Сучасна зовнішньоторговельна політика України

Таким чином, у сучасних умовах економічна складова відносин "Україна – СНД" фактично зводиться до взаємин двох країн – України та Росії, яка до того ж відіграє вирішальну роль у визначенні загальної політики САЕС щодо третіх держав (на його членів у 2000 р. припадало 37,9 % зовнішньої торгівлі України в цілому та 86,39 % торгівлі з країнами СНД). Щодо інших геополітичних складових цих відносин (зовнішньополітичних пріоритетів, орієнтації владних структур, ментальності населення тощо) домінанта в комплексі зв'язків України з сукупністю держав СНД виражена не так однозначно, але фактор економічної залежності від РФ справляє суттєвий вплив і на ці складові [37, 246].

За сукупністю геополітичних факторів відносини України з СНД можна згрупувати таким чином:

–        відносини з Росією, яка домінує на теренах СНД та у відносинах з Україною;

–        відносини з іншими членами Євразійського економічного співтовариства;

–        відносини з так званою групою ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова), яка в цьому складі сформувалася у квітні 1999 р. у Вашингтоні, під час відзначення 50-річчя НАТО.

2.3. Аналіз стану зовнішньоторговельної політики України з країнами ЄС

Провідними формами економічного співробітництва між Україною і ЄС є торгівля, інвестиційна діяльність та технічна допомога. Торгівлі належить центральне місце в загальній системі економічної взаємодії.

У 90-ті роки відбулися значні структурні зміни в зовнішній торгівлі України. Питома вага країн ЄС у період з 1994 до 2000 рр. зросла: в експорті України з 9,0 % до 16,2 %, в імпорті – з 13,3 % до 20,6 %. Разом з тим ці показники були значно меншими, ніж у середньому по СНД (обидва показники – понад 26 %) [37, 236].

Основними торговельними партнерами України серед країн ЄС у 90-ті роки були Німеччина, Італія, Франція, Австрія, Іспанія, найменші обсяги торгівлі зафіксовано з Люксембургом, Бельгією, Швецією. При цьому характерною рисою експорту України в ЄС була його надмірна концентрація до двох країн – Німеччини та Італії (59 % у 2000 р.). Від'ємне сальдо торгівлі України з ЄС постійно зростало – з 502,20 млн. дол. США в 1994 р. до 1881,13 млн. дол. США в 1997 р. Лише 1998 р. воно скоротилося до 1199.26 млн. дол. США, а у 2000 р. склало 526,8 млн. дол. США [37, 237].

Зрушення в товарній структурі торгівлі України з СС були незначними: в імпорті переважали машини та обладнання, в експорті – хімічні продукти та інші товари з низьким рівнем доданої вартості. Так, в останні роки на продукцію чорної металургії припадало 15-20 % сукупного експорту України до ЄС, на текстиль, мінеральні та інші продукти – 58-64 %, тоді як на машини та устаткування – лише 6-8 %. Причому питома вага останньої товарної групи має стійку тенденцію до зниження [37, 237].

Збільшенню експорту з України в ЄС та позитивним зрушенням у його структурі перешкоджають повільні структурні зміни в національній економіці, "тінізація" зовнішньої торгівлі, невисокий рівень конкурентоспроможності українських товарів, наявність обмежень із боку ЄС у "чутливих" галузях (чорна металургія, легка промисловість, сільське господарство).

Таким чином, товарний обмін між Україною і ЄС відбувається переважно на міжгалузевій основі, що суттєво зменшує матеріальну базу реальної економічної інтеграції.

Незначні від потенційних можливостей розміри і однобічна спрямованість зовнішньоторговельних зв'язків, низька конкурентноздатність продукції ряду галузей – металургії, хімічної і деяких видів харчової промисловості. Їх висока енергомісткість, переважно сировинна спрямованість експорту, значна доля в українському експорті товарів з низьким рівнем переробки, що виснажує ресурсну базу країни, скорочення частки експортної продукції обробної промисловості, нераціональність товарної структури імпорту, 40% якої припадає на енергоносії, деформована географічна структура експорту та імпорту – все це є показником кризових явищ, що поки не зжиті остаточно. Україна експортує стратегічну сировину (деревину та вироби з неї, неблагородні метали та вироби з них тощо), водночас імпортуючи товари, які здатна виробляти сама на конкурентоспроможному рівні (оптичні прилади та апарати, фотографічні та ін.). Незважаючи на те, що Україною досягнуто в цілому позитивного сальдо в експортно-імпортних операціях, все ж таки їх структура суперечить національним пріоритетам і не дозволяє вирішувати завдання швидкої інтеграції у світову економічну систему [16].

Прискорений розвиток економіки України пов'язаний з розвитком експорту продукції обробної промисловості, наукоємних та високотехнологічних виробництв, з розгортанням виробничої кооперації з розвинутими країнами світу. Регулювання зовнішньоекономічних відносин може забезпечити участь у глобалізаційних процесах сучасності лише у разі підвищення конкуренто­спроможності вітчизняних виробів, створення сприятливих умов для розвитку внутрішнього виробництва, залучення іноземних інвестицій, активній співпраці з ЄС, СНД та міжнародними організаціями.

