Сучасне світове господарство

      - утворення відносного надлишку  капіталу на національному ринку;

      - можливість більш прибуткового застосування капіталу за кордоном в результаті наявності там дешевої сировини, кваліфікованої робочої сили та розвинутої виробничої і соціальної інфраструктури.

      Існують дві основні форми вивозу капіталу: вивіз підприємницького (функціонуючого) капіталу і вивіз позичкового капіталу у вигляді міжнародних позик, які надають як окремі держави, так і великі міжнародні банки.

      Вивіз підприємницького капіталу здійснюється декількома шляхами: шляхом будівництва  за кордоном власних (або на паях) підприємств; шляхом придбання контрольного пакету або просто частини акцій діючих підприємств; шляхом відкриття за кордоном власних філіалів або дочірніх компаній.

      Капіталовкладення у зарубіжні підприємства залежно  від контролю за останнім поділяються  на прямі й портфельні. Прямі інвестиції здійснюються шляхом будівництва власних промислових, торгових та інших підприємств і дають право контролю над ними. Це право обумовлене володінням контрольним пакетом акцій. У міжнародній статистиці до прямих інвестицій відносяться такі, коли у іноземного інвестора зосереджено не менше 25% акціонерного капіталу компанії.

Якщо  іноземна корпорація не володіє контрольним  пактом акцій місцевого підприємства, то такі вкладання капіталу в акції  та інші цінні папери зарубіжних компаній називаються портфельними інвестиціями. Неможливість володіти контрольним пакетом акцій досить часто обумовлена тим, що чинне законодавство багатьох країн, що розвиваються, встановлює дія іноземних корпорацій граничні ліміти володіння акціями місцевих підприємств в цілому в країні або в окремих галузях. Тому іноземні інвестори, замість власних підприємств створюють лише змішані компанії за участю місцевого приватного або державного капіталу.

Спільні підприємства є і в Україні, але, на жаль, в нас відсутні граничні ліміти володіння акціями для іноземних партнерів. А тому майже на всіх спільних підприємствах іноземні партнери володіють контрольним пакетом акцій.

      До  портфельних інвестицій вдаються також  тоді, коли не вистачає коштів для придбання  контрольного пакету акцій. Поштовх до розвитку портфельних інвестицій дає також інтернаціоналізація операцій фондових бірж, де купуються і продаються акції не тільки національних, а й великих зарубіжних компаній.

З вивозом  капіталу відбулося становлення  і зміцнення ролі транснаціональних корпорацій (ТНК). Згідно з документами ООН до транснаціональних відносяться такі корпорації, які мають дочірні фірм у двох або більше країнах незалежно від юридичної форми або сфери діяльності їх закордонних фірм.

Вивіз позичкового капіталу здійснюється у вигляді приватних і державних позик через систему міжнародного кредиту.

      У світовому господарстві існує декілька форм міжнародного кредиту, які можна  класифікувати за строками і формою надання, цільовим призначенням та видами позичальників. За строками надання ці кредити поділяються на короткострокові (до одного року), середньострокові (від одного до п'яти років) і довгострокові (понад п'ять років). Короткострокові й середньострокові кредити використовуються для фінансування зовнішньої торгівлі, а довгострокові - для фінансування виробничих інвестицій. За формою надання розрізняють товарні й валютні кредити.

За цільовим призначенням кредити бувають пов'язані  і фінансові. Пов'язані кредити  призначені для фінансування певних цільових програм, що спеціально обумовлюються при укладанні кредитної угоди. Ними можуть бути інвестиційні кредити, призначені для капіталовкладень у певний об'єкт і комерційні кредити, за рахунок яких закуповуються обумовлені товари. Комерційні кредити часто виступають у товарній формі. Фінансові кредити, як правило, використовуються позичальниками на будь-які цілі і виступають у формі валюти. За видами позичальників міжнародні кредити можуть поділятися на надані іноземним державам та окремим корпораціям, приватним підприємствам і т.д.

      Вивіз капіталу робить двоїстий вплив на міжнародні економічні відносини. З  одного боку, він підвищує ефективність міжнародних зв'язків, сприяє економічному розвитку країн-позичальників, а з  іншого - загострює суперечності між  партнерами, при певних умовах перетворює позичальників у вічних боржників, а отже, залежних від кредиторів, в ролі яких, як вже зазначалося, виступають головним чином розвинуті капіталістичні країни та міжнародні фінансові установи.

