Трансформація НАТО після “холодної війни”: зміст, форми та перспективи

                                                             На тему:

Трансформація НАТО після “холодної  війни”: зміст, форми та перспективи

Вступ

В Європі розгортаються складні  дінамічні процеси завдяки яким відбувається формування нової архітектури  європейської безпеки, дискусії про  яку не припиняються вже більше десятиліття. Важливой її частиною, безперечно, є  Організація Північноатлантичного договору (НАТО), яка на протязі останніх 15 років активно трансформується  і приймає до своїх лав нові держави, таким чином претендуючи  на головну роль в забезпеченні безпеки  євроатлантичного простору.

АКТУАЛЬНІСТЬ теми роботи зумовлена необхідністю вивчення і узагальнення ряду важливих і складних подій міжнародного життя, що пов’язані з трансформацією стратегії НАТО після закінчення “холодної війни” та започаткування нової всеосяжної стратегії спрямованої на створення нової архітектури безпеки на пострадянському просторі та у світі в загалом.

За період, що минув після закінчення холодної війни Альянс започаткував ряд широких реформ, спрямованих  на адаптацію НАТО до нових викликів та загроз безпеці. Союзники ухвалили рішення щодо нових стратегічних функцій Альянсу, прийняли у свої лави нові країни, впровадили програми партнерства та діалогу з державами, що не є членами Альянсу. Механізми  НАТО застосовувалися на підтримку  колективних військових дій, а також  для надання технічної та консультативної  допомоги з питань, пов’язаних з  безпекою. Альянс, який колись був інструментом стримування, став механізмом проекції сили та проведення консультацій з  питань безпеки. Оновлення НАТО триває і зараз, і саме трансформація  Альянсу покликана зробити цю організацію кориснішою та ефективнішою.

Мета роботи

 

 Мета  роботи полягає в  тому, щоб на основі доступної  літератури проаналізувати та  з’ясувати: 

- причини трансформації НАТО  після закінчення “холодної війни”

- нову стратегію НАТО розроблену  в 1990-ті роки

- з’ясувати перспективи подальшого розвитку НАТО

- проаналізувати етапи політичної  та військової трансформації 

                                                             Розділ I

          Етапи політичної та військової трансформації НАТО після закінчення “Холодної війни”

4 квітня 1989 року Альянс святкував  сорокову річницю підписання  Північноатлантичного договору. Ця  подія збіглася з глибокими  змінами, що сталися у відносинах  між Сходом і Заходом та  у міжнародних відносинах в  цілому. Водночас відбувалися далекосяжні  зміни клімату безпеки. Північноатлантичний  альянс відіграв провідну роль  у створенні умов для перетворень. Забезпечивши основу колективної оборони та спільної безпеки держав-членів та зберігаючи стратегічний баланс у Європі протягом холодної війни, Альянс гарантував їх свободу і незалежність. Згідно з Північноатлантичним договором він продовжує виконувати ці ключові функції, але додає до них нові завдання. Він розбудовує підвалини, які створив для сприяння стабільності, що базується на спільних демократичних цінностях та повазі до прав людини і верховенстві права на усьому континенті.

 

Початки змін у кліматі безпеки

 

Низка не менш важливих подій позначала  розвиток відносин Захід - Схід протягом 1980 - х років. Серед них: розгортання  у Європі ядерної зброї середнього радіуса дії після прийняття  у грудні 1979 року рішення про паралельний  розвиток ядерної модернізації і  контролю за озброєннями; підписання у  грудні 1987 року Вашингтонського договору, який привів до широкомасштабного знищення американських та радянських ракет  наземного базування середнього радіуса дії; перші ознаки змін у  Східній Європі, пов'язані з виникненням  і визнанням у серпні 1980 року, незважаючи на подальші невдачі, незалежного  профспілкового руху "Солідарність" у Польщі; наслідки грудневого 1979 року вторгнення СРСР в Афганістан і остаточне  виведення радянських сил звідти у лютому 1989 року; призначення у  березні 1985 року Михайла Горбачова  на посаду Генерального секретаря ЦК КПРС.

 

У березні 1989 року в рамках НБСЄ у  Відні розпочались нові багатообіцяючі переговори з питань контролю над  озброєннями між 23 країнами, членами  НАТО та Організації Варшавського договору, які стосувалися скорочення звичайних  збройних сил у Європі (ЗЗСЄ). Саміт  НАТО, який пройшов у Брюсселі наприкінці травня 1989 року, набув особливого значення на тлі цих подій. Були опубліковані дві принципові заяви щодо політики Альянсу, зокрема, декларація з нагоди сорокової річниці Альянсу, у  якій були визначені цілі та напрями  політики, якими мали керуватися члени  НАТО протягом п'ятого десятиріччя  його існування; а також всебічна Концепція контролю за озброєннями  та роззброєння.