Аналіз географічної структури та динаміки зовнішньоторговельних зв'язків України з ЄС (додаток 2) свідчить про те, що не дивлячись на деяку активізацію цих зв'язків, вони за своїм обсягом є незначними, при цьому більш як половина всіх зовнішньоторговельних потоків з європейськими країнами припадає лише на дві з них – Німеччину та Італію.

Знижуються експортні поставки до ряду країн Східної Європи, що переорієнтували свої експортно-імпортні зв'язки на промислове розвинені країни. Досить високий рівень однобічної імпортної залежності від Росії, особливо щодо енергоносіїв, що загрожує економічній безпеці країни.

Щодо торгівлі з іншими країнами світу, торгівля з країнами далекого зарубіжжя не набула істотних змін у 2002 році. Зовнішньоторговельний обіг товарів, послуг, робіт з іншими країнами світу склав 29109,4 млн. дол. США, що на 15,7% більше від рівня 2001 р., в тому числі експорт – 15204,8 млн. дол. США (більше на 17,1%), а імпорт – 9263,8 млн. дол. США (більше на 13,3%). Склалось позитивне торгівельне сальдо у сумі 6,0 млрд. дол. США, що збільшилось на 836,3 млн. дол. США, компенсуючи таким чином відмінне сальдо, досягнуте в торгівлі з країнами СНД. Основні експортні поставки товарів та послуг здійснювались в країни Європи (34,1 % обсягів експорту товарів), Азії (24,2%), Америки (5,2%) та Африки (5,0%). Щодо торгівлі з найближчими сусідами нашої держави, то спостерігається від'ємне сальдо в торгівлі з Польщею (-33,6 млн. дол. США в 2002 р.), Словенією (-6,5 млн. дол. США), та Чехією (-60,3 млн. дол. США), що перекривалось позитивним сальдо в торгівлі з Угорщиною (367,5 млн. дол. США), Румунією (309,8 млн. дол. США), Болгарією (246,8 млн. дол. США) та Словакією (194,2 млн. дол. США). Провідними країнами, звідки наша держава імпортувала товари та послуги в 2002 році, залишались Німеччина (1 млрд. 716,1 млн. дол. США, або 9,3% обсягу імпорту товарів та послуг, США (682,9 млн. дол. США, або 3,7%), Польща (569,3 млн. дол. США або 3,1%), Італія (468,9 млн. дол. США, або 2,5%), Велика Британія (363,3 млн. дол. США, або 2,0%) та Франція (359,6 млн. дол. США, або 1,9%) [34].

Таким чином, українські політики та, що проблематичніше, урядовці занадто багато уваги приділяють дискусіям навколо перспектив досягнення Україною кінцевої мети, тобто повного членства у Європейському Союзі, однак недооцінюють або ж ігнорують увесь комплекс зобов'язань, що виникають в зв'язку з цим, а також наслідки такого вступу для внутрішньої ситуації в країні та для її міжнародного становища. Так само й перспективи вступу до СОТ, що є однією з передумов виведення діалогу України та ЄС на якісно вищий рівень, розглядалися швидше як мета, а не елемент усебічної стратегії економічного розвитку та інтеграції України. Коли для представників зацікавлених груп стало зрозумілим, що лібералізація торгівельно-економічних відносин, у даному випадку – належне виконання положень УПС – може справити миттєвий негативний вплив на багатьох українських виробників, як процес лібералізації торгівлі та прийняття нормативів і правил СОТ одразу наразилися на протидію керівників цілої низки галузей української економіки. Очолювані представниками радянської школи господарювання й управління, так званих "міцних господарників" та "промисловців", українські державні й навіть приватизовані  підприємства через відсутність економічної, промислової та структурної перебудови є абсолютно неконкурентноспроможними. Саме тому, використову­ючи різноманітні економічні або політичні засоби тиску, представники даних груп вимагають і примушують Уряд України вдаватися до дискримінаційних пільг та/або торгівельних обмежень, які б захищали від конкуренції, створюючи "парникові" умови для вітчизняних виробників неконкурентноздатної продукції. Яскравим прикладом тут може слугувати Український Союз Промисловців та Підприємців, потужна лобістська структура, що репрезентує інтереси керівників здебільшого саме таких підприємств [34].

Іншим моментом проблем України на шляху до СОТ, а відтак – до встановлення зони вільної торгівлі є існуюча в Україні система економічних відносин, що великою мірою складається з радянських засобів господарювання й, зокрема, включає:

–        індикативні ціни на експорт;

–        режим ліцензування імпорту;

–        експортні тарифи й тарифний захист;

–        дискримінаційний режим акцизного оподаткування;

–        наявність таких технічних бар'єрів як сертифікація;

–        субсидіювання сільського господарства та деяких галузей промисловості;

–        невідповідність українських стандартів стандартам ЄС [34].