4 МІЖНАРОДНА  МІГРАЦІЯ РОБОЧОЇ СИЛИ 

      Міграція  робочої сили - це переміщення працездатного населення, викликане причинами економічного характеру. Якщо таке переміщення переходить національні межі, то міграція робочої сили є міжнародною.

      Існує дві групи причин, які породжують міграцію робочої сили: загальні, що визначають тенденції розвитку всіх форм міжнародних економічних відносин, і специфічні, які пов'язані тільки з міграцією. До першої групи причин відносяться: інтернаціоналізація господарського життя, нерівномірність соціально-економічного розвитку окремих країн; структурні зрушення в економіці, які обумовлюють витіснення робочої сили з одних галузей і додаткову потребу в ній інших; економічна політика транснаціональної корпорації, які концентрують трудоємні виробництва в одних країнах і наукоємні в інших; політична й економічна нестабільність в окремих країнах.

      Друга група причин включає в себе: відмінності  між країнами в рівні заробітної плати і соціального забезпечення; нестачу робочої сили певних спеціальностей і кваліфікацій; відносний надлишок робочої сили в багатьох країнах, що розвиваються; відмінності між країнами в можливостях і умовах професійного зростання.

      Існують різні критерії класифікації міжнародної  міграції робочої сили. За напрямами  її руху розрізняють еміграцію (виїзд  робочої сили за межі країни) й імміграцію (в'їзд робочої сили в країну). Залежно від рівня кваліфікації можлива міграція як малокваліфікованої робочої сили, так і висококваліфікованих спеціалістів. Перший із цих потоків спрямований переважно з країн, що розвиваються у розвинуті.

      Другий  потік включає в себе переміщення  спеціалістів між розвинутими країнами (наприклад, всередині Європейського  Союзу), а також їхня імміграція в  розвинуті країни з країн, що розвиваються. Він може відбуватися як у явній  формі, коли спеціаліст переїжджає в іншу країну, або ж залишається в ній після завершення освіти, так і в прихованій, коли спеціаліст нікуди не виїжджає, але влаштовується на роботу на підприємство, яке належить іноземному капіталу. Сьогодні проблема еміграції робочої сили, в тому числі і проблема відпливу умів, постала й перед постсоціалістичними країнами.

      За  характером регулювання міграційних  процесів розрізняють вільне переміщення  робочої сили та її в'їзд у країну на певний строк. Вільне переміщення  робочої сили введено з 1 січня 1993 року в ЄС. В багатьох країнах діють жорсткі правила щодо обмеження кількості іммігрантів. Наприклад, у Швейцарії дозвіл на в'їзд у країну дається на один рік, після цього строк перебування в країні необхідно продовжувати.

Міграція  може бути легальною і нелегально Прикладом останньої може бути велика кількість емігрантів із Мексики до США.

      Міграція  робочої сили, як правило, вигідна  кільком сторонам. По-перше, вона вигідна  самим працівникам, які завдяки  імміграції в ту чи іншу країну одержали можливість працювати і мати більш високу, ніж на батьківщині, заробітну плату. По-друге, держава та фірми, де працюють іммігранти, мають дешеву і практично безправну робочу силу, в результаті чого одержують додатковий прибуток. По-третє, країни, з яких емігрували працівники, мають додаткове джерело валютних надходжень, оскільки емігранти частину свого заробітку переказують сім'ям.

      До  негативних наслідків міграційних  процесів слід віднести від'їзд висококваліфікованих та працездатних людей, на підготовку яких країна витратила великі гроші.

5 ОСНОВНІ  ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНИХ 

НАУКОВО-ТЕХНІЧНИХ  ЗВ'ЯЗКІВ 

      Науково-технічний  обмін стає все більш важливою і ефективною формою сучасних світогосподарських зв'язків. За умов прискорення науково-технічного прогресу жодна країна, яким би значним потенціалом у галузі науки і техніки вона не володіла, неспроможна повністю задовольнити свої потреби у передовій науці й технології, випускати всю широку номенклатуру наукової продукції, що постійно вдосконалюється та розширюється. Саме обмін цією продукцією стає найважливішим сектором сучасних міжнародних економічних відносин, що найбільш динамічно й інтенсивно розвивається.

