкладення розширення в разі виявлення його негативних наслідків, можна зазначити, що процес розширення Союзу може мати непередбачуваний перебіг, з точки зору підтримки його громадськістю країн - членів ЄС. Проте, навіть враховуючи можливі ускладнення в процесі розширення ЄС, політичне рішення про розширення Європейського Союзу вже прийнято, і питання на сьогодні полягає лише у визначенні країн, які приєднаються в рамках “першої хвилі” розширення, та тих необхідних механізмів внутрішніх перетворень ЄС, що створять умови для функціонування розширеного Союзу.

     Висновки

     Місце, яке займає ЄС сьогодні у сфері  міжнародних відносинах, його роль у світовій політиці, значні соціально-економічні досягнення свідчать про ефективність обраної західними європейцями політичної філософії, а також стратегії, механізмів і методів інтеграції. Вивчення досвіду ЄС, як позитивного, так і негативного дозволяє зробити декілька висновків.

     Рух до об'єднаної Європи міг бути лише поетапним - від простих, секторальних форм регіональної інтеграції до більш складних і широкомасштабних: від Митного союзу і спільного ринку товарів - до єдиного внутрішнього ринку з вільним рухом товарів, послуг, капіталу, осіб, потім - до ЕВС і запровадження єдиної європейської валюти і лише на завершальному етапі - до політичного союзу. Поетапно відбувалося розширення сфери Співтовариства: від формування ССП, спільної торговельної, конкурентної й транспортної політики до спільної науково-дослідницької, соціальної, регіональної, валютної політики. На різних етапах розвитку інтеграції успіх залежав від ретельності розробки програми конкретних практичних дій, яка включала чіткий календар розвитку інтеграційних процесів.

     Обрана  форма інтеграції - компроміс, який, не вимагаючи створення федеративної структури, забезпечує більші масштаби співробітництва, ніж ті, які можливі на конфедеративних засадах. Згідно зі стратегією Моне-Шумана, держави не повинні одномоментно відмовитися цілковито від суверенітету, але лише відкинути догму його неподільності, відмовитися від частки свого суверенітету на користь наднаціонального співтовариства у визначених сферах. Водночас, держави-члени здійснюють контроль за використанням переданих ними повноважень і приймають рішення про подальший розвиток інтеграції.

     Намагання зберегти у процесі євроінтеграції ідентичність окремих країн, регіонів, культур знайшло вияв у піднятті принципу субсидіарності на рівень конституційного принципу. Принцип субсидіарності полягає в тому, що поза сферою безпосередньої компетенції Співтовариство й Союз можуть діяти лише у випадку, коли проблема, яка виникла, може бути ефективно вирішена саме на комунітарному рівні, а не його окремими учасниками або регіональними органами влади.

     Економічна  інтеграція - рушійна сила процесу  об'єднання Європи. Вона не є самоціллю, однак, у найбільшій мірі відповідає повсякчасним потребам країн-учасниць і їхнього населення, сприяє зростанню добробуту і меншою мірою торкається таких чутливих сфер державного суверенітету, як національна безпека, оборона, зовнішня політика й ін. Однак, прогрес економічної інтеграції не генерує автоматично поглиблення політичного співробітництва. Водночас, спроби передчасно форсувати політичну й військову інтеграцію успіху не мали.

     Важливим  уроком євроінтеграції є необхідність повсякчасного узгодження інтересів держав, які беруть участь у цьому процесі. У ході подолання чисельних криз у діяльності Співтовариства, які супроводжувались ультимативними вимогами учасників інтеграційного процесу, вироблена культура діалогу і компромісу, яка включає повагу й врахування інтересів усіх без виключення країн-партнерів.