 

Декларація саміту 1989 року містила  багато надзвичайно важливих елементів. У ній були визнані зміни, що відбувались  у Радянському Союзі та інших  східноєвропейських державах, та окреслений підхід Альянсу до подолання розділення Європи і досягнення далекосяжної мети формування справедливого та мирного  європейського порядку.

 

Події кінця вісімдесятих

 

Протягом вісімдесятих років продовжували відбуватись події великого значення для всього європейського континенту та міжнародних відносин у цілому. Наприкінці 1989-го та на початку 1990 року вдалося досягти значного прогресу у реформі політичних та економічних  систем Польщі та Угорщини, а у Німецькій  Демократичній Республіці, Болгарії, Чехословаччині та, після запеклої боротьби, у Румунії були здійснені  кроки до свободи і демократії, які перевершили усі сподівання.

 

Трансформація Альянсу Нові інститути 

 

Рада північноатлантичної співпраці

 

На тлі цих подій 1991 рік позначився інтенсивними візитами й дипломатичними контактами між НАТО і країнами Центральної  та Східної Європи, що відповідало  рішенням, прийнятим главами держав та урядів країн НАТО в Лондоні. Публікація Римської декларації у листопаді 1991 року заклала підвалини для переведення  цих еволюційних відносин на міцнішу  інституційну основу. Прямим наслідком  цього рішення стало створення  в грудні Ради північноатлантичної  співпраці (РПАС), яка звела країни - члени НАТО і спочатку дев'ять  країн Центральної та Східної  Європи на новому консультативному форумі. У березні 1992 року до РПАС приєднались  усі країни-учасниці СНД , а на початок  червня 1992 року - Грузія та Албанія.

 

Перше засідання РПАС відбулося 20 грудня 1991 року, якраз коли припинив існування Радянський Союз.

 

Водночас дискусії з приводу  заходів, спрямованих на посилення  ролі НБСЄ у забезпеченні стабільності і демократії в Європі, зокрема  пропозиції, що були включені у Римську  декларацію Альянсу, привели до підписання на саміті НБСЄ у липні 1992 року Гельсінського документа "Завдання змін". У документі, поміж іншого, описувались нові ініціативи щодо створення форуму НБСЄ для співпраці в галузі безпеки та щодо її миротворчої діяльності, Північноатлантична рада та Рада північноатлантичної співпраці висловили беззастережну підтримку цих ініціатив.

 

 

Рада євро-атлантичного партнерства (РЄАП)

 

Рада євро-атлантичного партнерства (РЄАП) була створена у 1997 році на заміну Раді північноатлантичної співпраці. У ній взяли участь 19 країн - членів Альянсу і 27 країн-партнерів. Рада представляє собою форум для проведення регулярних консультацій і співпраці. Засідання періодично проводяться на рівні послів, міністрів закордонних справ та міністрів оборони.

 

Глави держав та урядів 46 країн - членів Ради також зустрічаються в разі потреби, як вони це зробили у Вашингтоні в квітні 1999 року. Саміт РЄАП у  Вашингтоні надав можливість відкрито обговорити питання співробітництва  в рамках РЄАП в галузі безпеки  в ХХІ сторіччі. Керівники держав зосередились на ключових викликах безпеці  в межах території РЄАП, зокрема, на ситуації в Косові.

Глави держав і урядів ухвалили два  документа, пов'язаних з подальшим  розвитком програми "Партнерство  заради миру". Перший з них, "Політично-військова  структура проведення операцій ПЗМ  під проводом НАТО", стосується питань участі країн-партнерів у процесі  політичних консультацій та прийняття  рішень, оперативному плануванні та організації  управління майбутніми операціями під  проводом НАТО, в яких вони братимуть  участь. У другому документі який називається "До партнерства у  ХХІ сторіччі - вдосконаленого і  більш дієвого партнерства", розглядаються  основні елементи, покликані зробити  програму "Партнерство заради миру" (ПЗМ)більш дієвою.

 

Важливим досягненням РЄАП стало  створення Євро - атлантичного центру координації заходів з реагування на катастрофи (EADRCC) , що було включено в план дій на пропозицію Російської Федерації. Центр був відкритий  у червні 1998 року і до нього негайно  звернувся Верховний комісар  ООН з питань біженців з проханням  надати допомогу Албанії в облаштуванні біженців з Косова. У відповідь  на ескалацію кризи біженців в  регіоні, що розпочалася наприкінці березня 1999 року, НАТО і країни-партнери почали надавати узгоджену гуманітарну  допомогу. EADRCC також зіграв важливу  роль в координації гуманітарної допомоги під час повеней у Західній Україн