      Основними формами науково-технічного обміну є торгівля високотехнологічними і  наукомісткими товарами, обмін науково-технічними знаннями й діловими послугами.

      Торгівля  високотехнологічними та наукомісткими  товарами включає ЕОМ, електроніку, устаткування дистанційного зв'язку, новітні хімічні вироби, медичне устаткування тощо. Обмін науково-технічними знаннями передбачає передавання ліцензій і так званих секретів виробництва «ноу-хау», тобто новітньої технології виробництва. Поряд з традиційними видами послуг зростає міжкраїнний обмін специфічними послугами науково-технічного характеру. До них належать інженерно-конструкторські послуги при проектуванні та будівництві об'єктів за кордоном - «інжиніринг»; довготермінова оренда устаткування - «лізинг»; консультування з питань організації й управління виробництвом зі збутом продукції-«консалтинг»; підготовка персоналу; надання інформаційних послуг через міжнародні комп'ютерні «банки даних»; послуги в галузі медицини, освіти тощо. Розширюється використання у міжнародних масштабах системи внутрішньофірмового оперативного пристосування до потреб ринку на основі економі-ко-математичних методів аналізу кон'юнктури ринку з використанням електронно-обчислювальної техніки - «маркетинг». При цьому слід відзначити стимулюючу роль експорту й імпорту ділових послуг для подальшого розширення вивезення та ввезення товарів виробничого призначення.

      Надзвичайно важливою політико-економічною характеристикою  науково-технічного обміну є його нерівномірність  у світовому господарстві, що, в свою чергу, ґрунтується на відповідній нерівномірності самих науково-технічних розробок. Більша їх частина здійснюється в розвинених країнах, які домінують і в міжнародному науково-технічному обміні.

      Розширення  міжнародного науково-технічного обміну супроводжується посиленням суперництва за лідерство в пріоритетних напрямах науково-технічного прогресу. Серйозного випробування зазнала останніми десятиліттями технологічна перевага США над найближчими конкурентами, яку вони мали до кінця 60-х років.

      Серйозні завдання на найближчі роки в плані виходу на світовий технологічний ринок стоять перед Україною, адже частка її у світовій ліцензійній торгівлі надзвичайно низька. А тим часом уже сьогодні в Україні є галузі машинобудування, де техніка і технологія досягли світового рівня. Це високотехнічні, наукомісткі галузі виробництва верстатів, літаків, приладів, побутової техніки, порошкової металургії, електрозварювального виробництва.

ВИСНОВОК 

      Світове, або всесвітнє, господарство являє  собою сукупність національних економік і особливої сфери суспільно - виробничих зв'язків, що виходять за територіальні межі окремих країн - міжнародних економічних відносин. У сучасних умовах економічна замкнутість  національних  господарств не лише нераціональна, бо позбавляє економіку відособленої країни переваг, що випливають з міжнародного поділу праці, спеціалізації та кооперації, а й практично неможлива. Тенденція дедалі більшої взаємозалежності національних економік, підвищення ролі зовнішніх факторів у процесі відтворення в тій чи іншій країні стала загальною.

      Передумовою формування світового господарства є становлення та поглиблення  міжнародного поділу праці. Міжнародний  поділ праці становить собою  спеціалізацію галузей народного  господарства, підприємств та виробників на виготовленні певних видів продукції, матеріалів та послуг у міжнародному масштабі. Міжнародний поділ праці здійснюється з метою підвищення ефективності виробництва, економії затрат суспільної праці, раціонального розміщення продуктивних сил.

      Міжнародний рух капіталів здійснюється шляхом його вивезення. Вивезення капіталу зумовлюється дією закону нерівномірності економічного розвитку, зокрема нерівномірним розвитком окремих держав і регіонів світового господарства. Вивезення капіталу спричинене асинхронним перебігом капіталістичного циклу, протекціоністськими бар'єрами, що перешкоджають вивезенню товарів, процесом інтернаціоналізації виробництва та ін.