     У ході будівництва об'єднаної Європи сформовано унікальну інституціональну систему, яка не має аналогів в історії. ЇЇ призначення - врахування й узгодження у процесі розробки й прийняття рішень інтересів не лише окремих держав ЄС, а й регіонів, а також різних соціальних груп. Особливість, яка відрізняє інституціональну систему ЄС від усіх інших об'єднань інтеграційного типу, створених у різних регіонах сучасного світу, полягає у тому, що вона має частково наднаціональний, частково міждержавний характер.

     Євроінтеграція  на всіх етапах розвитку характеризувалась  високим рівнем правового регулювання. Європейське право є водночас продуктом й інструментом інтеграції, який забезпечує функціонування і подальший розвиток ЄС.

      Практика європейського будівництва  продемонструвала вагомість мобілізації суспільної підтримки на всіх етапах євроінтеграції, а також необхідність усвідомлення народами європейської ідентичності. Складність процесу прийняття рішень на рівні Співтовариства, певна бюрократизація інститутів ЄС перешкоджає сприйняттю громадянами змісту і значення його діяльності, стримує розвиток почуття солідарності й спільності інтересів, що, зокрема, виявляється в низькій активності електорату під час євровиборів. Для ЄС стає актуальним залучення громадян до розвитку євроінтеграції шляхом систематичного інформування і роз'яснення політики ЄС; посилення відкритості, демократичності діяльності Союзу; поліпшення його постійної повсякденної адміністративної й законодавчої практики. Громадяни очікують від ЄС рішучих дій у сферах міграції, боротьби зі злочинністю, ядерної безпеки й захисту навколишнього середовища. На черзі розв'язання найгостріших соціально-економічних проблем Західної Європи: низькі темпи економічного зростання, високий рівень хронічного безробіття, відставання у сфері застосування інформаційних технологій, старіння населення і, як наслідок, назрівання фінансової кризи західноєвропейської соціальної моделі "держави добробуту". Зберігається, а по деяких напрямках зростає відставання європейських країн у науково-технічній сфері від США і Японії.

     Розв'язання задач, які стоять перед ЄС на початку  XXI століття, ускладнює його майбутнє кардинальне розширення до кількох десятків країн, що детермінує радикальну конституційну реформу Євросоюзу. Реформи, необхідні для ефективного функціонування ЄС після його розширення, були узгоджені під час сесії Європейської ради в Ніцці (7-11 грудня 2000 р.). У Ніцці була також схвалена нова стратегія розширення ЄС, прийнята Радою ЄС 4 грудня 2000 року. Реалізація цієї стратегії у взаємозв'язку з інституціональною реформою мала підготувати Європейський Союз до прийняття нових членів після 2002 р. У наш час навколо ЄС починає формуватися нова архітектура єдиної Європи, яка зможе об'єднати усі держави континенту навколо спільних цілей стабільності, демократії та економічного добробуту. Прагнення України щодо повномасштабної інтеграції в європейські структури може розглядатися як практична підтримка єдиної й стабільної Європи. Таким чином, Європейський Союз знаходиться на порозі нового етапу свого розвитку, зміст якого визначатиме не лише напрям еволюції Європейського континенту, а й у значній мірі всього світу. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Список  використаної літератури

1. Бураковський І., Немиря Г., Павлюк О. Дорога в майбутнє – дорога в Європу. Європейська інтеграція України. – Київ, 2000. – 234 с.
2. Веселовський С. Г. Європейські політичні комунікації: Конспект лекцій. – Київ: Інститут міжнародних відносин, 1999. – 145 с.
3. Крушинський В. Ю. Європейський Союз: історія і сучасність: Конспект лекцій. – Київ: Інституту міжнародних відносин, 2000. – 142 с.
4. Манжола В. А., Білоусов М. М., Гайдуков Л. Ф. та ін. Міжнародні відносини та зовнішня політика (70-ті-90-ті роки). – Київ: “Либідь’’, 2001. – 257 с.
5. Манжола В. А., Копійка В. В. Європейський Союз у міжнародних відносинах: Конспект лекцій. – Київ: Інститут міжнародних відносин, 1998. – 312 с.