                                                       Розділ II

                                Cучасний стан трансформації НАТО

Нині, коли безпеці країн Альянсу  загрожує низка проблем, боротьба з  тероризмом перебуває у фокусі політики безпеки з обох боків Атлантики. Серйозне занепокоєння у світі викликають також внутрідержавні конфлікти  та проблеми, пов’язані з країнами, що зазнали кризи державної влади. У цьому контексті особливого політичного значення набувають  операції миру та стабілізації. Тим  часом авторитарні держави продовжують  загрожувати регіональній стабільності. Розповсюдження зброї масового знищення, чи, принаймні, потенційна можливість такого розповсюдження створює небезпеку  використання такої зброї для  ведення війни і провокує кризу  у відносинах з такими країнами як Північна Корея та Іран. Організована злочинність породжує корупцію і страх, а боротьба з нею забирає значну частку ресурсів, які могли б використовуватись для виконання інших нагальних завдань правоохоронного характеру, а також для підтримки легітимної економічної діяльності. Незаконна міграція та проблеми соціальної інтеграції іммігрантських громад можуть призвести до виникнення суспільного прошарку, маргіналізованого за расовою чи релігійною ознакою, що, в свою чергу, підвищить небезпеку проявів екстремізму та насильства в суспільстві на основі ідентичності тієї чи іншої соціальної групи. Зі зростанням залежності країн НАТО від зовнішніх джерел енергозабезпечення дедалі актуальнішою стає проблема енергетичної безпеки. І, нарешті, кліматичні зміни та погіршення довкілля збільшують небезпеку виникнення екологічно умотивованих конфліктів та екстремальних погодних умов.

 

 У комплексі усі ці питання  створюють для безпеки країн  НАТО набагато складнішу проблему, ніж та, яку становив Радянський  Союз. По-перше, нові загрози є  неоднорідними за своїми характеристиками, але взаємопов’язаними за походженням  та наслідками. Наприклад, країни, що потерпають від внутрідержавних  конфліктів чи кризи державної  влади, легко стають притулком  для представників організованої  злочинності та терористичних  організацій і водночас перетворюються  на джерело потоків біженців  та незаконної міграції. Загроза  міжнародного тероризму стає дедалі більше пов’язаною з“доморощеним” тероризмом. Розповсюдження зброї масового знищення посилює небезпеку, що надходить від авторитарних режимів та терористичних груп. З огляду на необхідність протистояння усім цим різноманітним, але взаємопов’язаним загрозам, особливо важливим є завдання збору й аналізу достовірної суспільно-політичної інформації.

 

 По-друге, сучасні загрози,  за своєю природою, є переважно  соціально-економічними, а не військово-технічними. Внутрідержавні конфлікти, тероризм, міграція та організована злочинність  породжуються і визначаються  політичними, економічними та  соціальними умовами. Військово-технічні  чинники залишаються важливими  в контексті військової сили  авторитарних режимів, придбання  зброї масового знищення та  тактичних можливостей комбатантів  у внутрідержавних війнах. Але  успіх як короткотермінових заходів  реагування на загрози, так  і рішень щодо розв’язання  поточних та майбутніх проблем  безпеки на довгострокову перспективу,  залежить від ефективності роботи  у політичній, соціальній та економічній  сферах. Тому Альянс повинен стати  ефективнішим інструментом аналізу  та обговорень як соціально-економічних  проблем, які створюють загрози  його безпеці, так і політичних  рішень, спрямованих на протистояння  цим загрозам.

 

 По-третє, жодну з проблем  безпеки, які постають перед  НАТО, не можна розв’язати виключно  за рахунок того, що є порівняльною  перевагою цієї організації –  військової сили. Застосуванням  сили можна досягти припинення  того чи іншого внутрідержавного  конфлікту, або відновити порядок  в країні, що зазнала кризи  державної влади, але неможливо  забезпечити сталий мир. Військовою  операцією можна досягти фізичного  знищення терористів чи вивести  з ладу мережі, що застосовуються  ними, але неможливо вплинути  на першопричини тероризму чи  припинити поповнення терористичних  організацій новими членами. Запобіжні  військові удари по об’єктах, що можуть застосовуватись для  ведення ядерної, біологічної  чи хімічної війни є небезпечними  як з політичної, так і з  практичної точки зору. Той чи  інший авторитарний режим може  бути повалено військовими засобами, але створення замість нього  нового механізму державної влади  є невійськовим завданням. Боротьба  з такими явищами як незаконна  міграція та організована злочинність  також є ефективнішою, коли ведеться  методами поліцейського впливу  та соціальної політики як  на державному, так і на міжнародному  рівнях. Енергетичної безпеки так  само не можна досягти військовою  силою. Для того щоб ефективно  сприяти розв’язанню усіх вищезгаданих  проблем безпеки, Альянс повинен підвищити свою ефективність у сфері дипломатичних відносин і підсилити свій механізм військового та оперативного планування програмами політичного та економічного характеру.