Повільне реформування даної системи, що неодноразово відзначалося як на рівні Комітету з питань співробітництва Україна-ЄС, так і під час засідань Робочої Комісії з питань розгляду заявки України щодо вступу до СОТ, тягне за собою не лише загальне віддалення набуття Україною членства у СОТ, але й зменшення конкурентноздатності української економіки та поглиблення економічного розриву між Україною та її західними сусідами, передусім Польщею та Угорщиною. За цих умов вступ останніх до Європейського Союзу лише зафіксує такий розрив, а не стане для України можливістю посилення економічних зв'язків та торгівлі з ЄС.

Розділ 3. Шляхи удосконалення зовнішньоторговельної політики України

3.1. Розвиток співробітництва з СОТ

Формально процес приєднання до Генеральної угоди розпочався розглядом заяви України на засіданні Ради представників ГАТТ 17 грудня 1993 p.

Проте співробітництво з цією організацією було започатковане ще в лютому 1992 p., коли пройшли перші неофіційні консультації між представниками ГАТТ і України у Брюсселі. 14 липня 1992 p. Україна однією з перших республік колишнього СРСР одержала статус спостерігача при цій організації.

28 червня 1994 p. з метою ініціювання переговорів у рамках робочої комісії з питань розгляду заяви України щодо приєднання до ГАТТ був офіційно переданий меморандум про зовнішньоторговельний режим.

Перше засідання робочої комісії пройшло 27-28 лютого 1995 p. Його мета полягала у визначенні готовності України набути членства в системі ГАТТ/СОТ та розпочати двосторонні переговори з країнами – членами СОТ [37].

Друге засідання робочої комісії пройшло 11-12 грудня 1995 p. Мету засіда­ння становило з'ясування подальших заходів у межах розгортання переговорного процесу щодо надання Україні доступу до ринків товарів, капіталів, послуг країн – членів СОТ і відповідно останнім – доступу до ринків України.

Головним завданням третього засідання робочої комісії, яке відбулося 24-25 червня 1996 p., стало вивчення комплексу питань щодо гарантованого взаємного доступу до товарних ринків, який має бути забезпечений шляхом переговорів про тарифні зобов'язання України на підставі Концепції трансформації митного тарифу України на 1996-2005 pp.

На четвертому засіданні робочої комісії 6-7 травня 1997 p. обговорювалися проект Митного кодексу України та зобов'язання України щодо державного субсидування АПК і приведення системи підтримки АПК у відповідність до вимог Угоди із сільського господарства СОТ.

На п'ятому засіданні робочої комісії 24-25 листопада 1997 p. основна увага приділялася системі державної підтримки АПК в Україні, вдосконаленню податкового законодавства, розвиткові системи стандартизації та сертифікації, санітарного та фітосанітарного контролю, проблемам у сфері захисту прав інтелектуальної власності.

В межах процесу приєднання України до системи ГАТТ/СОТ було визначено шляхи гармонізації українського законодавства відповідно до принципів, закріплених угодами Уругвайського раунду, створено комплексну систему митно-тарифного та нетарифного регулювання в Україні [37].

Законодавчі основи тарифного регулювання в Україні були закладені:

–        Законом України "Про Єдиний митний тариф України";

–        Декретом Кабінету Міністрів України від 11 січня 1993 p. "Про Єдиний митний тариф України";

–        Указом Президента України від 6 квітня 1996 p. "Про концепцію трансформації митного тарифу України на 1996-2005 pp. відповідно до системи ГАТТ/СОТ", яким визначені довгострокові орієнтири тарифної політики держави.

Закон України "Про Єдиний митний тариф України" базується на рекомендаціях та рішеннях ГАТТ і спрямований на забезпечення максимальної відповідності нашого законодавства загальноприйнятим у міжнародній практиці принципам і правилам митної справи. Цей закон установлює перелік митних ставок на товари та інші предмети, які ввозяться на територію України або вивозяться за її межі. Він визначає адвалерні, специфічні та комбіновані види мита, порядок розрахунку і сфери використання антидемпінгового та компенсаційного мита [34].

Згідно з Концепцією трансформації митного тарифу, середня ставка тарифу, яка на 1996 p. становила 18,6 % (30 % на сільськогосподарські та продовольчі товари груп 1-24 ТН ЗЕД і 16,8 % на промислові товари), у 2005 p. має скласти відповідно 8,65 % (19,4 % і 6,94 %). Для порівняння: у ЄС простий середній тариф для сільськогосподарської продукції зменшився за 1995-1997 pp. на 25 % і склав у 1997 p. 20,8 %. Середні тарифи на імпорт промислової продукції зменшилися з 6 % у 1995 p. до 4,9 % у 1997 p. унаслідок виконання угод Уругвайського раунду. Подальше зниження тарифів відповідно до угод Уругвайського раунду приведе до встановлення тарифів на промислову продукцію на рівні, що не перевищуватиме 3% [37].